Усатівська група
Усатівська група (культура) займала територію степового північно-західного Причорномор'я. В межах Середнього Дністра до неї тісно примикали споріднені Вихватинська та Бринзенська групи пізнього Трипілля, а на північ від Усатово в курганах знайдені комплекси Серезліївського типу, які більшість дослідників теж відносить до Трипілля.
Нечисельні знахідки зброї в пам'ятках цих трьох останніх груп я розглядаю разом із “усатівськими” матеріалами.Вістря стріл. Поряд з вістрями традиційного трипільського типу — трикутних з вирівняним низом (Усатівське поселення) (рис. 8: 1), з'являються вироби, що були виконані в новій (?) для цього регіону техніці — на пластинах, з краями, обробленими сколами з обох боків. Серед них зустрічаються вістря з прогнутим низом — Усатівське поселення (рис. 8: 2) та з рівним — Усатово 1.13 [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 68: 10] (рис. 8: 3), а також листоподібні (рис. 8: 4). Небіжчик з поховання 5 другого Усатівського ґрунтового могильника був поранений (?) стрілою з трикутним вістрям та трохи прогнутим низом [Дергачев, Манзура, 1991,
рис. 74: 7] (рис. 8: 5). Така техніка виготовлення наконечників стріл трохи раніше була зафіксована в Центральний Європі, наприклад, в культурі Фінер [Muller- Karpe, 1974, taf. 454], 2600-2500 рр. до Р.Х.
В насипу кургану Усатово 11 був знайдений уламок великого підтрикутного вістря стріли з рівною основою [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 63: 2] степового типу (рис. 8: 6).
Вістря дротиків. Кременеві трикутні з рівним низом, аналогічні трипільським вістрям дротиків попереднього періоду, знайдені на поселеннях Усатово та Маяки (рис. 8: 4). Уламок кременевого листоподібного вістря дротика, обробленого по лезу струмистою ретушшю, походить із поселення Бринзени-3 в Молдові [Коробкова, 1987, рис. 50: 1] (рис. 8: 8), дуже близький до наконечників дротиків ямної та катакомбної культур.
Вістря списів. У похованні Пуркари 1.21 знайдено одинадцять мікролітичних кременевих вкладишів, які трактуються як вкладиші до серпа [Яровой, 1990, 64], десять таких же вкладишів, що лежали разом із залишками дерева, знайдені в похованні Усатово 1.12.1 [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 64: 6]. Я не виключаю, що то були списи з комбінованими вістрями мезолітичного типу, аналогічні кістяним вістрям з поховання Джурджулешти (див. далі), тільки виконані з дерева.
Сокири-молоти та молоти. Асиметрична пласка сокира-молот довжиною 7,6 см, виготовлена з світло-сірого сланцю, походить з поховання Казаклія 3.11 у Молдові [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 34: 7] (рис. 8: 8). Такі сокири-молоти є типовими для широкого кола пізньоенеолітичних культур Європи, є вони і в Трипіллі, тільки більш видовжені. Короткі пропорції на таких сокирах більш характерні для культур шнурової кераміки.
Човникоподібна гранітна сокира-молот довжиною 11,6 см знайдена в похованні Тараклія 2.10.17 у Молдові [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 35: 12] (рис. 8:
11). Човникоподібні сокири-молоти є типовими для широкого кола пізньо- енеолітичних культур Європи — більш видовжені для відносно раннього часу, більш скорочені — для пізнього, “шнурового” часу. Виділені “щічки” по боках напроти отвору на сокирі з Тараклії є елементом, що досить рідко зустрічається і раніше був відомий лише в культурах балтійського кола.
У похованні 16 могильника Вихватинці був знайдений молот типу “Софіївка” (див. далі) довжиною 10,5 см, виготовлений з грубого граніту [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 9: 8] (рис. 8: 10). У втулці цього молота збереглися залишки руків'я, виготовленого з білої верби (Salix alba, тобто руків'я було гнучким, рефлексую- чим — !). Руків'я в обусі було розклинене двома мідними клинами та обоймою. Молоти типу “Софіївка” були знайдені також у курганах 1 (рис. 8: 9) і 2 (рис. 8:
12) біля с. Єрмолаївка в Первомайському районі Миколаївської області [Рыбало- ва, 1964; Дергачев, Манзура, 1991, рис. 83: 9].
