<<
>>

Книга про Карну

«Книга про Карну» (Карнапарва) є VIII книгою Махабхарати і належить до так званих батальних книг цього грандіозного індійського епосу. По суті, всю книгу займає оповідання про 16-й і 17-й дні великої битви на Курукшетрі, що містить ве­лику кількість описів поєдинків між героями і зіткнень різних військових загонів.

У тексті згадується безліч імен царів і героїв, а також назви задіяних у всеіндій- ській битві племен і народів. VIII книга Махабхарати відіграє важливу компози­ційну роль, оскільки саме в ній знаходять розв’язку багато колізій, намічених в попередніх книгах. Оповідання в Карнапарві відмічене вищою композиційною майстерністю і чималим психологізмом: наприклад, підкреслення суперечностей між Карною і його колісничим Шальєю за повної відсутності таких у відносинах

Арджуни з Крішною наперед готує читача до трагічного для Карни кінця. Незви­чайно складним представлений і сам трагічний образ Карни, в розробці якого загострена насамперед етична проблематика [129, 8-11].

Карнаправа містить важливі відомості і як історичне джерело. Історично зна­чущим, наприклад, є опис і розмежування різних племен, які зійшлися в битві на «полі Куру». Не дивлячись на те, що конфлікт представлений таким, що має характер сімейного розбрату всередині правлячої династії Куру, він, на думку до­слідників, відображає набагато істотніше багатовікове протистояння арійських племен ведійської культури, яку створили держави в північній частині долини Ган­гу (представлені пандавами і панчалами), двом ворожим політичним силам: Сходу (Магадха, Анга) і Північного Заходу (Пенджаб, Сінд, Гандхара). Ядром цих сил був культурний дравідомовний субстрат — спадщина Аратти, тотожною, мабуть, цивілізації долини Інду. На цей субстрат з часом накладалися різні етнокультурні компоненти — греків (яванів), бактрійців (бахліків), скіфів-саків (шаків) і тохарів (тукхарів) — народів, починаючи з походів Александра Македонського, що по черзі підпорядковували Північно-Західну Індію своєму політичному і культурно­му впливу.

На стороні цих індоєвропейських народів, що змішалися з дравідомов- ним субстратом, виступали численні племена Індостану, зокрема сино-тибетські (наприклад, кірати — мисливські войовничі племена, широко розселені в давни­ну в передгір’ях Гімалаїв по всій їх довжині) і південноіндійські дравідські. При цьому Карнапарва зображає індійські та інші прийшлі племена північного Заходу такими, що ведуть бій переважно масованою кіннотою, а дравідів Південної Індії і монголоїдів — що б’ються в пішому строю [129, 11-12].

Курукшетра, як наголошувалося, — це «полеКуру», священна земля між річка­ми Сарасваті і Дрішадваті, названа іменем засновника роду епічних героїв «Махаб- харати» царяКуру. Куру (або бхарати) були давнім індоарійським плем’ям, яке разом з панчалами відіграло основну роль у становленні цивілізації долини Гангу. Панча- ли (жителі Панчали — країни, яка лежить на захід від країни Куру у верхній частині долини Гангу) також були індоарійцями, які разом з куру-бхаратами, матсьями і шу- расенами належали до найбільш «чистих» арійських племен. Шурасени (ядави або сатвати) населяли батьківщину Крішни (район міста Матхури), а матсья — район сучасного міста Байрат на сході Раджастхана. Плем’я кунті, однойменне з матір’ю Карни і Арджуни, мешкало в області Бходжа (сучасна Мальва в Західній Індії). Ле­гендарний цар Куру — родоначальник куру-бхаратів — привів колись своє плем’я з Пенджабу на Курукшетру. Боротьба двох гілок цього легендарного царського роду Куру і стала основним сюжетом Махабхарати. Проте Кауравами (тобто «нащадками Куру») в Махабхараті зазвичай називають тільки синів Дхрітараштри і їх прихиль­ників, щоб відрізнити їх від Пандавів, які також є «нащадками Куру». Столиця Пан- давів містилася на південь від Курукшетри, на західному березі Джамни і називала­ся Індрапрастха (сучасний Делі) [129, 286-293].

Стародавньою назвою Пенджабу, звідки прийшло на Курукшетру плем’я бхаратів-куру, була Аратта, а жителі цієї Аратти називалися араттаки, пов’язані, очевидно, з дравідомовною Хараппською цивілізацією долини Інду.

Пенджаб оз­начає П’ятиріччя (Панчанада) — межиріччя п’яти могутніх приток Інду. Конфеде­рація племен Пенджабу («саншаптакі») билася на стороні Дурьодхани. Завзятими супротивниками Пандавів були гандхари (жителі Гандхари — країни в Північному Пенджабі), а також бахліки, що також мешкали в Пенджабі, нащадки іранських переселенців з Бактрії (району сучасного міста Балха). Іранською говіркою роз­мовляли і тукхари (тотожні тохарам і схожі з китайськими юечжі), які до середини II ст. до н. е. захопили Бактрію (звідси її пізніша назва Тохаристан). В Бактрії з тохарів вирізнився рід кушан, який, як наголошувалося, заснував велику Кушансь- кую імперію, що охоплювала величезні території Середньої і Центральної Азії, а також значну область Індії. Бактрійські тохари-юечжі-кушани були, ймовірно, близькі до носіїв так званих тохарских мов Східного Туркестану І тис. н. е. Всього в «Карнапарві» згадується понад 80 різних племен і народностей, які взяли участь у битві на Полі Куру [129, 286-293].

<< | >>
Источник: Людство і віра: витоки народів і релігій: наук.-публ. вид. У 4 т. 3-тє вид., стереотип. / Г. В. Щокін. Київ : Міжрегіональна Академія управління персоналом,2020. 2220 с. : іл.. 2020

Еще по теме Книга про Карну: