Палеоазіатські народи — це носії умовно визначеної мовної спільності, що об'єднує генетично не взаємопов'язані чукотсько-камчатські, ескімосько-алеутські, єнісейські, юкагирсько-чуванські мови й ізольовану нівхську мову [29. 357].
Палеоазіатські мови бумі виокремлені як певна спільність виходячи з висунутої в середині XIX ст. гіпотези російського вченого Л. Шренка, згідно з якою сибірські народності є нащадками корінних жителів Сибіру.
Припускалося. що внаслідок міграцій алтайських народів частина корінних народностей Сибіру була асимільована прибульцями, а окремі з них були відтіснені до північних районів Азії та Північної Америки, і збереглися вони лише невеликими групами від басейну річки Єнісей до Тихого океану. Основні характеристики сучасних палеоазіатських народів наведені в табл. 28.Зовнішні генетичні зв'язки палеоазіатських мов залишаються нез'ясова- ними. хоча й було запропоновано низку гіпотез. Так, висловлювалося припущення про південне походження єнісейських мов. носії яких прийшли до Південного Сибіру або з південно-східних районів, або з південно-західних (Памір, Верхній Іртиш та ін.| Юкагирсько-чуванські мови, що нині репрезентовані тільки юкагирською мовою, виявляють, за однією з версій, спорідненість з мовами індіанців Північної Америки, а за іншою — із самодійськими і фінно- угорськими мовами Стосовно нівхської мови висувалися припущення про її можливі зв'язки з алтайськими і уральськими мовами, з кавказькими і чукотсько-камчатськими. з юкагирською й мовами індіанців Північної.Америки. Ескімосько-алеутські мови, можливо, мають найдавніші зв'язки з уральськими мовами через юкагирську [29. 357-358].