Виріб з єрмолаївського кургану 2 трохи відрізняється від “класичних софіївських” тим, що один бойок у нього дещо загострений і наближає його до сокир-молотів.Рогова сокира-молот (мотика?) з вузьким клювоподібним бойком знайдена у похованні Пуркари 1.21 [Яровой, 1990, рис. 27: 7] (рис. 8: 15). В унікальному похованні Красне 9.17 у Григоріопольському районі Молдови [Серова, Яровой, 1987, 66-68] були знайдені велика рогова сокира-молот, прикрашена мідними інкрустаціями та велике кременеве баштоподібне вістря стріли (рис. 8: 13, 14). Рогові клювці знайдені на території Вихватинського могильника та в похованні Ольшанка, курган 2 на Кі- ровоградчині [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 22: 14; 83: 4] (рис. 8: 16, 17).
Пласкі сокири. Мідні, видовженої трапецієподібної форми з широким закругленим лезом (так звані “тесла”) — Усатово 1.3.1; 1.9; 1.12.1; 1.13, Данку 1.3 [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 26: 7; 59: 7; 62: 5; 64: 11; 68: 13], Пуркари 1.11 та 1.21 в районі Штефан Воде Молдови [Яровой, 1990, рис. 28: 4] та Ольшанка, курган 2 в Новоархангельському р-ні Кіровоградської області [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 83: 5] (рис. 9: 2—8) відносяться до сокир типу Altheim, розповсюджених у Центральній Європі у пам'ятках Altheim-Vucedol-Mondsee-Kreis III тис. до Р.Х. [Novotna, 1970, 18—19]. Така ж сокира походить із Софіївського могильника та з цілого ряду степових “доямних” комплексів.
Невідшліфована, досить грубо оброблена пласка кременева сокира (можливо, заготовка) походить із поселення Бринзени-3 в Молдові [Коробкова, 1987, рис. 51: 1].
Кинджали. Бронзові кинджали з вузьким трикутним лезом та отворами для кріплення руків'я. Виділяються два варіанти: а) з пазами на “п'ятці” для кріплення руків'я за допомогою зав'язок або металевих заклепок (тип “Красний Хутір”); б) з отворами на “п'ятці” для кріплення руків'я за допомогою металевих заклепок (тип “Усатово”).
а). Кинджали типу “Красний Хутір” — Усатово 1.4.1, 1.12.1 та 1.14 [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 60: 2; 64: 10; 70: 1] та Данку 1.3, Молдова [Дергачев, Манзура, 1991, рис.
26: 5] (рис. 10: 3-6). У похованні Огородне 1.1.16 на Одещині [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 34: 7] (рис. 10: 2) на такому кинджалі збереглося кістяне руків'я, виготовлене з двох пластин, що були скріплені між собою та з “п'яткою” кинджала за допомогою 19 мідних заклепок. Загальна довжина кинджала 18,5 см. Другий кинджал цього ж типу з кістяним руків'ям, скріпленим мідними заклепками та з обламаним лезом походить з поховання Нерушай 9.89 в Молдові (рис. 10: 7). Кинджал із поховання Усатово 1.6.1 [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 60: 8] має широкі “плечики” та виділену вузьку “п'ятку” з пазами. Подібний до нього кинджал довжиною 13,3 см знайдений у похованні Усатово 1.9 [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 62: 6] та в могильнику Маяки, поховання 13 (рис. 10: 8-10). Ці кинджали за формою п'ятки ближче всього наближаються до кам'яних прототипів. Великий кинджал типу “Красний Хутір”, з нервюрою, походить з поховання Усатово, 1.1.1. Має довжину 20 см, відрізняється вузьким лезом, широкими “плечиками” та маленькою “п'яткою” [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 58: 3] (рис. 11: 4). Другий великий кинджал з довгою трапецієподібною “п'яткою” і нервюрою на лезі походить із поховання Утконосівка, курган 5 в Молдові (рис. 11: 3). Більшість кинджалів типу “Красний Хутір” мають досить коротке лезо, що зближує їх з софіївськими та найдавнішими центральноєвропейськими металевими кинджалами, а кинджал з Пуркари 1.21 [Яровой, 1990, рис. 28: 3] має видовжене, вузьке лезо та отвір посередині “п'ятки”, що вирізняє його серед кинджалів типу “Красний Хутір” і дозволяє виділити його в окремий варіант (варіант “Пуркари”). У похованні 16 Вихватинецького могильника знайдено кинджал цього варіанта довжиною 14,7 см, виготовлений із кістки [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 9: 6] (рис. 11: 1, 2).б). Кинджали типу “Усатово” — з поховання Усатово 1.3.1 походить кинджал довжиною 18,9 см з витягнуто-трикутним лезом, широкими “плечиками” та короткою “п'яткою” з двома отворами для кріплення заклепок [Дергачев, Манзура, 1991, рис.
