Резюме

Історія Кавказу і пов’язаних з ним (і з регіоном Середземномор’я) іберій­сько-кавказьких народів налічує багато тисяч років. Перші останки пренеандер- тальців, які жили тут, датуються 350-400 тис.

Культ матріархальної «ведмежої богині» Артеміди кроманьйонців, які вийшли на доісторичну сцену приблизно в епоху зодіакальної Діви, змінив, імовірно, культ патріархального «господаря нижнього світу» в образі ведмедя, що у релігійно-магічних уявленнях неандертальців міг виступати як божество, що вмирає і воскресає, син небесного бога грому і родючості, культурний герой, пер- шопредок, помічник шамана [90, II, 128-130].

Кроманьйоїдне населення близько Х тис. до н. е. поступово змінюють люди середземноморського антропологічного типу, що, очевидно, переплітається із завер­шенням останнього зледеніння (і збігається за часом із загибеллю легендарної Атлантиди). Виникає образ Вищої Істоти, з яким пов’язується перехід до патріар­хального устрою життя. Проте протягом ще кількох тисячоліть паралельно існу­ють два принципово різних типи вірувань (поклоніння божеству чоловічого начала і богові-жінці), що, мабуть, відтворювало особливості світогляду середземномор- ців і кроманьйонців. Це були зодіакальні епохи Лева (символом якої є Сонце) і Рака (символ — Місяць).

З цим, можливо, пов’язані і перекази про заселення Кавказу представника­ми різних доісторичних народів, одні з яких поклонялися Місяцеві і зодіакаль­ному Ракові, або «небесній кобилиці» (і вважали, що від шлюбу «кобилиці» із Сонцем народилися Близнюки), а інші — Сонцю й Тельцеві, що його втілював. Очевидно, у цих переказах знайшла відображення зміна різних зодіакальних епох:

Рака (ІХ-¥ІІ тис. до н. е.), Близнюків (УП-У тис. до н. е.) і Тельця (У-Птис. до н. е.), а також відповідних їм вірувань і їхніх носіїв. Сучасні вчені визнають, що у формуванні фізичного вигляду нинішніх кавказьких народів брали участь два європеоїдних антропологічних типи, які ще з найдавніших часів існували на цій те­риторії: так званий кавкасіонський (був поширений переважно на Центрально­му Кавказі) і середземноморський, або іберійський (який, можливо, виник дещо пізніше, близько Х тис. до н. е.). Ймовірно, що кавкасіонський тип належить до одного з пізніших кроманьйоїдних відгалужень і є для Кавказу справді автохтон­ним, а «іберійський» тип, у такому разі, — хоч і дуже раннім, але все-таки чужим, прибулим.

Таких хвиль міграцій на Кавказ було кілька, але особливо відчутними для всієї тодішньої ойкумени були міграції III тис. до н. е. — одне з перших найвідо- міших «переселень народів», що збігається з часом біблійного потопу і наступним розселенням людей (зодіакальна епоха Тельця).

По якомусь часі ці найдавніші іберійсько-кавказькі культури поглинаються індоеєвропейцями, але залишаються їхні відбитки — мегалітичні споруди (дольмени, кромлехи, менгіри культового призначення). Мінойська мова III тис. до н. е. (о. Крит) виявляє структурну подібність до мов північно-західнокавказького кола, вікодавнього представника яких — хатську — хронологічно можна порівняти з мінойською. Найдавніший мовний шар на Апеннінах (зокрема, на заході півос­трова й особливо на о. Сардинія) також має іберійсько-кавказьке походження. Прапівнічнокавказький субстрат виявлений і в Карпато-Дунайському районі. Для іберійської мови, як уже зазначалося, також існують кавказькі паралелі. Все це є наслідком давнього переселення народів.

III тис. до н. е. характеризується і появою шумерської писемності, утворен­ням держави шумерійців у Месопотамії (яких багато дослідників зараховують та­кож до сино-кавказської мовної спільноти). Це і час виникнення перших племін­них союзів кутіїв, луллубеїв, хуритів, а також проникнення на Північно-Східний Кавказ куро-аракськоїкультури, носії якої — хурити — мають, очевидно, передньо- азійські корені. Можливо, поділ північнокавказьких давньописемних мов на західну (хатську) і східну групи (хуритська і урартська) відбувся в передньо- азійському регіоні ще в УГ-У тис.

Сучасні дослідження свідчать, що, наприклад, народи Північного Кав­казу (найскладнішого в етнічному відношенні кавказького регіону) за своїми етнопсихологічними особливостями немовби розбиваються на окремі групи: культур­на єдність адигів близька осетинам, балкарцям і карачаївцям (що, можливо, пояс­нюється індоєвропейським впливом), а народи Дагестану, до яких приєднуються чеченці та інгуші, становлять іншу групу, на чиє формування вплинуло, ймовірно, пізніше тюркомовне проникнення. Інакше кажучи, сучасна культура народів Кав­казу — це результат багатовікового взаємовпливу різних автохтонних і прибулих культур. Наприклад, балкарці — результат злиття індоєвропейських аланів, які ко­лись прийшли на Кавказ, із тюркськими племенами, що прийшли значно пізніше.

