Загальна характеристика періоду

Слід зазначити, що Русь розвивалась у рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому брали участь усі тогочасні народи. Сам механізм формування соціально стратифікованих суспільств можна охарактеризувати таким чином.

У соціальному відношенні в цей час “класичні” структури первісного сус­пільства трансформуються у переддержавні “вождівства”, засновані на відо­собленні більшості населення від управління самим суспільством. У них уже простежувалися майнове розшарування та соціальна нерівність, але ще був відсутнім легалізований апарат примусу. Східні слов’яни VIII-IX ст., про яких ішлося в одній із попередніх тем, — поляни (територія Середнього Подні­пров’я), древляни (Східна Волинь), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), во- линяни (Західна Волинь), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони), тиверці (Подністров’я), уличі (Нижнє Подніпров’я) та інші, згадані на перших сторінках “Повісті минулих літ”, можуть бути охарактеризовані як спільноти періоду “вождівства”.

У цей час починають поступово формуватися й більші метаетнопотестарні спільноти — осередки державотворення. На території сучасної України вони зафіксовані на землях Середнього Подніпров’я і в районі Західного Бугу. Пос­тупово перше із надплемінних угруповань з центром у Києві стало на чолі всього східнослов’янського світу. На думку П. П. Толочка, цьому сприяло насамперед вигідне географічне розташування міста, а також інші чинники.

З даною територією пов’язують також появу самої “Руської землі” у вузь­кому значенні цього терміна (землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході). Дискусії із цього приводу пов’язані з інтерпретацією самого слова “Русь” і встановлення місця його появи (більшість дослідників схиляються до його північного походжен­ня). Проте на сьогодні доводиться констатувати: Новгородський перший літо­пис жодного разу не називає населення ані Приладожжя, ані всієї Новгород- щини “Руссю”. Для цієї території є стабільний термін “вся Новгородская область”. Така сама стабільність простежується щодо “Русі” в її подніпров­ському варіанті з центрами у Києві, Чернігові та Переяславі.

Тож незалежно від первісного походження слова “Руська земля”, вона у вузькому розумінні має бути розміщена на півдні; далі ця назва поширилася на всі східнослов’янські землі. “Русів” чи “русинів” на Заході і Сході пізнали передусім як дипломатів, воїнів, купців — тобто як представників вищих про­шарків тогочасного суспільства, носіїв державницьких ідей та безпосередніх виконавців цих задумів.

За літописною традицією, першим князем полянського союзу був Кий, а останніми — Аскольд і Дір, які у 860-ті роки ходили на столицю Візантійської імперії Константинополь. Надалі вже настають часи нової династії Рюрико- вичів. У літописах з південним регіоном як перших представників нового князівського роду пов’язують Олега — регента при малолітньому Ігореві та самого Ігоря. Вони утвердилися в Києві у 882 р.

Слід наголосити: основною особливістю політичної системи держави, яка зароджується, є те, що її функції виконуються головним чином військовою ор­ганізацією — дружиною. Вона утворює органи управління центральної влади, здійснює збір податків та їх перерозподіл, а також виконує суто військові обов’язки.

Сама дружинна знать на Русі становила соціальний прошарок, до якого входили не лише дорослі чоловіки, котрі, певна річ, складали основу і давали йому соціальну характеристику, а й представники обох статей та усіх вікових груп.

Однак на процеси державотворення в середовищі східних слов’ян вплива­ли й зовнішні чинники. Основними “каталізаторами”, окрім Візантії, напри­кінці І тис. н. е. були скандинавські вікінги і хозари з південно-східних тери­торій. Вони згадуються вже на перших сторінках літописів.

Зайнявши Київ, Олег починає сплачувати північним воїнам 300 гривень на рік за їхню активну підтримку в ліквідації Аскольда і Діра (за однією з версій — бояр скандинавського походження). У 944 р. серед воїнів Ігоря під час його походу на Цареград на першому місці також згадуються вікінги. Цей перелік можна продовжити. Є свідчення про те, що коли скандинав потрапляв на південь Київської Русі, він здебільшого залишався тут назавжди або йшов до візантійського війська і рідко повертався додому.

Ще один імпульс надходив від представників Хозарського каганату — могутнього державного утворення VII-X ст., котре охоплювало також тери­торії сходу та півдня сучасної України. До його складу, окрім власне хозар, входили булгари, алани та інші угруповання. Певний час союзниками були й угри — “старі мадяри”, які у своєму переміщенні на захід начебто проходили мимо столиці Русі. Та цей маршрут був малоймовірним. Мабуть, мав рацію візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який вказував, що мадя­ри рухалися зі своїми вежами по степовій причорноморській зоні й уже 895 р. перейшли до Карпатського регіону, де й розселилися.

А могутність хозар певний час була настільки значною, що це знайшло відображення й у літописних повідомленнях про сплату їм данини частиною східних слов’ян. У 965 р. князь Святослав Ігоревич під час свого східного по­ходу розгромив війська кагана і захопив його столицю Ітіль на Нижній Волзі. Доля цієї держави була вирішена — вона пізніше зникла з історичної арени. Але це, звичайна, не був одномоментний акт.