Давні тюрки та їхнє оточення у степах Східної Європи

Одним з найбільших утворень епохи раннього середньовіччя, що з'явилося у східноєвропейських степах, було племінне Об’єднання, очолюване Гунами [20. II. 216]. Гуни, як вже згадувалося, були вихідця­ми з Центральної Азії, нащадками засновників імперії Хукну, які після її роз­паду вирушили в далекий західний похід (що тривав, згідно з припущеннями, понад 200 років) сибірськими, уральськими і середньоазіатськими степами че­рез землі утра-.

Вождем гунського союзу в першій третині V ст. став Ругила Перейшов­ши Дунай, він зайняв Паинонію і зажадав від Візантії щорічної данини. У 433 р. Ругила помер, і вождем гунів став його племінник Аттила (що вбив, мабуть, у боротьбі за єдиновладдя свого брата Бледу). За короткий час Аттила зумів створити велетенську гунську імперію: він скидав королів і приєднував до сво­го війська переможені народи (франків, бургундів, тюрингів та ін.). Однак у 451 р. гунський наступ у Західній Європі було зупинено в Галлії, де на Ката- лаунських полях гуни зазнали поразки (цей факт відображено в книжному епосі Німеччини, Франції і навіть Скандинавії).

У 454 р. після гучного бенкету Аттила помер, а його величезна імперія відразу ж розпалася через повстання підкорених ним племен і ворожнечу між численними синами володаря [20, II, 217—218].

Авари

першій половині VI ст. серед численних кочових угруповань, що залишилися після розпаду гунської держави, виокремилася ■ —

орда аварів Вважають, що авари, які з'явилися в європейських степах, були за­лишками розбитого тюрками величезного азіатського каганату жуань-жуанів. Намагаючись закріпитися на правобережжі Дніпра, авари наполи на антів (як вважають, об'єднання слов'янських племен) і в 557 р. розбили їх. Потім вони рушили до Дунаю, на землі, зайняті залишками гунів і слов'янами. У 578 р. ава­ри зайняли Паннонію, а на початку VII ст. — Далмацію. Під владою аварсько­го кагана Баяна, що безперервно нападав на Візантію, об'єдналося багато кочо­вих народів, які раніше були під владою гунів. Аварський каганат у 791 р. був розбитий Карлом Великим, а пізніше остаточно знищений його сином Піпіном [20, 11, 219—220].

: ЮрКСЬКИИ каганат Щ_{е ран},_{ше за} ці події перестав існувати величезний Тюркський каганат, який. за переказами, був заснований ханом Ашина (що буквально означає »вовк») [14, 22J. Серед племен, переможе­них племенем тоба при підкоренні ними Північного Китаю, було, за легенда­ми, «500 родин Ашина», які виникли внаслідок «змішання різних родів» і жили в західній частині Шеньсі, відвойованій у IV ст. в китайців хуннами та сяньбі. Лшина підпорядковувалися хуннському князеві, володіння якого тоба відібрали в 439 р. і приєднали до імперії Вей. Після цього Лшина з 500 родинами втік до жужанів і поселився з південного боку Дхтайських гір. Так утворився правля­чий клан давніх тюрків (слово «тюрк» означає сильний, міцний), що дав поча­ток могутньому племінному об'єднанню. У передгір'ях Монгольського Алтаю, куди вересе,хилися ашина, які говорили, -здогадно, сяньбійською (тобто давньо- монгольською) мовою, жили племена, що походили від гунів і говорили мовами, які сьогодні відомі як тюркські. Внаслідок злиття прибульців з автохтонним на­селенням через сто років (близько 545 р.) виникла давньотюркська народність, а згодом і державність [14.

У складі великого Тюркського каганату було багато народів. Після за­гибелі каганату під час боротьби двох знатних родів Ашина і Дуло на великих просторах утворилося кілька подібних до нього держав. Правлячий рід Ашина і його супротивник — рід Дуло — брали активну участь у формуванні бол­гарського (булгарського) і хазарського політичних об'єднань- Обидва народи (з середини VI ст. по 30-ті роки VII ст.) входили до складу Тюркського каганату, займаючи його крайні західні володіння — Приазов'я і Прикаспійський степ [20. II. 220].

