Гіперборейська і атлантична традиції
Р. Генон вважав, що витоком усіх культурних традицій є Північ, точніше — Північний полюс, «оскільки саме це стверджують Веди, як і інші сакральні тексти» [42]. Звідси бере свій початок так звана Примордидіальна традиція гипербореїв.
Її центром був сакральний полярний острів Туле. Р. Генон відрізняє його від острова Тула атлантів: «Потрібно відрізняти атлантичну Тулу (первинне розташування центру традиції тольтеків, який містився, радше, в Північній Атлантиді) від гіперборейського Туле... Саме гіперборейський Туле був «Сакральним островом» за перевагами, і його розташування первісно було північним у прямому розумінні. Решта «сакральних островів» з ідентичною назвою були лише його образами. Це стосується і духовного центру атлантичної традиції. Істотні труднощі у визначенні точки перетину атлантичної традиції з традицією гіперборейською міститься в перенесенні одних і тих самих назв на різні географічні та сакральні поняття...» [42]. Однією з таких «точок перетину» гіперборизму і атлантизму Р. Генон вважав кельтську релігію друїдів, що увібрала в себе частини обох архаїчних традицій.Р. Генон вважав, що санскритським еквівалентом грецької Гіпербореї є Ва- раха — позначення «Північної землі» чи «Землі Кабана» (яка стала пізніше «Землею Ведмедя»). Символом цієї землі та її центру — Північного полюса — була свастика. Свастика, очевидно, використовувалася і в атлантичній традиції, яка починається з атлантичної Тули. Р. Генон наводить приклад, коли в 1925 р. більшість індійців Панамського перешийка повстала і заснувала незалежну Республіку Тула, ознакою якої стала свастика на помаранчевому тлі з червоними краями. Головним божеством Гіпербореї він вважав бога вогню Агні, який означав стихію вогню в усіх її аспектах, із Сонцем включно. Відносно Атлантиди французький філософ дотримувався думки, що можна розрізняти Північну Атлантиду та Південну Атлантиду, «хоча первинно вони й не були поділені» [42].
Тут, імовірно, йдеться про Атлантиду як безпосередню спадкоємицю Лемурії, що загинула (Південна Атлантида), та про Атлантиду Платона (Північна Атлантида), що існувала, за переказами, до ХІІ-Х тис. до н. е. Як повідомляє Платон у своєму «Тімеї»: «На цьому острові, що іменувався Атлантида, виникло незвичайне за величчю та могутністю царство, чия влада простягалася на весь острів, на багато інших островів та на частину материка, а крім того, по цей бік протоки вони володіли Лівією аж до Єгипту та Європою аж до Тирренії». Цей острів, за переказом, отримав у володіння морський бог Посейдон та заселив своїми дітьми: старший з них — Атлант — отримав центральне царство, а дев’ять його братів — Євмел, Амферей, Євемон та ін. — окраїни Атлантиди та інші острови Атлантичного океану. В самому центрі острова Атлантида підносився храм Посейдона [52].За багатьма джерелами, Гіперборея (або материк Арктида, що зник у водах Льодовитого океану) була країною високої цивілізації, з розвиненою соціальною структурою, державним культом солярного Аполлона, досконалими технологіями. Визнається, що раса гіпербореїв існувала і навіть процвітала на початку зодіакальної епохи Водолія, що минула, тобто одне «зодіакальне коло» або «великий платонівський рік» тому (близько 26 тис. років), а впродовж наступних епох Козерога і Стрільця (ХХІІ-ХУІІІ тис. до н. е.) нащадки гіпербореїв вели, відповідно до містичної традиції, велику війну зі своїми антиподами — атлантами. Це вже був період занепаду двох легендарних царств, які згодом зникли з лиця землі [45, 29-67].
Наведена вище містична традиція розглядає гіпербореїв та атлантів, які борються один з одним, вже як далеких нащадків населення первинних Гіпербореї та Атлантиди, що існували, відповідно до цієї традиції, багато сотень тисяч років тому. Водночас боротьба, що не припиняється, вказує на непримиримість носіїв цих легендарних культур і пов’язана, ймовірно, з протилежністю їх культів: головним богом атлантів був володар моря Посейдон (Нептун), який за своєю водно- хтонічною природою протистояв солярному Аполлону — головному богу гіперборейців. При цьому сучасними нащадками легендарних гіперборейців визнають, як зазначалося, насамперед індоєвропейські народи, а атлантів — американських індійців та інші монголоїдні народи, а також частину семіто-хамітських етносів
(єгиптян, євреїв, фінікійців, аккадців) [167, 224]. Нащадками гіпербореїв, таким чином, є і слов’яни-українці, територія яких (Північне Причорномор’я) називалась інколи давніми авторами Гіпербореєю.