ІІ-І тис. до н. е. ознаменувалося створенням давніх держав іберійсько-кав­казьких народів (Мітанні, Урарту, Колхідського, Картлійського царств та ін.), а також розквітом етруської цивілізації й іберійських культур Піренейського півос­трова. Пам’ятки середземноморських мов, які часто зараховують до іберійсько-кав­казького кола, належали носіям високих культур стародавності (від кінця III тис. до н. е. до перших століть н. е.): догрецькі неіндоєвропейські мови Східного Середземномор’я на островах Крит і Кіпр, де колись процвітала могутня мор­ська цивілізація (крито-мінойська); дороманські неіндоєвропейські мови Італії (етруська, ретийська) та острова Лемнос; доіндоєвропейські мови Піренейсько­го півострова (іберська і південнолузитанська, а також баскська). Навала «народів моря» (до яких належали, очевидно, і деякі іберійсько-кавказькі народи), витісне­них, імовірно, індоєвропейцями з їхніх колишніх місць проживання, принесла загибель Хетській державі, легендарній Трої і не менш легендарним республікам амазонок, докотившись до самих кордонів Стародавнього Єгипту.

Наступна історія цих народів також була багата на різні події, що наведено в табл. 16 і що, безумовно, знайшло своє відображення в їхніх релігійно-міфоло­гічних уявленнях.

Вірування народів Кавказу зберегли відбитки хтонічних богинь-прамате- рів і пов’язаного з ними матріархату, що бере свій міфологічний початок в обра­зах прародительок велетнів-нартів, які, очевидно, є представниками попередніх, можливо, першого покоління богів. Нарти ведуть боротьбу, з одного боку, з ве­летнями доісторичних епох (які, за деякими свідченнями нартського епосу, знач­но перевищували їх за розмірами), а з другого — з богами нового покоління, що може бути краще зрозуміле на прикладі міфу про Прометея. Велетень Прометей, який має, як і всі його родичі титани, найімовірніше, солярну природу, є безпе­речно деміургом — творцем людей «за образом богів», їхнім першим учителем і водночас богоборцем, супротивником верховного бога олімпійців Зевса, який нищить людей потопом та іншими катаклізмами. Конфлікт Прометея і Зевса — це конфлікт різних поколінь богів, старших і молодших, з різною сакральною при­родою, обумовленою, можливо, зміною зодіакальних епох. Так, епоха Рака, що проходила під знаком Місяця, могла воскресити матріархальні порядки і культи, котрі існували до епохи Лева, символом якого є Сонце. Це, можливо, знайшло своє відображення в образах прародительок нартів (різних Сатаній). Епоха Близ­нюків (сама назва означає подвійність, нестійкість, мінливість), що проходила під знаком Меркурія, повітря і, можливо, змії, могла сприяти остаточному поді­лові сонячного і місячного культів, боротьба між якими визначила багато наступних епох. Наприклад, символ наступної епохи — Телець — міг виступати як солярним, так і лунарним еквівалентом у різних релігійно-міфологічних системах, а Овен (баран), який прийшов йому на зміну, належить уже переважно до солярної сфе-

Таблиця 16

ри. Проте значно поширені в епоху Овна солярні культи також повсюдно й у цю саму епоху змінюють культи богів-громовиків, пов’язаних, зазвичай, з місячними ря­дами релігійно-міфологічних уявлень. Очевидно, досить значну роль відіграють у цих уявленнях і боги — уособлення різних планет Сонячної системи, що також пов’язані із зодіакальними епохами, а ще стихіями, які їх символізують, і, у свою чергу, мають переважно солярну або лунарну природу.

Боги відомих нам пантеонів кавказьких народів представляють здебіль­шого уранічних богів (богів неба), які, можливо, є уособленнями планети Уран (за винятком, найімовірніше, верховного бога адигів Тха, генетично пов’язаного з архаїчним божеством сонця). Проте цих богів уже починають ототожнювати з богами грому і блискавки (наприклад, верховний бог абхазів і абазинів Анцва не раз зливається в один образ з богом грому і блискавки Афи) або передають їхні функції іншим богам (так, функції Тха переймає наступний за ним у «небесній ієрархії» Тхашхо, а у грузинів представником верховного бога-батька є фалічний бог родючості, «правитель суходолу» Квіріа). Загалом «небесним вогнем», тобто громом і блискавкою, володіють як верховні боги, так і боги-громовики, а також боги — заступники ковальської справи. Однак на перший план, відтісняючи по­передніх верховних богів, що мають уранічну або солярну природу, поступово виходять саме боги-громовики, пов’язані з дощем, землею, родючістю, тобто з тра­диційним лунарним рядом.

