Індія (на мові хінді — Бхарат) розташована на півострові Індостан на півдні Азії, вкритому обширним Деканським плоскогір’ям, яке обмежують гори — Західні та Східні Гати.
Індостан лежить на Індійській платформі докембрійського походження, яка в палеогені (тобто близько 65 млн років тому, в період масового зникнення динозаврів) відокремилася разом з нинішнім островом Мадагаскар від Африканського континенту і, пройшовши за 40 млн років понад 8 тис.
км, зіткнулася з Азією. В результаті виникла висока гірська система Земної кулі — Гімалаї — завдовжки понад 2400 км, завширшки до 350 км і середньою висотою гребенів близько 6 км (найвища гора Джомолунгма, або Еверест — 8848 м) [12, 278].Найперші виявлені сліди людської цивілізації в Індостані сягають епохи другого міжльодовикового періоду між 450 тис. — 200 тис. років тому і свідчать про використання архантропами кам’яних інструментів. Потім настає тривалий
період повільного розвитку племен мисливців, збиральників і рибалок, який приблизно до 3000 р. до н. е. зумовлює, у тому числі і в результаті нових міграцій, появу дивовижної цивілізації долини Інду, що отримала назву Хараппська культура. Це була переважно міська культура, і серед її центрів можна вирізнити два основних — Хараппа і Мохенджо-Даро. Ця культура існувала за рахунок сільського господарства і процвітання торгівлі, зокрема з населенням Перської затоки і Месопотамії. Спадкоємність між Хараппською культурою і пізнішою арійською була, на думку сучасних істориків, порушена вторгненням менш цивілізованих народів, що зайняли долину Інду в першій половині II тис. до н. е. До 1700 р. до н. е. почався занепад Хараппської культури, і прихід до Індії індоаріїв з боку Іранського нагір’я близько 1500 р. до н. е. привніс нові риси в культуру Північно-Західної Індії [254, 10].
У південній частині Індії (Мадрас, Керала та Місор) розвивалася культура епохи мегаліту, що датується 500 р. до н. е. — 100 р.
н. е. Ця культура мала багато спільного з культурами мегаліту Середземномор’я і могла бути завезена до Південної Індії через Західну Азію дравідськими племенами, що відступали на південь. У Південній Індії пам’ятки мегалітичної епохи (поховання) являли собою висічені у скелях склепи або округлої форми заглиблення, всередині яких містилися прямокутні кам’яні гробниці, або керамічні склепи для померлих з традиційними поховальними предметами (наприклад, спеціальні вироби з чорно-червоної кераміки). Такі поховання зазвичай виявляли поблизу родючих земель, зрошуваних за допомогою спеціальних споруджених резервуарів для зберігання води, що припускає організацію сумісної праці великих колективів людей і високу культуру зрошувального землеробства [254, 11].Загалом сучасні дослідники доходять висновку, що доісторичний період Індії охоплював усі етапи розвитку, характерні й для інших регіонів Земної кулі [14, 66-90]:
• палеоліт характеризувався найбільшим заселенням центральної частини Деканського плоскогір’я, прибережних східних областей Півдня, а також Півночі Індії. Основним матеріалом для виготовлення знарядь був кварцит. Вже в епоху нижнього палеоліту (понад 450 тис. років тому) формуються дві основні зони різних форм кам’яних знарядь — південна (використовувала рубила) і північна (переважали чопери та відщепи). При цьому багато дослідників вважає, що власники ручних рубил були переважно збиральниками, а власники знарядь для рубання — чоперів — мисливцями. Використовувався вогонь, а за житло — печера. Епоха середнього палеоліту датується для Індії приблизно 40 тис. до н. е., а верхнього — до Х тис. до н. е. При цьому археологи встановили чітку спадкоємність культур на території Індії, хоча виявлені й інокультурні впливи, що йдуть з Африки, а також із Середньої і Центральної Азії. Переважали в палеолітичну епоху австралоїди;
• мезоліт учені датують для Індії X-V тис. до н. е. В цю епоху і подальшим за нею неолітом переважання австралоїдів порушується появою європеоїдів на Заході і монголоїдів на Сході.
Почався процес поступового перетворення збиральників і мисливців на землеробів і скотарів. Антропологічний аналіз виявляє подібність мезолітичної і ранньонеолітич- ної людини Західної Індії із стародавніми мешканцями Північно-Східної Африки і Сирії (тобто переважно хуритського походження): виявляється ряд негроїдних рис, а також співіснування середземноморських і ве- доїдних (тобто австралоїдних) ознак. Житла були круглі, і для їх зведення використовувався камінь. Знайдені перші зернотерки. З’являється кераміка і вироби з міді. Мезолітичне населення деяких районів досить високе на зріст: чоловіки — понад 190 см, жінки — близько 180 см. Розвивається наскельний живопис (малюнки виявлені на стінах більше 500 печер);• неоліт характеризується новою технікою виготовлення знарядь (полірування і шліфування), переходом до осілого життя, поширенням кераміки. Найрозвиненішим районом був Північний Захід з його високорослим населенням, де вирощування злаків почалося ще в VII тис. до н. е., що ставить Індійський субконтинент в один ряд з іншими як- найдавнішими землеробськими центрами — Близьким Сходом, Малою і Південно-Східною Азією (в останній, насамперед в Таїланді, землеробські культури виникли ще в X-VIII тис. до н. е.). В цей час переважають два типи споруд: круглі і прямокутні. Палеоантропологи відзначають присутність в Південній Індії двох расових елементів — місцевий, австралоїдний і прибулий, середземноморський (південноіндійський неоліт датується 2500-1000 рр. до н. е.). Основними в зовнішності неолітичного населення Декана і Південної Індії були ознаки ведоїдної (австралоїдної) і південноіндійської (або дравідської) раси. Остання утворилася від змішування австралоїдної і середземноморської рас. Походження неолітичних культур Північно-Східної Індії вчені пов’язують з племенами, що прийшли з Південно-Східної Азії, тобто монголоїдами. Поява неолітичної культури у Східній Індії датується 2500-2000 рр. до н. е. Для цієї культури дуже властиві теракотові фігурки змії, культ якої походить, мабуть, від найдавніших часів. Північно-Західну Індію у передхараппську епоху заселили (мабуть, ще з VII-VI тис. до н. е.) осілі землеробські племена середземноморського типу, що створили в III тис. до н. е. в долині Інду високорозвинену міську цивілізацію. Поселення Хараппської культури відомі на величезній території — більш ніж 1100 км з півночі на південь і 1600 км із заходу на схід. Для цієї культури були характерні прямокутні споруди (зокрема, монументального, палацового типу), а також символи хреста і свастики, що, можливо, вказує на її ностратичні риси. Іншими словами, творцями Хараппської культури слід вважати дравідські, хуритські та місцеві австралоїдні спільноти. Археологічна карта Стародавньої Індії зображена на рис. 51 [14, 84].
Рис. 51. Археологічна карта Стародавньої Індії [14, 84]