Ардвісура Анахіта й інші давні божества
Ардвісура Анахіта (авест. «Ардві могутня, безвадна») — це богиня води й родючості, і в Авесті їй присвячений окремий гімн. Спочатку під Ардві розуміли джерело всесвітніх вод, що стікають з вершини первозданної скелі у божественному царстві світла, а потім так почали називати і самі води, що дають початок усім рікам і водам на землі.
На думку послідовників, культ Ардвісури Анахіти як богині води склався у кочових іранців, що жили біля берегів Сирдар’ї й утворили громаду цієї водної богині, на відміну від громади солярного Мітри — осілих іранців. В Авесті вже існує культ Ардвісури Анахіти поряд з культом Мітри. Зовні Ардвісура Анахіта описується в Авесті «як дівчина прекрасна, сильна, струнка, високо підперезана, пряма, знатного роду, шляхетного». Ардвісура Анахіта оголошується дочкою самого Ахурамазди — верховного божества зороастрійців. Вона дарує Ахурамазді Заратуштру, Імі — владу над девами і людьми, Керсаспі — перемогу над драконом Гандарва, допомагає войовничому вершнику Зареру перемогти Арджас- па, іншому герою — Траетаону — здолати дракона Ажи-Дахаку, який хотів знищити людство. Ардвісура Анахіта завжди допомагає іранським богатирям і відмовляє в допомозі туранським. Частина імені цієї водної архаїчної богині прийшла у фарсі у формі Нахід, як назва планети Венера та її персоніфікація. У формі Анахіт це ім’я ввійшло у вірменську релігію, де воно позначає богиню-матір, богиню родючості і любові, дочку (або дружину) «батька богів» Арамазда, культ якої спочатку мав оргіастичний характер (іпостассю Анахіт була Астхік — богиня планети Венера) [74, I, 76, 118]. У давньогрецьких пам’ятках зустрічається Анатіс — богиня, що шанується в Малій Азії (можливо, має паралелі з західносемітською Анат — діво- ю-войовницею, сестрою й коханою бога Балу, що вмирає і воскресає, дочкою верховного бога Ілу). Сучасні релігієзнавці припускають, що ім’я Ардвісури Анахіти може бути адаптацією імені Анатіс-Анат [74, I, 75, 100-101].Апам Напат (авест. «Нащадок води») є добрим духом води в іранській релігії, а уявлення про нього сягають епохи індоіранської спільності (існує і ведійський Апам Напат, «Син вод», пов’язаний з водою й вогнем). Апам Напат — це персоніфікація грозової блискавки, нерозривно пов’язаної з водною стихією. Йому приписується створення людського роду. Поряд з Ахурамаздою й Мітрою, Апам На- пат іменувався Ахурою, що вказувало на його виняткову стародавність і високий ранг в індоіранському пантеоні [74, I, 91]. Бог вітру Ваю давніх іранців відповідає ведійському Ваю, а ім’я іранського бога війни й перемоги Веретрагна також сягає епохи індоіранської спільності й відповідає епітетові громовержця Індри (сам Індра в іранській релігії став демоном мороку). В образі сокола Варгана — інкар- нації Веретрагна — зображувався в Авесті фарн — символ царської влади, божественна сутність, що приносить багатство, владу та могутність (державна сила) [74, I, 233; II, 557]. Схожий з Веретрагном образ мають і Аши — персоніфікація удачі, достатку (аналогічний римській Фортуні). Батьком Аши названий Ахурамаз- да, а братами Мітра, Рашну і Сраоша. Рашну — це дух праведності, який разом з Мітрою і Сраошею є одним із загробних суддів (йому довірені ваги), Рашну — постійний супутник Мітри — часто згадується у зв’язку зі світовою рікою Рангху, що у давньоіранській релігії виступала символом краю світу (її глибина в тисячу разів перевищувала зріст людини). У Рангху (у Ріґведі відповідає ріці Раса, яку деякі дослідники ототожнюють з Волгою) водиться гігантська добра риба Кара, а в її басейні жили «безголові» племена. Ріка Рангху вважається і місцем існування Рашну. Сраоша є духом релігійної слухняності й порядку (його священний птах — півень). Він озброєний булавою, списом, бойовою сокирою. Саме Сраоша має сповістити таємниці одкровення трьом прийдешнім рятівникам людства (саош ’янтам) — майбутнім синам Заратуштри. Сраоша виступить також проти дракона Ажи-Дахакі у вирішальному двобої [74, I, 145; II, 367, 373, 467].
Праобразом Сраоші в період індоіранської єдності був Айр’яман — персоніфікація достоїнств первісної громади аріїв, їхнього напряму думок, етичних норм, тілесного й духовного здоров’я (має відповідності у ведійській — Ар'яман і кельтській релігії — Еремон). В усіх індоєвропейських традиціях був причетний до лікарської магії [74, I, 54]. Ще одним давнім божеством, що сягає періоду індоіранської та спільноіндоєвропейської єдності, є Тиштрйа (букв. «причетний до сузір’я з трьох світил» — мається на увазі пояс Оріона) — уособлення зірки Сіріус, проводир усіх сузір’їв нічного неба (відповідає ведійському Тиш’ї). Його головна функція — це скидання на висушену літньою спекою землю благодійних вод (грецька і римська традиції, навпаки, приписують впливові Сіріуса настання згубної посухи). Як і давньоіндійський Тиш’я, Тиштрйа шанувався як стрілець, який здатний перевтілюватися (в юнака, золоторогого бика, білого коня). Лук Тиштрйа є зброєю долі (лук в найдавніших міфологічних шарах ототожнювався з нижнім світом як космічним жіночим черевом, а стріла — фалічний символ — з вертикальною структурою світу). Лук зі стрілою є архаїчною ритуально-міфологічною метафорою Матері-Землі й Неба-Батька, з’єднаних священним шлюбом, що може інтерпретуватися як модель світу, представлена колом з уписаним у нього хрестом. Звідси беруть також початок образи лучниці — богині полювання і лучника — бога любові й шлюбу [74, II, 76-77]. Існує гіпотеза про вплив на міфи про Тиштрйа єгипетської і месопотамської традицій (наприклад, єгипетське уособлення Сіріуса — Сопдет, божество води і повеней, а уособлення сузір’я Оріон (єгип. Сахо) — Осіріс; у Межиріччі зодіакальний знак початку сезону дощів — людина-скорпіон з луком) [74, II, 515].