Резюме
Отже, згідно з легендами та версіями різних авторів, на Землі існувало щонайменше кілька материків, які згодом зникли. До найдавніших з них можна зарахувати Гіперборейський, що займав територію теперішніх Арктика та Північної Азії: загинув він, імовірно, внаслідок зміни нахилу земної осі.
що призвело до великомасштабного зледеніння (згадаймо, що. на думку окремих сучасних вчених. полюси Землі вже змінювали своє розташування). У цьому районі могла бути сприятлива для життя ділянка суходолу, про що свідчать поклади кам'яного вугілля та інших корисних копалин, наявність яких дас підстави говорити про існування у прадавні часи багатої рослинності і відповідного клімату.Не здається таким вже неможливим і те, що на території сучасних Тихого і Атлантичного океанів міг розміщуватися якийсь великий материк |що згодом, можливо, розколовся на менші частинні Цю гіпотезу підтверджуюзь численні архіпелаги й острови Океанії, де (на тому ж о. Пасхи) знайдено сліди унікальної давньої цивілізації. До того ж більшість цих островів вулканічного походження, що узгоджується з легендами про загибель Лемурії (або материка Му), а подібність деяких ботанічних, зоологічних і навіть антропологічних особливостей Австралії, Океанії, півострова Індостан і частини островів Індійського океану свідчить про можливість їх існування в давнину як єдиного материка.
Загалом, про реальну Історію материків і великих островів Землі (так само. як і цивілізацій, що на них здогадно існували) достеменно ми навряд чи коли-небудь довідаємося, бо всі ці легендарні частини суходолу, за переказами. поховані на морському дні під багатометровими шарами мулу, осадків і вулканічної лави. З наукового погляду, а також з огляду на природну людську допитливість міфи про материки, що колись існували, і про великі цивілізації, які іх населяли, завжди розбурхуватимуть уяву і мобілізуватимуть нових ентузіастів на наукові пошуки.
Що ж до духовного розвитку людства, то знання про загиблі культури навряд чи необхідні, адже всі вони, згідно з тими ж міфами, загинули внаслідок певної духовної деградації, що могла зашкодити всім наступним поколінням. Тому такі «заблуди» цивілізації, то обрали для свого розвитку безвихідні (з погляду духовності) шляхи становлення, послідовно і закономірно знищувалися різноманітними катаклізмами, що. можливо, свідчить вже про певну' духовну' цілеспрямованість людської історії.Сама ж «вибірність» знищення великих культур, що гіпотетично існу'валм. непрямо підтверджує одну із сучасних наукових гіпотез (що виникла, як і багато інших наукових уявлень, з міфології стародавніх людей) про живу природу Землі, тобто про її «одухотвореність«. Справді, практично в усіх архаїчних релігійно-міфологічних уявленнях Земля сприймається як величезний, багато в чому самостійний організм, здатний до різноманітних породжень (часто саме Земля породжую різноманітних чудовиськ, до яких, можливо, належали й динозаври). Уявлення про Землю як про велетенський живий організм починають з’являтися сьогодні і в авторитетних наукових колах, про що свідчить, наприклад, згадувана вже гіпотеза Дж. Лавлока.
Такі уявлення можна екстраполювати й на інші планети, а також на Сонце, галактики, метагалактики і Всесвіт загалом, що також вже робилося (як ми побачимо далі) у найбільш архаїчних релігійно-міфологічних системах світу. Як наслідок виникає образ «живого Космосу», який зароджується, формується. старіє 1 гине за певними вселенськими законами протягом багатьох мільярдів років. При цьому загибель сучасного нам Космосу не означає припинення існуваїпія всього Всесвіту, а лише завершення чергового космічного циклу, що знаменує початок наступного. Можливо, чергування таких циклів дуже віддалено відбито у міфах різних народів про «покоління богів», де закладено ідею об'єктивної закономірності зміни старого новим Загалом сучасні наукові теорії про виникнення і життя Всесвіту принципово не набагато відрізняються (хоч як це парадоксально) від космогонічних уявлень архаїчних релігійно-міфологічних систем.
Надалі, під час безпосереднього розгляду цих надзвичайно давніх уявлень, ми ще матимемо можливість переконатися у цій дивовижній подібності сучасних наукових теорій з архаїчними релігійними переказами.Втім, уже й нині зрозуміло, що сучасна наука не в змозі довести методами, які є в її розпорядженні, жодної з існуючих матеріалістичних теорій виникнення і розвитку Всесвіту. Йдеться про теорію «великого вибуху» чи про теорію Всесвіту, що постійно «пульсує», — пояснення першопричини цього феномена залишається дотепер за межею відомих законів фізики У зв'язку з цим збільшується кількість учених, серед яких є й нобе.лівські.лауреати, переконаних в існуванні Бога (або Вищого Розуму), спроможного створити й організувати Всесвіт за відомими лише Йому законами. Осягнути ці закони і має допомогти вся історія сучасного людства яке прагне зрозуміти й пояснити сенс свого існування у Всесвіті в межах наукових, філософських або релігійних прозрінь
Водночас архаїчні релігійно-міфологічні уявлення щораз вагоміше підтверджуються сучасними науковими даними та їх філософським осмисленням. Так. ще б тис. років тому', як згадувалося раніше, шумерські астрономи знали, що Земля обертається навколо Сонця, ім були відомі планети Сонячної системи та історія їх виникнення. Крім того, за твердженнями окремих дослідників, глиняні таблички давніх шумерів свідчать про те. що 4 млрд років тому з глибин Космосу до Сонячної системи вторгнулося мандрівне небесне тіло (Нібіру) розміром із Землю*. В той час навколо Сонця (Апсу) оберталися Меркурій (Мум- му), Венера (Лахану), Марс (Лахму), планета Намет із супутником Місяцем. Юпітер (Кішар). Сатурн (Аншар), Уран (Ану), Нептун (Еа| і Плутон (Гага). Під впливом Нібіру (очевидно, його гравітаційного та інших відомих сучасній науці полів) на найближчих до нього планетах Сонячної системи почали відбуватися катаклізми. Найбільше постраждала Тіамат: внаслідок надзвичайно потужних тектонічних процесів Г> буквально розірвало на дві частини: одну з них разом з її супутником Місяцем було викинуто на іншу орбіту і нона продовжила існування під назвою планети Земля, а друга розвалилася на шматки й утворила пояс астероїдів між Марсом і Юпітером.