Наприклад, верховний бог грузинів Гмерті вважався єдиним, але й водно­час численним у своїх іпостасях (або «частках»), главою яких був згадуваний уже «правитель суходолу» Квіріа. Гмерті пізніше ототожнювали з біблійним Бо- гом-Батьком, а його священною твариною був бик. Але його змінює фалічний бог землі і родючості Квіріа, що у Західній Грузії, наприклад, вважався уже вищим божеством, яке відає небом і «небесним вогнем», у нього просили дощу. Під час свята, приуроченого Квіріа, будували хатини (курені) із зелених гілок, що нагадує одне з іудейських свят. Подібним богом родючості і вітру в чеченів та інгушів був Єрд, якому приписується спроба зґвалтування богині родючості Тушолі, яка посі­дала колись одне з головних, пануючих місць у пантеоні (можливо, цей епізод є образною вказівкою на заміну матріархальних порядків патріархальними). Існує цікавий міф про те, як Єрд в образі білого козла або сивоволосого старця постав перед пастухом і через нього наказав місцевим жителям поклонятися собі як бо­гові, докладно визначивши до того ж деталі обряду, а потім назвав себе і пере­творився на ефір. Цей міф також нагадує деякі біблійні перекази про виникнення іудаїзму, зокрема, епізоди про боротьбу Якова-Ізраїля з якоюсь надприродною істотою, а також повчання, отримані Мойсеєм від Єгови. Єрд у чечено-інгуській міфології співзвучний своїм іменем з господарем нижнього світу (Єл-Да), що має патерицю і вершить суд: праведних у рай, грішників — до пекла. При цьому Єл- Да виступає уособленням злого начала. Богом зла є і Пако (його епітет «цапина борода», що, можливо, вказує на його споріднення з Єрдом), охоронцями якого виступають орел і дракон. Він живе то на небі, то на землі і посилає на землю грім і дощ або посуху.

Зі злом борються епічні герої нарти, які, як застережено, наділені соняч­ними атрибутами (ці сказання простежуються з III тис. до н. е.). Грузинський Амі- рані, наприклад, бореться з драконом, який проковтнув сонце, долає бога хмар, навчає людей ковальської справи (загалом, дуже близький давньогрецькому Про­метею, що, як ми бачили, цілком можливо, має «іберійсько-кавказькі» корені). Час існування нартів, які ведуть свій рід від матріархальних прародительок, — «ге­роїчний вік» (тобто, за Гесіодом, четверта, попередня цій, метаісторична епоха). Нарти борються із хтонічними чудовиськами, подеколи за допомогою магії (здат­ні, наприклад, зупиняти Сонце, що, втім, властиво і деяким біблійним героям дав­ньоєврейської міфології). Вони також часто є богоборцями (як і біблійний Ізраїль) і гинуть унаслідок семирічного неврожаю (випивши розплавлену мідь). Мотив семирічного неврожаю також присутній у біблійних сказаннях. Родоначальни­ком нартів є Сатана — онука володаря водяного царства Донбеттира, народжена внаслідок осквернення трупа її матері одним із небожителів, «богом чоловіків».

Сатана — ініціатор інцесту, винахідниця перших хмільних напоїв, чаклунка (вона займається магією в семиярусній вежі).

Така різноспрямована природа нартів, що водночас уособлює добро і зло, є, можливо, пізнім змішанням в одне «героїчне» покоління двох різних за своїми якостями родів, фрагментарні вказівки на які збереглися в чечено-інгуському епосі, де розрізняють високоморальних нартів і злих, підступних орхустойців — прибульців. Подібна дихотомія має, як ми пам’ятаємо, і біблійне відображення в сказанні про нащадків Каїна і Сифа. Ці різні роди нартів, можливо, також пов’я­зані з лунарними і солярними міфами, де кожен такий рід міг представляти або матріархальне, або патріархальне начало. До того ж багато божеств сонця кав­казьких народів пов’язані з морем, що вказує на їх хтонічне походження, визна­чену залежність від водної (лунарної у своїй основі) стихії. Наприклад, абхазьке божество сонця Хайт є чечено-інгуське — Гела, дагестанське Барг прямо пов’язані з морем («морське царство Хайта»; Гела вранці виходить з моря, а ввечері захо­дить; Барга заковтує морське чудовисько тощо). Жіночою відповідністю абхазь­кого Хайта була Кодош, якій присвячувалися гаї й окремі дерева (культ гаїв і дерев був значно поширений на всьому Кавказі).

