Основні етапи доісторичного розвитку

Появі на історичній арені сучасних етносів передував тривалий доісторичний ро­звиток, який умовно можна поділити на кілька взаємопов’язаних етапів:

• багато сучасних антропологів зараховують, як вже зазначалося, виник­нення людиноподібних істот до олдувайської культури Африканського континенту, тобто до періоду понад 2 млн років тому.

У Центральній Європі в мустьєрський період (середній палеоліт, 125-40 тис. років тому), ймовірно, були поширені релігійні вірування, пов’язані з культом ведмедя. Так, у печері Драхенлох (Швейцарія) знай­дені ведмежі черепи, вміщені в кам’яну труну, покриту кам’яними плита­ми. Подібні знахідки в Дордоні (Франція) і Веймарі (Німеччина) дають змогу припускати, що ці ведмежі поховання мають культове походження [128, 24]. При цьому ведмідь, як вважають деякі дослідники, є одним з лунарних символів;

• близько 100 тис. років тому, у так званий мустьєрський період, ми вже ба­чимо людину, здатну не тільки підтримувати, а й видобувати вогонь, об­робляти камінь і кістку, примітивно спілкуватися. Мустьєрська дородова група невелика за чисельністю (30-40 осіб), і небагато правил регулюють її внутрішнє життя. Однак вже очевидні знаки релігійно-міфологічних уявлень, про що, зокрема, свідчить розвинений обряд поховання помер­лих. Не виключено, що саме в мустьєрі встановлено певні заборони у сфері стихійно сформованих відносин між статями (наприклад, заборо­на на інцест).

• у наступному, оріньякському періоді людина, за уявленнями антропологів- еволюціоністів, вступає в початкову фазу пізнього палеоліту (близько 40 тис. років тому), де набувають поширення списи, дротики, гарпуни, ножі, рибальські гачки та ін. Кочовий спосіб життя поступається місцем напівосілості й осілості. З’являються комплекси будівель, розвивається первісна магія і пов’язані з нею обряди й заборони. Зачатки мови, які за­родилися в мустьєрі, також набувають подальшого розвитку, що демон­струє здатність до абстрактного мислення, узагальнення явищ.

Настає кінець дородової групи й розпочинається перехід до родового суспільства. З’являється людина сучасного виду — Homo sapiens sapiens;

• з початком пізнього палеоліту дородову людську групу змінює родова мате­ринська община, ймовірно, як наслідок запровадження чіткої екзогамії замість колишніх невпорядкованих статевих зв’язків. Екзогамія, як ми знаємо, передбачає заборону шлюбних відносин усередині власного колективу й заохочення взаємошлюбного співжиття з членами іншої, цілком визначеної групи. Так виникає дуальна, двоєдина організація: два пов’язані між собою роди створюють фратрії і плем’я або основу май­бутнього великого племені, що складається вже не з двох, а з багатьох споріднених родів. Разом із екзогамією і дуальною організацією вини­кає, скоріше за все, і груповий шлюб, що поєднує кількох чоловіків з кіль­кома жінками. За такого шлюбного союзу ніхто не знає свого батька, і тому відлік спорідненості ведеться по материнській лінії. Материнська родова община, десятки і навіть сотні членів якої могли жити під одним дахом, групується довкола найстаршої прародительки.

• з настанням новокам’яної епохи (неоліту) поширюється лук, з’являєть­ся мотика, довбанка, сокира. Людина опановує техніку землеробства, видобуток і обробку металів, розводить робочу й молочну худобу. При­власнююча форма господарства поступається місцем відтворюючій. Одо­машнювання худоби й особливо її розведення зумовили створення ново­го джерела достатку. Така еволюція перетворила чоловіка-мисливця на пастуха, а потім, завдяки появі упряжі (що стало прямим наслідком одо­машнювання худоби) — на першу особу орного землеробства і привела поступово до ліквідації матріархальних відносин як панівних. Спочатку, вочевидь, виникає парний шлюб, далі — шлюб з пануванням чоловіка і пе­редачею майна родини законним дітям її глави — укладення шлюбу пе­ретворюється на купівлю дружини в її родичів, а родові селища стають сукупністю патріархальних сімей. Приклад пізньої неолітичної культури дають іберійці, від яких залишилися споруди й дороги, каменоломні й селища, мотики й лопати. Могильники іберійців дають змогу говорити про початковий етап соціальної диференціації;

• з виникненням патріархальних сімейних общин відбувається перерод­ження міжплемінних чвар на систематичні війни на суходолі й на морі з метою захоплення худоби, рабів і скарбів, що перетворює війну на легалізований звичаєм та ідеологічно виправданий постійний про­мисел. Головним органом влади патріархального роду залишаються загальні збори його повноважних членів, якими — після виведення жі­нок і при недопущенні рабів і чужинців — стають чоловіки, що досягли певного віку (як правило, статевої зрілості). Із зародженням фратрій (союз родів) і племен (союз фратрій) з’являються ради старійшин, чле­нами яких були спершу глави сімейних общин, а потім родів і фратрій, що виконували і функції жерців.

• із суспільним поділом праці, з поширенням ремесел і їх обміном родові селища стають місцем поселення чужинців (зокрема й іноземців), а корінне населення, навпаки, залишає насиджені місця в пошуках кращої долі. Функціонування родових органів влади поступово припиняється, і родовий лад змінюють нововиниклі держави, у межах яких часто прожи­ває багато народів [159, 15-24].

Така приблизна схема багатотисячолітнього становлення людства і його складових — народів, яких нині налічується близько 4-5 тис. Багато з них не досягли у відомий нам історичний період рівня розвинених цивілізацій (хоча не виключена можливість їх існування в певний доісторичний період), але всі вони мають довготривалу етнічну історію, яка обертається, як правило, навко­ло універсального для всіх етносів «стрижня» тієї чи іншої релігійно-міфологічної системи, що сягає, ймовірно, одного, дуже віддаленого від нас у часі, духовного джерела. Тому, на наш погляд, перше, ніж перейти до вивчення розвинених релі­гійно-міфологічних систем стародавніх європеоїдних народів, згадаймо основні етапи генезису релігійно-магічних уявлень.