Цивілізація хуастеків.

Коли в X ст. на узбережжі Мексиканської затоки остаточно згасла цивілізація тотонаків, цим не могли не скористатися їхні сусіди. І хоча як етнос тотонаки збереглися, втрата держав­них інститутів відчутно вплинула на їхні оборонні можли­вості, що вивело на перші ролі в регіональній політиці ма­лопомітних раніше західних сусідів тотонаків, серед яких від другої половини XI ст.

У лінгвістичному плані мову хуастеків відносять до сім 7 майя-кіче, а отже вони були близькими родичами знамени­тих майя, проте істотно поступалися їм за рівнем культурно- Цивілізаційного розвитку, хоча й мали з ними спільного предка — етнос прамайя, котрий, на думку більшості аме- ріндологів, мешкав до середини І тис. до н. е. у горах Цент­ральної Мексики. В подальшому історичні долі протомайя і протохуастеків різко розійшлися. Джерела повідомляють,

і

До вождь протохуастеків, якось, будучи напідпитку, при-

людно зірвав із себе пов'язку на стегнах і, кинувши її на землю, влаштував перед земляками п'яний бешкет у такому вигляді. За це майя прогнали своїх "диких" одноплемін­ників — майбутніх предків страхітливих хуастеків. Дані лек- сикостатистики й глотохронології дають підстави датувати етнічний розкол майя і хуастеків серединою І тис. до н. е. Та хоча в культурно-історичному відношенні хуастеки не мають таких величних цивілізаційних здобутків, як їхні да­лекі південні родичі, в історії Доколумбової Америки цей народ відіграв помітну роль, залишивши по собі пам'ять як про непереможних, вправних і водночас надзвичайно жорс­токих вояків. А отже, якщо тольтеків називають іноді "гре­ками Нового Світу", то для хуастеків більш вдалим видаєть­ся інший аналог-прізвисько — "спартіати Доколумбової Америки".

Рятуючись від руйнівних землетрусів та жахливих вул­канічних вивержень, пам'ять про які збереглася у майяських міфах, хуастеки покинули свою прабатьківщину десь у другій половині І тис.

Хуастеки справді вирізнялися своїм бійцівським духом навіть на тлі далеко не пацифістських реалій Доколумбової Мезоамерики, од­ним виглядом наводячи жах на супротивника. їхні чоловіки, які, за доброю традицією, мали усі поголовно бути вояками (неспроможних або неохочих знищували), вкривали себе з голови до ніг татуюванням, фарбувалися у синій колір, підпилювали та інкрустували зуби пласти­нами із зеленого нефриту або чорного обсидіану, фарбували волос­ся у червоний або жовтий колір, штучно деформували свої черепи, проколювали носові перетинки, втикаючи туди трубочки або пір'я, та ше й ходили у бій тільки абсолютно голими. Можна лише уявити, яким страхітливим поставало в очах будь-якого ворога таке військо, тим більше, шо навіть на тлі суворих давньоамериканських канонів війни поводження з полоненими, шо його практикували хуастеки, вважало­ся занадто жорстоким: як правило, з нещасних бранців з живих здирали скальпи, котрі переможці гордо носили на шиї.

Ось який народ у другій половині XI ст. почав домінувати в політичному житті Північної Мексики. Подолавши опір

тотонаків, хуастеки відібрали в них північну частину узбе­режжя Мексиканської затоки. Столицею Хуастекії стало місто Шиукоак (Циукоак, іспан. — Сікоак).

Про внутрішній устрій хуастецького вождівства нам відомо дуже мало.

Самі вони мирно контактувати із сусідами не бажали, тому дістати про них інформацію від інших індіанських народів виявилося справою майже марною. Ті ж, хто знайомився з їхніми традиціями ближче (бранці), залишити спогадів уже фізично не змогли, тому інформація про їхнс життя є дуже уривчастою.

63 . , „ ,

семними знаками . ііроте всі тексти дуже короткі и настільки погано збереглися, шо їх не вдалося дешифрувати чи бодай визначити тип хуастецької традиційної писемності. Отож, основна інформація про буття хуастеків — це розвідувальні дані їхніх ворогів (насамперед, ас­теків та конкістадорів).

