Волинцевська і роменська культури

Ці культурні групи генетично пов’язані між собою, тому О. В. Сухобоков пропонує розглядати їх як два послідовні етапи розвитку однієї, волинцевсько- роменської, культури. Ареали обох культур доволі схожі — вони поширені у Лісостепу і південних районах Полісся Дніпровського Лівобережжя.

Слід зазначити, що протягом 1950—1970-х років набув поширення термін “роменсько-боршівська культура”. Він об’єднував дві групи синхронних сло­в’янських пам’яток Лівобережжя, з одного боку, і Подоння — з іншого. Про­те зрештою фахівці дійшли висновку про суттєві відмінності у матеріальній культурі та поховальному обряді цих груп, що не дає достатніх підстав для їх об’єднання. Тому роменська і боршівська культури нині розглядаються окремо.

Археологічне вивчення слов’янських пам’яток Лівобережжя розпочалося ще в середині XIX ст., коли були проведені розкопки Донецького городища поблизу Харкова. Наприкінці XIX — на початку XX ст. їх досліджували Д. Я. Самоквасов, В. О. Городцов, О. О. Спіцин, В. В. Хвойка та ін. Пам’ятки роменського типу дістали свою назву після розкопок М. О. Макаренком горо­дища поблизу м. Ромни у 1901, 1906, 1924 рр. Він відкрив також залишки могильника з урновими тілоспаленнями у верхів’ях Сули, які на той час ще не були виділені в окремий волинцевський тип.

У повоєнний період роменські пам’ятки активно досліджували П. М. Tpe- тяков, І. І. Ляпушкін, Ф. Б. Копилов. Д. Т. Березовець після розкопок своє­рідних поселень і могильників поблизу с. Волинцеве Сумської області та м. Сосниця Чернігівської області у 1948—1950 рр. запропонував виділити ці старожитності в окремий культурний тип під назвою волинцевського.

Особливе значення мають дослідження І. І. Ляпушкіна, в ході яких було повністю розкопане городище Новотроїцьке на р. Псел. У наступні роки мас­штабні розкопки волинцевських пам’яток проводилися на Битицькому горо­дищі та поселенні Волинцеве на Сумщині, поселеннях Роїще й Олександрівка поблизу Чернігова, а також в Обухові та Ходосівці під Києвом (О. В. Сухобо- ков, С. П. Юренко, Р. В. Терпиловський, О. В. Шекун, H. М. Кравченко, В. О. Петрашенко). Водночас продовжувалося вивчення роменських та ромен- сько-давньоруських поселень, городищ і могильників Ніцаха, Кам’яне, Лати- шівка, Опішня, Лтава (І. І. Ляпушкін, О. В. Сухобоков, В. В. Приймак, О. Б. Супруненко). Волинцевські та роменські старожитності вивчалися також на Сеймі та Пслі в Курській області Росії.

Поселення волинцевського типу розташовані у відносно низьких місцях поблизу води (на краю першої тераси чи на підвищеннях у заплаві). Поселен­ня Обухів та Ходосівка поблизу Києва займають ділянки високого корінного берега. На широко розкопаному Волинцевському поселенні досліджено близь­ко 50 житлових споруд. Розміри інших селиш, очевидно, були меншими, в них налічувалося не більш як 10—20 будівель.

Єдиним волинцевським городищем (площа 7 га, досліджено більш як 60 жи­тел) є Битиця, хоча її укріплення належать переважно до скіфо-сарматського часу. На думку дослідників, це був великий торговельно-ремісничий та адміні­стративний центр. У Битиці простежується співіснування слов’янського і тюркського населення, що дає підстави вважати її форпостом Хозарського кага­нату на слов’янській території.

Топографія роменських поселень значною мірою відрізняється від волинцевсь­ких. Серед місцевих пам’яток переважають городища, які часто супроводжу­ються відкритими селищами. Городища займають підвищення, що панують над місцевістю, іноді дюни у заплавах річок та серед боліт. Нерідко для своїх по­селень роменські племена використовували невеликі городища раннього залізного віку, оточені системою валів і ровів. Власне роменські городища були не стільки штучними, скільки природними укріпленнями.

Основним типом волинцевського житла була прямокутна напівземлянка з довжиною стіни 4—5 м, долівка якої заглиблена на 0,2-0,4 м у материк. Стіни здебільшого мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися у кутках, а також посередині кожної стіни. Масово використовувалися зруби, менш поширеними були стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, мабуть, була двосхилою, гребінь даху іноді спирався не на стіни, а на два стовпи, вко­пані за межами котловану. Дерев’яну основу покрівлі часто засипали зверху шаром землі чи глини.

На відміну від лівобережних жител попереднього часу, де використовува­лися лише вогнища, у волинцевських житлах як опалювальні споруди вико­ристовувалися глиняні печі, зведені в одному із закутків. Основа печі вирізува­лася в лесовому останці, залишеному в кутку, або виліплювалася зі спеціаль­но принесеної глини, якщо котлован був виритий у піщаному грунті. Склепіння печі викладалося із глиняних яйцеподібних блоків — вальків. Менш поширеними були вогнища з глиняними черенями.

Житла роменської культури в цілому подібні до волинцевських і відрізня­ються від них лише деталями. Вони дещо глибші, стіни напівземлянок часто облицьовані колодами, укріпленими вертикальними стояками. Печі, вирізані в материкових останцях, мали здебільшого кубоподібну форму (рис. 24).