Нібіру ж. під дією сил, викликаних катастрофою з Тіамат, також перейшов на нову орбіт)' і став десятою, найвідда- ленішою планетою Сонячної системи (Трансплутоном), яку, мабуть, недавно й виявили сучасні астрономи.Цей давній шумерський міф і його майже фантастична сьогоднішня інтерпретація непрямо підтверджуються прийнятим у сучасній астрономії «правилом Тиціуса — Боде». згідно з яким визначають закономірність віддалення планет Сонячної системи від Сонця. Ця закономірність свідчить про ісиуван- ня між Марсом і Юпітером «планети N9 5», якої, як відомо, там немає (і доля якої, можливо, відбита у давньогрецькому міфі про Фаетона) Сучасні астрономи обчислили гадану масу гіпотетичної «п'ятоіп планети і час її вірогідного зруйнування — близько 16 мли років тому Можливо, цим небесним тілом і була загадкова планета Тіамат — Фаетон, про існування якої знали давні шумери та греки і причиною загибелі якої була не менш загадкова планета Нібіру (відома в сучасній науковій літературі як Трансплутон).
Багато в чому таємничою залишається і роль Місяця. Дотепер остаточно не ясно, як він став супутником Землі і яку мав історію. А в тому, що Місяць відіграє в існуванні Землі значну роль, не сумнівалися ні давні жерці і маги, ані сучасні дослідники. Відомо, наприклад, що не.лише Земля притягує Місяць, а й Місяць, згідно із законами фізики, притягує Землю. Сповільнення обертання Землі, викликане притяганням Місяця, становить 0,00164 с щодня, і це гальмування триває вже кілька мільярдів років. За окремими даними, 400 млн років тому в році було 405 днів, а доба тривала 21 год ЗО хв; 200 млн років тому земний рік тривав 365 днів, доба — 23 год. Отже, Земля дедалі повільніше обертаться навколо своєї осі і місячне гальмування стає усе більшою загрозою, наближаючи нашу планету до невідворотної, як вважає дехто з дослідників, «зупинки». тобто загибелі.
У сучасних наукових гіпотезах знаходимо також аналогії з архаїчними міфами про існування колись кількох Місяців. Так, численні метеоритні уламки різної маси, знайдені на півночі Аргентини (район Кампо-дель-Сьсло) і навіть на території Чилі, частина дослідників схильні розглядати як залишки «Місяця-2н, який, поступово наближуючись до Землі під дією сили земного тяжіння, з часом розпався і впав на неї.
За знайденими на місці еліпсоїдного «метооритного поля»• Докгаднше див. наприклад Непомнящий Н Н. Нйжюскіо« А Ю Сто великих тайн — М Вече. 2000. — С 9-12
(17 км завдовжки та 6 км завширшки) обвугленими рештками деревини падіння колишнього супутника Землі датують близько 5600 роками*, що приблизно збігається з часом створення світу в іудаїзмі, християнстві, синтоїзмі та деяких інших релігійних системах. Іакше кажучи, ще 6—7 тис. років тому навколо Землі, можливо, оберталися одразу два Місяці, один з яких «поступився·· своїм місцем, ймовірно, молодшому наступнику, що дає підстави окремим сучасним авторам висловлювати припущення про штучну природу супутника Землі.
Загадок, як бачимо, багато. І що більше наука дізнається про Всесвіт, то менш фантастичними здаються нам знання стародавніх людей про «початок і кінець світу», про його походження і розвиток. Цілком можливо, що у майбутньому розвиток наукової і філософської думки підтвердить усі або майже всі релігійно-міфологічні перекази, які вчені довгий час вважали вигадками. Це ще раз переконує нас у тому', що потрібно бережливо і поважливо ставитись до вірувань наших предків, які нід покоління до покоління зберігали і передавали крихти заповітних знань, сподіваючись на розуміння і вдячність прийдешніх поколінь.
Отже, Живий Космос, розвиваючись за властивими йому законами, породжує величезне різноманіття світів, які, у свою чергу', розвиваються від зародження до загибелі, вплітаючись у загальну канву космічного життя та його трансформацій. Поява галактик і планет супроводжується зародженням біологічної та соціальної форм життя, вершиною яких, згідно із сучасними уявленнями. стає людина і культура.
• Докладніше ди®.. наприклад Непаиимций НН, Нилсогкий А Ю. Сю великих тайн. — М. Ве-е. 2000. — С. 17-22