59: 7] (рис. 11: 5). В кургані 3 біля с. Суклея на Тираспільщині був знайдений великий кинджал з вузьким лінзоподібним у перетині лезом та широкою “п'яткою” з чотирма отворами для заклепок для кріплення руків'я [Дергачев, Манзура, 1991, рис. 47: 10] (рис. 11: 6). Великі кинджали типу “Усатово” виготовлені з високолегованої миш'якової бронзи та плаковані миш'яком, що надає їм сріблястого кольору (своєрідна імітація срібла). Склад металу і технологія виготовлення дозволили деяким дослідникам вважати їх імпортами з Анатолії та датувати серединою III тис. до Р.Х. [Рындина, Конькова, 1982]. Інші дослідники (Вайсов, Матушик), спираючись на унікальність технології виготовлення великих усатівських кинджалів, виділяють окремий “усатівський” центр їх виробництва [Vajsov, 1993; Matuschik, 1998]. В III тис. до Р.Х. цей тип кинджалів був досить широко розповсюджений на Балканах та в Центральній Європі. Походження таких кинджалів В.Г. Збенович пов’язував із Східним Середземномор’ям [Збенович, 1966], а Клаус Голдманн виділив їх як найбільш давній тип металевих кинджалів в Європі [Goldmann, 1981]. Іван Вайсов уточнив територію їх розповсюдження у Європі — від Родоп на півдні Австрії, Словаччини і Східної Польщі на заході і Правобережної України на сході. Походження кинджалів цього типу він пов’язав із мідними кинджалами з “язичковим” руків’ям культури Бодрогкерештур першої половини IV тис. до Р.Х. Усатівські кинджали він відносить до “північнопонтійсь- кої” групи, для якої вбачає місцеве виробництво (в межах східної частини карпатського регіону) [Vajsov, 1993].Дещо іншу позицію щодо походження металевих кинджалів з приклепаним руків’ям займає Девід Антоні [Anthony, 1996]. Він вважає, що найдавніша традиція виготовлення мідних ножів почалася в північно-східній Європі у культурах Трипілля B II та Бодрогкерештур до 3500 cal. В.С. Кинджали із заклепками з’явилися, вірогідно, близько 3500 cal. B.C. на території Югославії, а потім розповсюдилися у придунайській зоні. Кременеві прототипи таких кинджалів відомі у додинастичному Єгипті та в Адріатиці.
Що ж стосується егейських та анатолійських кинджалів з заклепками, то вони були запозичені з Європи дещо пізніше і не набули у східносередземноморському регіоні такого розповсюдження, як в Європі.Іренаус Матушик [Matuschik, 1998] серед кинджалів усатівського типу за формою кріплення руків’я виділяє два види: кинджали з пазами (“зарубками”) та кинджали з отворами для заклепок, останній вид він ділить на два типи — тип “Кукутені” та тип “Усатово”. Він теж відрізняє їх від кинджалів типу “Бод- рогкерештур” і підкреслює їх центральноєвропейське походження. Тут треба дещо роз’яснити. З проблемою закріплення лез різного призначення у руків’ях людство зіткнулось ще у палеоліті. Найпростішою була обмотка частини кременевого знаряддя шкіряним пасом. Таке руків’я, як правило, виходило замалим, не дуже зручним у використанні та призводило до нераціональних витрат сировини (перш за все, кременю). Отже, вже в кам’яному віці постала проблема закріплення ріжучих та колючих лез у руків’ях, виготовлених із менш дефіцитних та більш придатних для обробки матеріалів — перш за все, з дерева та кістки. Неолітичні знаряддя репрезентують нам декілька шляхів вирішення цієї проблеми. Перший, найпростіший, полягав у виготовленні неробочої частини знаряддя у вигляді “язичка”, який потім закріплявся в паз дерев’яного чи кістяного руків’я. Проте, цей спосіб мав цілий ряд недоліків, які були обумовлені фізичними властивостями кременю — надто широкий та короткий, але міцний “язичок” важко було надійно закріпити у руків’ї, а вузький та довгий “язичок” (черешок) часто ламався.
