Моавітська, едомітська й амонітська релігії

У той час коли ізраїльтяни опанували Ханааном, на сусідніх землях селилися інші народи [128, 67]. Південно-західні узбережжя Палестини запопали згадувані вже філістимляни. На схід, за Йорданом, жили едомітяни, моавітяни й амонітяни.

У Біблії йдеться про Хамоса як про національного бога моавітян. Додатко­ві відомості про нього отримані після виявлення Моавітського каменя. Написи на цьому пам’ятнику датуються 840-830 рр. до н. е. і оповідають про те, як Хамос розгнівався на свою землю і віддав її ворогам моавітян — ізраїльтянам. Потім він полегшує становище свого народу, і вони розбивають ворогів. У цій історії бага­то спільного з поведінкою Яхве стосовно Ізраїлю. Моавітський цар-переможець Меші присвятив перемогу, захоплену здобич і полонених богу Хамосу. На його честь Меші встановив кам’яну плиту у храмі, що носить ім’я цього бога в місті Бі­доні (Дівоні). Під час одного з нападів ізраїльтян інший цар Моава приніс у жертву власного сина, щоб заручитися підтримкою Хамоса. Саме в Моав був приведений віщун Валаам, згадуваний у Біблії, щоб проклясти Ізраїль [128, 68].

Моавітський камінь, знайдений у Дівоні (нині територія Йорданії) 1868 р., примітний і іншим. Він містить у своєму тексті найдавнішу згадку про «бога Ізраї­лю» поза Біблією — УН^Н, ім’я, що вимовляється, на думку більшості теологів, як Яхве. Перемігши ізраїльтян, моавітський цар Меша з тріумфом повернувся додо­му. Він приганяє з собою ізраїльських полонених і приносить дорогоцінні посу­дини, що раніше належали Яхве. Загалом те, як Меша описує свого бога Хамоса, дуже схоже на біблійні відносини між Єговою та Ізраїлем [13, 53]. Водночас у Бі­блії Хамос (вогонь, полум’я) називається «Моавітською мерзенністю» (Числа, 21, 29) на кшталт Молоху, який вважався «мерзенністю Амонітською» (хоча існують припущення, що за біблійним Молохом криється сам Яхве, якому в добіблійний період приносили людські жертви [90, ІІ, 169]. Ізраїльський цар Соломон побу­дував навіть на честь Хамоса для своїх дружин-моавітянок спеціальне капище, що залишалося до царя Юсії, який його зруйнував.

Глиняні фігурки людей і тварин, а також Богині-Матері були знайдені в Моаві, Едомі, Аммоні, як і в Сирії та Ізраїлі. З того, що нам відомо про моавіт- ську релігію, очевидна її подібність до ханаанських вірувань, хоча вивищеність Хамоса нагадує верховну владу ізраїльського божества Яхве. Припускається, що едомітська й амонітська релігії, про які відомо ще менше, також мали багато спільного з моавітською. Національним богом Едома був Каус (Кос), і його ім’я становило частину імен багатьох едомітян. Кос (араб. «лук») був сприйнятий також арабськими племенами Північної Аравії (набатеї, самуд, сафа) близько дру­гої половини І тис. до н. е. — періоду найбільшого розквіту культу цього бога в Едомі. Кос (Кайс, Кавс) відомий тільки за теоморфними іменами і, ймовірно, був іпостассю чи взагалі тотожним Яхве, про вшановування якого в Едомі пові­домляє, наприклад, Й. Флавій. На думку сучасних релігієзнавців, можна також припустити, що в Едомі відбулося злиття уявлень про спочатку самостійного Коса і Яхве [90, ІІ, 6].

В Аммоні (сучасний Амман, Йорданія) поклонялися Мількому. Цей бог, оче­видно, відповідав ханаанському Молоху, якому приносили в жертву дітей [128, 68]. Мільком (означає «цар», «господар») за біблійною традицією дав амонітянам їхню країну. У написі першої половини ІІ тис. до н. е. амонітський цар повідом­ляє Мількому про спорудження стіни навколо столиці Амону, що, ймовірно, було велінням амонітського верховного божества. Він згадується також в угаритському списку богів [90, ІІ, 150].

Стосовно філістимлян, то у Старому Заповіті йдеться про те, що вони при­йняли деяких ханаанських богів, наприклад Дагона і Вельзевула [128, 68].