Болгари Відразу за розвалом Тюркського каганату один з представників роду

Дуло — хан Кубрат — почав об'єднувати в Приазовських степах роз­різнені болгарські орди. Так було створено відоме об'єднання Велика Болгарія (або Булгарія). до якого входили не лише тюркомовні болгарські, а й угромовні орди, але основною мовою тут була тюркська. Це об'єднання проіснувало лише одне десятиліття: після смерті Кубрата (близько 642 р.) воно розпалося на кілька великих орд, очолюваних його синам» (Аспарухом, Батоаєм та ін.). Па ці орди болгар напали хазари й здобули перемогу. Хан Аспарух. не бажаючи підкори­тися хазарам, пішов на Дунай, де створив нове державне об'єднання — Ду­найську Болгарію. Землеробською основою держави стали слов'янські й місцеві фракійські племена, які разом з болгарами сформували нову етнічну спільність. Правлячим родом у Дунайській Болгарії залишався тюркський рід Дуло, а офіційною мовою спочатку була тюркська. Проте вже у середині IX ст. мовою цього державного об'єднання стала слов'янська, а з X ст. утвердилася слов'янська писемність — кирилиця. Перше Болгарське царство, засноване тюркськими кочовиками — болгарами, перетворилося на слов'янську державу [20. II. 221].

Знатний тюркський рід Ашина став на чолі хазарського об’єднання орд, що кочували у Прикаспійських степах і очолювалися раніше гунськими племенами. Хазари з'явилися в цих місцях після гунської навали (IV ст.) і говорили, здогадно, однією з тюркських мов (а саме, як вважають, ха­зарською.

Хазари

та ін. Спільною мовою в них була, природно, тюркська. Назва «хазар» — похідна від тюркського кореня «каз», тобто «кочувати» [20. П, 221].

Від хазар найбільше страждала сусідня Кавказька Албанія*, почасти Вір­менія і Грузія, куди хазари ходили ще у складі війська Тюркського каганату. У середині VII ст. Хазарський каганат розгромив Велику Булгарію, підкорив собі великі степові простори між Каспійським і Азовським морями, заселені аланами, болгарами, давніми уграми. Наприкінці VII ст. хазари захопили Бос- пор, а у VIII ст. стали суперниками Візантіі в боротьбі за Крим. Територія Ха­зарського каганату охоплювала Північний Кавказ, Приазов'я, більшу частину Криму, степи І лісостепи до Дніпра. Каганат торгував з народами Східної Єв­ропи, Середньої Азії, Закавказзя та іншими країнами [4, /303[.

Після згадуваної експансії хазар до Нижнього Поволжя й у степи Калмики розміри каганату збільшилися приблизно втричі. На Нижній Волзі розташовува­лася столиця каганату — місто Ітиль. У каганаті була поширена тюркська руніч­на писемність. Об'єднавчим чинником для його населення була спільність релі­гійних уявлень: у країні панував культ головного бога Неба — Тенгрі. Проте до Хазарії проникали Й інші релігії [20, II. 222-224].

Так, ще на початку VIII ст. каган Булан, протиставляючи себе християнсь­кому імператорові Візантії та мусульманам-арабам, що нападали з півдня, прий­няв іудаїзм і побудував синагогу. Але народ і знать не прийняли нової релігії. Становище змінилося на початку IX ст., коли єврейські купці монополізували торгівлю Хазарії, а єврейські радники проникли до палаців хазарської знаті. Каган та його наближені прийняли іудаїзм і почали активно його поширювати, що, мабуть, викликало невдоволення і спричинилося до міжусобиць. Частина болгарських орд відкочувала на Дунай, поповнивши там тюркське населення, яке на початок ЇХ ст.