Попри тотальну мілітаризацію, традиційне хуастецьке суспільство мало теократичний характер, і це закономірно, якщо проаналізувати роль жрецтва в його житті. Якщо віри­ти джерелам, своїми функціональними обов'язками хуас- гецькі жерці більше нагадували тунгуських шаманів або жерців афро-таїтянського культу вуду, аніж християнських священиків. Жрецтво хуастеків володіло цілою низкою сек­ретів, украй необхідних людям, однак невідомих сучасній людині знань, включаючи мистецтво лікування травами, вогнем і затворами, гіпнотичні камлання, чародійні обряди "чорної магії", гадання на обсидіанових дзеркалах і т. ін. Цим воно забезпечувало собі незаперечний авторитет серед одноплемінників, які жахалися їхньої всемогутності. Відоме також ім'я їхнього головного бога — Пая("Пісня Пір'я"), на честь якого хуастецька верхівка влаштовувала криваві риту­али, протикаючи власні язики риб'ячими кістками (прин­цип ^иза все треба платити"). Але деталі культової конкрети­ки й точні параметри державно-політичного устрою Хуас­текії нам досі невідомі.

Дещо повніше описана матеріальна культура хуастеків, насамперед, завдяки їхнім поневолювачам-конкістадорам. Основою господарського комплексу хуастеків уже було зем­леробство (маїс, боби, перець, ваніль, бавовник, какао тощо), але й промисли привласнювального характеру (мисливство, збиральництво, рибальство) відігравали в їхній економіці

суттєву роль. Одяг хуастеків обмежувався пов'язкою на стег­нах та головним убором, а своє довге фарбоване волосся вони заплітали в коси.

Справжній шок в іноземців викликали святкові тралиш хуастеків.

Для кожного свята хуастеки готували пульке — міцну маїсову або ага­вову брагу, але споживали її вони чомусь не як усі інші нароли, а тіль­ки через клізму. Як виглядало таке святкування, звичайно, важко собі уявити.

Неабиякою оригінальністю вирізнялися архітектурні традиції хуастеків. З невідомих причин вони чомусь дуже недолюблювали прямі лінії, гострі виступи та кути, тому всі їхні житла, храми і навіть палаци мали округлу форму.

Сімейні традиції хуастеків нам також невідомі, проте враховую­чи, шо їхні житла були розраховані на великі родини (до 10 осіб), можна припустити, шо спільне проживання дітей з батьками вважало­ся у них цілком нормальним і пристойним. Мерців своїх хуастеки хо­вали без зайвої помпезності, закопуючи їхні тіла під підлогою власної домівки.

Воєнно-політичне домінування хуастеків на теренах північної Мексики тривало до кінця XV ст., аж доки цими землями не зацікавилися астеки. Однак перший похід упев­нених у своїй непереможності астеків на північних сусідів (1481) завершився для астецького володаря Тісока (1481 — 1486) трагічно: його військо було знищене, а сам він ледве врятувався від синьошкірих ворогів. Щоправда, наступному астецькому володареві Ауїсотлю (1486—1502) вдалося при­боркати войовничих хуастеків і навіть відвоювати у них час­тину південних територій, проте й надалі хуастеки залиша­лися найбунтівливішими данниками Астекії. Особливо закарбувався у пам'яті астеків 1491 р., коли начебто остаточ­но завойовані та замирені південні хуастеки повстали проти іноземного гноблення і майже цілий рік мужньо чинили опір численнішим каральним арміям "Троїстого союзу", очолюваного Теночтітланом.

Не кращу зустріч влаштували хуастеки і конкістадорам. У 1519 р. нечисленний загін іспанців спробував розбити їх з наскоку, &пе непрошених гостей хуастеки зустріли зі зброєю в руках і спочатку перемогли: конкістадори були оточені й поголовно знищені. І лише після завоювання астецького

Теночтітлану сам Ернан Кортес виступив проти хуастеків. Свій похід на північ він організував у 1521 р. після солідної підготовки. Удару гармат, мушкетів і закованої в залізо іспанської кавалерії хуастеки не витримали, та це мало що дало переможцям. Не зумівши вистояти у відкритому дво­бої, хуастеки сховалися від вояків Е. Кортеса в горах і не­пролазних джунглях, а переможцям замість золота (якого у хуастеків ніколи багато не було) дісталися як здобич лише дивовижні округлі хуастецькі храми та скальпи нещасних іспанських полонених.

88