Сонце і Місяць у вайнахів — брати, народжені різними матерями (чим, мож­ливо, і пояснюється наявність двох відмінних один від одного родів нартів), а сестрою їх є зла Мож. В абхазів сонце і місяць — подружжя, але сестрою місяця виступає диявол, що також може вказувати на зв’язок як солярних, так і лунарних божеств з хтонічним світом, пеклом, сферою злих сил. Різні групи божеств і духів кавказьких пантеонів наведені в табл. 17.

Кавказька теогонія, що дійшла донині, зафіксувала період чергової зміни по­колінь богів, коли верховні божества попередньої епохи (як правило, уранічної і, уже рідше, солярної природи) передають свою владу атмосферним божествам, богам грому і блискавки. Ці боги є розпорядниками доль людей і врожаю, багато в чому подібні колишнім верховним божествам. Уявлялися боги-громовики грізни­ми божествами, часто ворожими людям. Саме в них крадуть для людей вогонь епічні герої. Б’ються боги грому і з дияволом, своїм супротивником, але зазвичай безуспішно (наприклад, бог грому Афи б’ється з дияволом Аджниш, сином його сестри, тобто рідним племінником). З поширенням на Кавказі ісламу деяких бо- гів-громовиків (наприклад, адигського Шибле), як верховних божеств, почали ототожнювати з Аллахом. В астральному плані богів грому і блискавки, пов’язаних з ними дощу, вітру і родючості, ототожнювали, очевидно, з Юпітером, а дещо ра­ніше, можливо, із Сатурном (наприклад, чечено-інгуський бог злаків Елта — букв. «хлібне зерно»).

Інакше кажучи, різні релігійно-міфологічні системи стародавності демон­струють з усією очевидністю постійну зміну глав пантеонів, що, імовірно, пов’яза­но з циклічною зміною зодіакальних епох і відповідних їм світил, котрі ототож­нюють ті або інші «першоелементи» — стихії. Так, з давньогрецької міфології, що тут уже наводилася, збереглись архаїчні свідчення (наприклад, орфічна теого­нія) про те, що найдавнішими володарями світу були змієподібні істоти Еврино- ма й Офіон, яких насильно було скинуто в глиб первозданного океану, ймовірно, Ураном-небом і Геєю-землею. Урана з часом також насильно скинув з небесного престолу Кронос-Сатурн, а останнього — Зевс-Юпітер. Після цього три брати — Зевс-Юпітер, Посейдон-Нептун і Аїд-Плутон — поділили владу між собою: Зев-

Таблиця 17

БОЖЕСТВА І ДУХА КАВКАЗЬКИХ ПАНТЕОНІВ

су дісталося панування на небі (до цього він володарював над землею і під нею, вершив суд над мертвими), Посейдону — море, Аїду — царство мертвих. Але й са­мому Зевсу-Юпітеру теж загрожує втрата влади від сина [90, I, 463-464], який, можливо, співвідноситься або з наступною за Юпітером (за рухом від периферії до Сонця) планетою — Марсом, або — з гіпотетичною «п’ятою планетою» (між Юпітером і Марсом), що відповідає, найімовірніше, давньогрецькому Фаетонові або шумеро-аккадському Нібіру і від якої нині залишився лише пояс астероїдів- уламків.

Прихильники гіпотези вторгнення в Сонячну систему в незапам’ятні часи ще одного небесного тіла, котре зруйнувало «п’яту планету» і відомого нині в на­уково-популярній літературі під умовною назвою «Трансплутона», посилаються на аккадську циліндричну печатку III тис. до н. е., що експонується в німецькому державному музеї в Берліні. На цій печатці зображено одинадцять кіл (як відомо, у сонячній системі лише дев’ять планет), розташованих навколо великого кола із шістьма променями — що, імовірно, означає Сонце. На цьому малюнку, загалом схожому зі схемою Сонячної системи і за розмірами, і за розташуванням небесних тіл, між Марсом і Юпітером міститься велике «кільце», що не відповідає жодній із відомих нині планет. За винятком Плутона, зображеного на цьому малюнку як супутник Сатурна, зазначена давня схема, на думку її дослідників, показує плане­ти в такому вигляді, як вони, очевидно, існували до зіткнення Нібіру з Тіамат, про що ми вже згадували в нашому першому томі (с. 62-63). Водночас є й інша версія, за якою планета, що увійшла, виштовхнула Плутон і його теперішній супутник Харон з їх колишнього положення супутників Нептуна (а не Сатурна). Хоч би як там було, але давні космогонічні перекази і теогонічні уявлення, пов’язані з пері­одичною зміною пантеонів богів, певною мірою вказують, з одного боку, на якусь давню «небесну жертву», а з другого — на циклічне домінування верховних богів, які змінювали один одного, пов’язаних з відповідними «стихіями», зодіакальни­ми сузір’ями і небесними тілами, що, можливо, і становлять головну відмінність одних релігійно-міфологічних систем від інших.