Хазарський каганат, проіснувавши в постійних війнах з середини VII ст. до другої половини X ст. і об'єднавши кілька великих етнічних спільностей (тюркомовних хазар і болгар, іраномовні аланські племена, утромовні орди), був знекровлений печенігами, що ввірвалися до європейських степів наприкінці ЇХ ст„ і остаточно розгромлений у 964 — 965 рр. київським великим князем Свя­тославом Ігоровичем [20, II, 225].

Печеніги та ПОЛОВЦІ

Печеніги становили собою об'єд­нання тюркських та інших племен у заволзьких степах у Vili-IX ст У IX ст. вони з'явили­ся у південноруських степах. Печеніги були кочовиками- скотарями і здійснювали постійні напади на Київську Русь. У 1036 р. вони були розбиті великим князем київсь­ким Ярославом Мудрим, після чого частина печенігів відкочувала до Угорщини. Одні дослідники зараховують мову печенігів до огузькоі. інші — до кипчацької групи тюркських мов. Кипчаки (половці) — це тюркомовний народ, що з'явився в XI ст. у південноруських степах, змінивши розбитих східними слов'янами печенігів. Як і пе­ченіги. половці займалися кочовим скотарством, деякими ремеслами і здійснювали напади на Київську Русь з 1055 р. до початку ХНІ сг. Найнебезпечнішими були напади на­прикінці XI ст.. припинилися вони після поразок половців від князів Київської Русі в 1103 - 1116 рр. Проте напади по­ловців поновилися в другій половині ХП ст. і тривали до іх розгрому і підкорення татаро-монголами у ХНІ ст., після чого частина половців, як свого часу і печеніги, перейшла до Угорщини (4, 906, 936].

Рис. 96. Кам'яна статуя половецького воїна (Днілропетро&сьіий історичний музей)

Угорці Частина болгарського населення, що на початку IX ст. перекочувала

до Волго-Кам'я з Хазарського каганату, утворила протягом століття нове багатоетнічне об'єднання державного типу — Волзько-Камську Булгарію (інша частина болгар тоді перемістилася, як зазначалося, до Дунайської Болгарії]. Цар волзько-камських булгар, на противагу хазарському кагану, прийняв іс­лам — релігію, ворожу Хазарії.

Усередині Волзької Булгарії проживали численні угро-фінські етнічні гру­пи. Деякі з них у ЇХ ст. об'єдналися в окрему мовну і культурну спільність, ана­логії з якою декотрі дослідники вбачають у культурі населення приуральських областей і пов'язують її з угорцями Згадка про невелике угорське об'єднання, що називалося за ім'ям його воєводи Леведією, датується IX ст Хазарський уряд, занепокоєний сусідством такого постійно готового до нападу об'єднання, підбурив проти угорців печенігів, які відігнали тих на захід. У перші роки X Сг. угорці з'явилися в Панноніі (до того вони намагалися захопити лісостепові ра­йони Наддніпрянщини і підійшли до самого Києва, але безуспішно). Відтоді починається історія Угорської держави [20. II, 226-227].

Як і болгари в Дунайській Болгарії, угорці злилися тут зі слов'янами. але при цьому зберегли свою мову. Очевидно, причина цієї відмінності полягає в особливостях конкретної історичної обстановки по-перше, у Болгарії чисель­ність слов'янського населення була набагато більша, ніж протоболгарського. а в Угорщині кількісно переважали завойовники; по-друге, в Болгарії злиття відбу­лося більш мирно, у Панноніі ж угорці змушені були передусім відвоювати собі

землі для поселення, вигнавши слов'ян і волохів (і хоч частина слов'ян залиши­лася на колишніх місцях, вони, ймовірно, поводилися вороже); по-третє, рівень розвитку угорців у X ст. був усе ж таки вищий, ніж в орд Аспаруха в VII ст., які значно відставали в суспільному розвитку від місцевих слов'ян (20. II. 228]