Книга про Карну
«Книга про Карну» (Карнапарва) є VIII книгою Махабхарати і належить до так званих батальних книг цього грандіозного індійського епосу. По суті, всю книгу займає оповідання про 16-й і 17-й дні великої битви на Курукшетрі, що містить велику кількість описів поєдинків між героями і зіткнень різних військових загонів.
У тексті згадується безліч імен царів і героїв, а також назви задіяних у всеіндій- ській битві племен і народів. VIII книга Махабхарати відіграє важливу композиційну роль, оскільки саме в ній знаходять розв’язку багато колізій, намічених в попередніх книгах. Оповідання в Карнапарві відмічене вищою композиційною майстерністю і чималим психологізмом: наприклад, підкреслення суперечностей між Карною і його колісничим Шальєю за повної відсутності таких у відносинахАрджуни з Крішною наперед готує читача до трагічного для Карни кінця. Незвичайно складним представлений і сам трагічний образ Карни, в розробці якого загострена насамперед етична проблематика [129, 8-11].
Карнаправа містить важливі відомості і як історичне джерело. Історично значущим, наприклад, є опис і розмежування різних племен, які зійшлися в битві на «полі Куру». Не дивлячись на те, що конфлікт представлений таким, що має характер сімейного розбрату всередині правлячої династії Куру, він, на думку дослідників, відображає набагато істотніше багатовікове протистояння арійських племен ведійської культури, яку створили держави в північній частині долини Гангу (представлені пандавами і панчалами), двом ворожим політичним силам: Сходу (Магадха, Анга) і Північного Заходу (Пенджаб, Сінд, Гандхара). Ядром цих сил був культурний дравідомовний субстрат — спадщина Аратти, тотожною, мабуть, цивілізації долини Інду. На цей субстрат з часом накладалися різні етнокультурні компоненти — греків (яванів), бактрійців (бахліків), скіфів-саків (шаків) і тохарів (тукхарів) — народів, починаючи з походів Александра Македонського, що по черзі підпорядковували Північно-Західну Індію своєму політичному і культурному впливу.
На стороні цих індоєвропейських народів, що змішалися з дравідомов- ним субстратом, виступали численні племена Індостану, зокрема сино-тибетські (наприклад, кірати — мисливські войовничі племена, широко розселені в давнину в передгір’ях Гімалаїв по всій їх довжині) і південноіндійські дравідські. При цьому Карнапарва зображає індійські та інші прийшлі племена північного Заходу такими, що ведуть бій переважно масованою кіннотою, а дравідів Південної Індії і монголоїдів — що б’ються в пішому строю [129, 11-12].Курукшетра, як наголошувалося, — це «полеКуру», священна земля між річками Сарасваті і Дрішадваті, названа іменем засновника роду епічних героїв «Махаб- харати» царяКуру. Куру (або бхарати) були давнім індоарійським плем’ям, яке разом з панчалами відіграло основну роль у становленні цивілізації долини Гангу. Панча- ли (жителі Панчали — країни, яка лежить на захід від країни Куру у верхній частині долини Гангу) також були індоарійцями, які разом з куру-бхаратами, матсьями і шу- расенами належали до найбільш «чистих» арійських племен. Шурасени (ядави або сатвати) населяли батьківщину Крішни (район міста Матхури), а матсья — район сучасного міста Байрат на сході Раджастхана. Плем’я кунті, однойменне з матір’ю Карни і Арджуни, мешкало в області Бходжа (сучасна Мальва в Західній Індії). Легендарний цар Куру — родоначальник куру-бхаратів — привів колись своє плем’я з Пенджабу на Курукшетру. Боротьба двох гілок цього легендарного царського роду Куру і стала основним сюжетом Махабхарати. Проте Кауравами (тобто «нащадками Куру») в Махабхараті зазвичай називають тільки синів Дхрітараштри і їх прихильників, щоб відрізнити їх від Пандавів, які також є «нащадками Куру». Столиця Пан- давів містилася на південь від Курукшетри, на західному березі Джамни і називалася Індрапрастха (сучасний Делі) [129, 286-293].
Стародавньою назвою Пенджабу, звідки прийшло на Курукшетру плем’я бхаратів-куру, була Аратта, а жителі цієї Аратти називалися араттаки, пов’язані, очевидно, з дравідомовною Хараппською цивілізацією долини Інду.
Пенджаб означає П’ятиріччя (Панчанада) — межиріччя п’яти могутніх приток Інду. Конфедерація племен Пенджабу («саншаптакі») билася на стороні Дурьодхани. Завзятими супротивниками Пандавів були гандхари (жителі Гандхари — країни в Північному Пенджабі), а також бахліки, що також мешкали в Пенджабі, нащадки іранських переселенців з Бактрії (району сучасного міста Балха). Іранською говіркою розмовляли і тукхари (тотожні тохарам і схожі з китайськими юечжі), які до середини II ст. до н. е. захопили Бактрію (звідси її пізніша назва Тохаристан). В Бактрії з тохарів вирізнився рід кушан, який, як наголошувалося, заснував велику Кушансь- кую імперію, що охоплювала величезні території Середньої і Центральної Азії, а також значну область Індії. Бактрійські тохари-юечжі-кушани були, ймовірно, близькі до носіїв так званих тохарских мов Східного Туркестану І тис. н. е. Всього в «Карнапарві» згадується понад 80 різних племен і народностей, які взяли участь у битві на Полі Куру [129, 286-293].