Цивілізаційна концепція всесвітньої історії

Протягом буремного XX ст. людство принципово змінило свої погляди на власну історію. На зміну анахронічній історіо­софії послідовних історичних формацій (первісність, рабовлас­ництво, феодалізм, капіталізм, комунізм) прийшло розуміння багатоваріантності шляхів розвитку людства.

З середини XX ст. після робіт Освальда Шпенглера (1993) і Арнольда Тойнбі (1995) Європа сповідує цивілізаційний підхід до розуміння історичного процесу. Історія бачиться у вигляді паралельно існуючих своєрідних культур або цивілізацій з влас­ною історичною долею. Прихильником, послідовником і популя­ризатором цих поглядів в СРСР був відомий історик та етнолог Л. Гумільов.

З розпадом Радянського Союзу застаріла марксистська пара­дигма стадіальності розвитку людства поступилася місцем сучас­ному цивілізаційному підходу до всесвітньої історії. Слідом за його батьками згаданими О. Шпенглером та А. Тойнбі сучасні історики та політики розглядають всесвітню історію як боротьбу кількох світових цивілізацій між собою за місце під сонцем. Цивілізації — це групи історично споріднених країн, яких об'єд­нує у конкурентному змаганні з сусідами спільна доля, культура, традиції.

Кожна з цивілізацій мала власний шлях розвитку, неповтор­ну історичну долю. Народившись від згасаючої попередниці, вона міцніє, досягає розквіту, дряхліє і, врешті решт, дезинтегрується, нерідко лишаючи після себе дочірні цивілізації. Так, греко-римська цивілізація, за А. Тойнбі, пройшла більш ніж тисячолітній життєвий шлях і породила дві дочірні — західно- та східно-хрис­тиянську цивілізації, які з часів розвиненого середньовіччя актив­но конкурують між собою. Перманентне мирне змагання між цивілізаціями в галузі економіки, технології, культури, ідеології періодично набувало збройної форми цивілізаційних походів. Наприклад, євразійська експансія проти Заходу набувала різних історичних форм: татаро-монгольської навали XIII ст., Північної війни за Балтію Петра І, анексії Польщі кінця XVIII ст., походів більшовиків на Польщу у 1919 р. і в Прибалтику, Західну Україну та в Центральну Європу перед та після Другої світової війни. Захід відповідав євразійцям експансією тевтонських хрестоносців та їх послідовників XIII-XVIII ст. у Прибалтику. До цивілізацій­них війн слід віднести чотири походи Заходу проти Росії, як стрижневої країни євразійської цивілізації: похід поляків на по­чатку XVII ст., Наполеона 1812 р., два походи німців у XX ст.

Загибелі цивілізації передує постання її світової держави, яку А. Тойнбі назвав золотою осінню або бабиним літом згасаю­чої цивілізації. Світовою державою греко-римської цивілізації була Римська імперія, а православної чи євразійської — Росій­ська імперія, яка на останній фазі розвитку була представлена Радянським Союзом. Розпад згаданих імперій символізував дезінтеграцію відповідних цивілізацій. Отже, з позицій цивілізаційного підходу сучасна Російська Федерація є реліктом згасаючої східнохристиянської чи євразійської цивілізації, що не витри­мала конкуренції з більш динамічною та ефективною західно-християнською чи європейською (Шпенглер, 1993, Тойнбі, 1995, Залізняк, 1997, 2004, с.194-211).

А. Тойнбі вважав переможцем цивілізаційних змагань XX ст. західнохристиянську (європейську) цивілізацію, яка запропону­вала світу найбільш ефективну соціально-економічну модель. Під­ґрунтям останньої є приватна власність як основа ефективної і динамічної ринкової економіки. Економічна незалежність влас­ника робить його самодостатньою, вільною особистістю, здатною протистояти узурпації влади державою. На цьому ґрунті базу­ється механізм європейської демократії (розподіл влади, парла­ментаризм, свобода слова і т. п.), що робить європейські країни багатими, безпечними для сусідів і відносно комфортними для людини. Західноєвропейські суспільства існують у формі націо­нальних держав (Франція, Швеція, Фінляндія, Угорщина, Поль­ща та інші). Європейська модель суспільного устрою виявилася найбільш динамічною, ефективною, відносно гуманною для лю­дини і не агресивною до сусідів, чим і пояснюється її поширення в наш час по всій планеті.

Цей спосіб виробництва К. Маркс називав античним або європейським, тоді як спосіб виробництва східнохристиянської або євразійської цивілізації він же визначив як азійський. Останній заперечує приватну власність, а значить і ринкову економіку (капіталізм). Все у централізованій державі належить верховному лідеру (імператору, фараону, хану, царю, вождю тощо), представ­ником якого на місцях є державне чиновництво. Громадяни не мають приватної власності і абсолютно залежать від держави, яка набирає форм азійської деспотії.

Античні автори визначали раба як людину позбавлену майна. Оскільки приватна власність не властива азійському способу виробництва, то останній з часів єгипетських фараонів продуку­вав рабство у різноманітних формах. Оскільки за К. Марксом «труд раба не буває продуктивним», то суспільства такого типу в наш час не витримують конкуренції з багатими країнами з ди­намічною ринковою економікою. У цьому головна причина краху Радянського Союзу з його архаїчною, неринковою економікою, яка базувалася на примусовому азійському способі виробництва, що зародився на Стародавньому Сході ще у часи будівництва єгипетських пірамід.

Відповідно принципово новим підходам до світової історії на пострадянських просторах трансформувалися, набуваючи сучасної «цивілізаційного» іміджу, і численні історичні міфи, які залишилися в спадщину від старої імперської історіогра­фії. Серед них і ніким не доведений неоколоніальний міф про споконвічну цивілізаційну належність українців не до Європи, а до Євразії. Численні праці сучасних російських авторів твер­дять про нібито незаперечну цивілізаційну орієнтацію України протягом усього її історичного шляху, починаючи з Київської Русі, не на Європу, а на Євразію, цивілізаційним центром якої є Москва. Тривала пропаганда імперською Москвою цих політизованих ідей спричинила їх поширення не тільки на постра­дянському просторі, але й серед частини істориків та політо­логів Заходу.