Окрім жител, на поселеннях зафіксовано господарські споруди і ремісничі майстерні. Зокрема, у Волинцевому у великій та глибокій будівлі відкрито три печі, з яких лише одна була побутовою, а дві інші — металургійними або ко­вальськими горнами. Зазвичай господарські споруди вирізняються невеликими розмірами й легкою каркасною конструкцією. Стінки колоколоподібних ям- льохів, завглибшки 1,5 м, для кращого зберігання зерна обмащувалися глиною.

Певні відмінності простежуються і між поховальними обрядами волинцев­ської і роменської культур. У першому випадку це тілоспалення на стороні з по­дальшим похованням залишків кремації в урнах разом із особистими речами (Волинцеве, Сосниця, Лебяже 3). Інвентар представлено металевими брасле­тами, скляними намистинами, фрагментами кольчуги, піхов меча тощо. Урни супроводжувалися посудинами-стравницями і встановлювалися під шаром дерну на безкурганних могильниках. Кожне з урнових поховань, досліджених поблизу сіл Малі Будки та Константанів, було огороджене товстими кілками.

Роменські поховання вивчені краще, вони здійснені під курганними насипа­ми заввишки 1,5—3 м й діаметром 5—12 м. Зафіксовано три основні типи ритуалу: урнові кремації, тілоспалення на місці й трупопокладення. На думку Д. Т. Березовця, у найраніших роменських курганах урни установлювали нагорі, а в більш пізніх — усередині насипу. Потім з’являється спалення небіжчика на місці, а згодом — і тілопокладення.

Основу волинцевського керамічного комплексу становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнамен­товані вдавленнями по вінцях. Вони схожі на кераміку правобережних пам’яток типу Сахнівка. Трапляються також слабопрофільовані посудини, миски, кухлі, сковорідки з високим бортиком. Специфічними є гончарні гор- щики з високими вертикальними вінцями, орнаментовані пролощеними або врізними лініями (рис. 25). Загалом їх небагато, лише на Битицькому городищі вони становлять 60 %. Мабуть, гончарний посуд виробляли саме тут.

Роменські ліпні горщики мають широку горловину, по вінцях та плечиках вони орнаментовані відбитками гребінчастого штампу, палички, обмотаної мотузкою, защипами, врізними та хвилястими лініями у різних сполученнях (рис. 25). Фриз у верхній частині горщика з Полтави утворено відбитками скроневих кілець. Гончарний посуд представлено імпортом салтівської культури та візантійськими амфорами, на заключному етапі культури — давньоруською керамікою.

Рис. 24. Реконструкція житла-напівземлянки з городища Новотроїцьке

Доволі широким асортиментом представлено залізні сільськогосподарські та ремісничі знаряддя, побутові речі. Це — наральники різних типів, чересла, сер­пи, коси-горбуші, мотижки, сокири, тесла, ковальські кліщі, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки та ості, кресала, деталі дерев’яних відер та ін. Зброя — наконечники стріл, дротиків та списів, бойові ножі та сокири, шаб­ля, уламок меча, фрагмент кольчуги. З каменю виготовлено жорна, точильні бруски, із глини — пряслиця, ливарні форми, із кістки — різні проколки, KO- чедики тощо (рис. 26).

Із кольорових металів виготовлені волинцевські прикраси, найповніші комплекти яких походять із Харівського, Фативізького, Бітицького та Андрія- шівського скарбів. До їх складу входили срібні та бронзові браслети, сережки, шийні гривни, антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки, скляні намистини (рис. 22). Основні типи прикрас, судячи з речей, що входили до складу Суд- жанського, Івахниківського, Полтавських, Новотроїцьких скарбів, зберігають-

Puc. 25. Гончарний посуд волинцевської культури (1); ліпна кераміка волинцевської (2) і роменськоі культур (3)

ся й у роменський час. Крім того, тут зафіксовано спіральні скроневі кільця, що вважаються етнографічною ознакою сіверян, персні, гудзики-бубонці, сереж­ки і підвіски салтівського типу та ін. На роменських поселеннях трапляються знахідки не лише поодиноких арабських дирхемів, а й скарбів таких монет.

Хронологічні рамки існування волинцевської культури визначаються у межах VIII cm. за численними датувальними речами з комплексів, а також за її по­зицією між попередніми пеньківськими та колочинськими старожитностями і наступною роменською культурою. Спробу О. В. Сухобокова і С. П. Юренко віднести її початок до VH ст.

Рис. 26. Роменська культура. Матеріали з городища Новотроїцьке

За сучасними уявленнями, волинцевська культура сформувалася внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празької культури або їхніх прямих нащадків (носіїв пам’яток типу Сахнівка), що засвідчують форми та орнаментація ліпної кераміки і житла з печами. Протягом першої половини VIII ст. прибульці асимілювали пеньківські та колочинські племена й увійшли в контакт із салтівським населенням, що спричинило появу специфічних рис матеріальної культури. Згодом на основі волинцевської виникає роменська куль­тура, що, своєю чергою, стає одним із компонентів формування давньоруської культури. Вважається, що їхніми носіями були північно-східні східнослов’ян­ські угруповання — сіверяни, котрі, за літописом, мешкали на Десні, Сеймі та Сулі, тобто по сусідству з хозарами, а потім увійшли до складу Київської Русі.