Перші металеві ножі були спробою втілити в металі традиційні форми кременевих знарядь. Такими є ножі-кинджали культур Вінча, раннього Трипілля та Бодрогкерештур, короткі “язички” яких кріпилися у руків’ях так само, як і у кременевих прототипів. Виходячи з цього, версія І. Вайсова про те, що металеві кинджали “усатівського” типу з заклепками на “язичку”, що більш надійно фіксували закріплення леза у руків’ї, — були подальшим розвитком бодрогкере- штурських кинджалів, видається цілком логічною. Але ж, по-перше, ми бачимо досить довге співіснування як простих “язичкових”, так і “заклепкових” форм кинджалів (прості “язичкові” форми у Європі доживають, практично, до початку доби розвинутої бронзи). По-друге, вибоїни на “язичках” для більш надійної фіксації у руків'ї з'являються ще на кременевих ножах-кинджалах додинастичного Єгипту та Адріатики — наприклад, кинджал “альпійської глетчермумії” (рис. 10: 1), датованої 3492-2931 cal. BC [Egg, Goedecker-Ciolek, Groenman-Van Waate- ringe, 1993], і саме втілення цієї ідеї в металі призвело до появи “заклепкового” способу кріплення, вірогідніше за все, в адріатично-альпійському (західнобал- канському) металургійному центрі. Тобто, ми бачимо дві культурні традиції, які у Європі досить довго співіснують. І саме з однією з цих європейських традицій (назвемо її “адріатичною”), вірогідніше за все, і пов'язане походження кинджалів типів “Кукутені — Красний Хутір — Усатово” Північного Причорномор'я.
Місце виготовлення великих усатівських кинджалів залишається невідомим, адже серед усіх аналогічних європейських виробів того часу великі усатівські кинджали є чи не найякіснішими та найскладнішими виробами у технологічному відношенні (лиття у двохскладовій закритій ливарній формі, високолегована миш'якова бронза, плакування поверхні виробів миш'яком для надання сріблястого кольору — все це дуже складні та розвинені технології). Де ж знаходився той виробничий центр? Вірогідніше за все, у Північно-Західному Причорномор'ї.
Подальшого розповсюдження на сході кинджали типів “Красний Хутір” та “Усатово” не набули. У Північному Причорномор'ї кременеві кинджали досить довго (до кінця “катакомбного” часу) продовжували закріплювати в руків'ях “архаїчним” способом — без пазів і чітко виділених черешків. У той же час на Кавказі ще в “доямний час” для металевих кинджалів був відкритий і розвинений третій спосіб кріплення руків'я — тут досить рано “язичок” на металевих ножах- кинджалах тоншає і витягується, трансформуючись у черешок. Цей спосіб кріплення руків'я у часі виявився найбільш раціональним.
Таким чином, усатівська зброя суттєво відрізняється від озброєння інших груп трипільської культури, в ній з'являються нові південно-карпатські елементи. В Усатово дуже мало кам'яних сокир-молотів, проте широкого розповсюдження набуває металева зброя — пласкі сокири та кинджали. Якщо моє трактування кременевих вкладишів з поховання Пуркари 1.21 вірне, то за матеріалами цього поховання можна реконструювати такий комплекс озброєння: спис з комбінованим вістрям, рогова сокира-молот, металева пласка сокира, кинджал. Додавши лук, який, безумовно, “усатівцям” був відомий, отримаємо для цієї культури такий комплекс озброєння: лук, спис, сокири, сокири-молоти (молоти), кинджали.
Усатівські поховання зі зброєю — це, як правило, поховання під насипами курганів, які інколи мали досить складні кам'яні споруди. Здебільшого вони не супроводжувались повним комплексом озброєння, а лише репрезентативними металевими сокирами та кинджалами, які, безумовно, виступали у поховальному обряді як символи військової влади.