Жіночі зображення в палеолітичну епоху (точніше — в оріньяко-солютрейський період, тобто близько 35-15 тис. років до н. е.) виявлені у великих кількостях від Піренеїв до Байкалу, що вказує на високу повагу жінки-прародительки в ті далекі часи.

Проте в Мадленський період (близько 15-10 тис. років до н. е.) жіночі зобра­ження поступово зникають. У цей період виходять із вжитку не взагалі жіночі зображення, а їх натурні втілення, які замінюються умовним трактуванням і схе­матизацією, що, можливо, було пов’язано з появою усвідомленого страху перед богинею — дарувальницею як життя, так і смерті.

Богиня, очевидно, сприймалася як сліпа стихія, що не розрізняє добро і зло. Обряди її культу часто супроводжувалися буйством і оргіями, ритуальними танцями і шумом барабанів, тимпанів, цимбалів, кастаньєт. Іншим уособленням цієї грізної сліпої сили був чоловік богині, ще лютіший, ніж вона. Жіночі статуетки часів палео­літу і неоліту дають підставу вважати, що в ті епохи саме жіноче божество вважалося таким, що панує в пантеоні. Писемні дані також засвідчують, що Велика богиня (або «Велика Мати») у давніх єгиптян, критян, греків, римлян визнавалася головним бо­жеством. Якщо чоловіком богині був змій, то цей зміїний образ поширювався і на бо­гиню. Коли ж попередні божества стали негативними персонажами наступних віру­вань і міфів, почали виникати образи не тільки чоловічих, а й жіночих нечестивих істот. Від цих багатогранних образів богині неба і бога землі (а також їх дитяти — божест­ва рослинності) з’являлися численні міфологічні персонажі, що «спеціалізуються» на різних функціях. Залишки культу Великої богині зберігалися в античну добу в Малій Азії, частково в Греції і деяких інших місцях. Цей культ супроводжувався поклонін­ням фалосу (символ бога землі), храмовою проституцією і обрядами, що мали вакха­нальний, оргіастичний характер, а танець став релігійним ритуалом [47, 167-170].