«Розколота Україна» Семюела Хантингтона
Відомий американський дослідник С. Хантингтон у геополітичному трактаті «Війна цивілізацій», який вперше вийшов друком 1994 p., відніс Україну до розколотих між двома цивілізаціями країн.
Спираючись на карту електоральних симпатій виборів президента України 1994 р. (рис. 7) була визначена лінія розколу між одвічно православними, на думку американського вченого, південним сходом України і уніатським заходом. Цю лінію розколу, як і належність до православної цивілізації територій на схід і південь від неї, С. Хантингтон вважав споконвічними в Україні, бо виводив православну чи євразійську цивілізацію безпосередньо з Київської Русі. Він називав останню дуже специфічним утворенням «із самобутнім корінням», принципово відмінним від власне європейських держав (2003, с. 211). Одвічність цивілізаційного розколу України дала підстави вченому дійти висновку про нестабільність української державності і навіть можливість розколу країни (2003, с.255-259).
Рис. 7. Регіональні відмінності в політичних та цивілізаційних орієнтаціях громадян України на президентських виборах 1991,1994, 2004 pp.
Зрозуміло, що такі не зовсім втішні для прибічників незалежної України висновки авторитетного західного вченого, надихнули багатьох сучасних «собирателей российских земель» на далекосяжні геополітичні проекти, щодо повернення в лоно «Великой России» якщо не усієї України, то хоча б її східної, православної частини. Нажаль на ці поки що віртуальні геополітичні виклики українській незалежності так і не прозвучало належної відповіді з боку українських науковців та політиків. А сказати є що. Адже далекий від історії Східної Європи С. Хантингтон лише побіжно торкнувся України, а всі його безперечно цікаві і важливі твердження, фактично позбавлені серйозної аргументації.
Адже вчений присвятив Україні усього 4 сторінки тексту з монографії обсягом 600 сторінок, чого явно недостатньо для далекосяжних висновків та прогнозів.Як відомо, Московське царство, Російська імперія та Радянський Союз являли собою послідовні історичні форми окремої локальної цивілізації, яка в сучасній літературі відома під різними назвами. А. Тойнбі називав її східнохристиянською, сучасні російські історики звуть євразійською, а С. Хантингтон — православною або російською.
Наголос американського вченого на конфесійному аспекті, зокрема православ'ї, як визначальному факторі входження країн у євразійську цивілізацію, не витримує критики. Зокрема викликає заперечення пояснення С. Хантингтоном одвічного (на його думку з часів Київської Русі) розколу України протистоянням православних та підлеглих Риму уніатів. Адже за Київської Русі не було не тільки унії чи якоїсь іншої форми підпорядкування Риму церкви Галицько-Волинського князівства, а й самого православ'я у сучасному розумінні слова.
Дійсно, а чи була насправді православною Київська Русь, яку американський вчений вважає фундаментом і першим історичним етапом православної цивілізації? Всупереч відомій легенді Володимир Святий не міг свідомо обирати для Русі православ'я поміж інших релігій. Хрещення Русі Володимиром сталося 988 p., тобто за 76 років до відокремлення у 1054 р. східного християнства на чолі з Константинополем від підпорядкованої Риму західної церкви. До цього часу Русь належала до єдиної апостольської церкви і проголошення константинопольським патріархом анафеми папі римському не могло одразу трансформувати Київську метрополію у щось принципово відмінне від західного християнства. Відмінності православ'я від католицизму накопичувалися поступово протягом останнього тисячоліття, до того ж як правило носили формальний, обрядовий характер. Своєрідність московського православ'я, що зараз домінує на пострадянських просторах, формувалася у пізньому середньовіччі в Московському царстві. її тоталітарну специфіку та антизахідний пафос абсолютно неправомірно екстраполювати не тільки на княжу, але й на козацьку Україну XVI-XVII ст.
До того ж формальний розкол християнської церкви стався у рік смерті Ярослава Мудрого, тобто фактично на порозі занепаду Київської Русі, коли вона розпалася на удільні князівства. Іншими словами, княжі Київ, Чернігів та Галич не були православними у сучасному розумінні цього слова, а фактично належали до єдиної на той час апостольської церкви.
Отже православність Київської Русі викликає великі сумніви, а значить неправомірно включати контрольовані княжим Києвом землі Південної Русі-України Х-ХІІІ ст. до православно-євразійської цивілізації. Взагалі, С. Хантингтон перебільшує роль православ'я як визначального фактора належності до євразійської цивілізації. Він справедливо наголошує, що традиція залежності духовної влади митрополита від світської влади князя (цезаро-папизм), привнесена на Русь разом із візантійською версією християнства, створила певне підґрунтя для закорінення у Східній Європі у пізніші часи азійського деспотизму. Однак якщо цей фактор такий важливий, чому деспотизм не закоренився в інших православних країнах, зокрема на землях колишньої Візантії у Греції, а також в Болгарії і Румунії? Чому батьківщина православ'я Греція та Болгарія, звідки родом найвидатніші місіонери християнства східного обряду Кирило та Мефодій, не тільки ніколи не входили до євразійської цивілізації, а навіть приєдналися до Європи, яка є цивілізаційним антиподом євразійців?
З іншого боку, як можуть органічно входити до православної цивілізації протягом сотень років зовсім не православні народи: мусульмани Центральної Азії та Кавказу, католики фіни, естонці, поляки, буддисти буряти? За саркастичним висловлюванням сучасного російського геополітика С. Переслегіна С. Хантингтон назвав Росію «православною цивілізацією очевидно за домовленістю з РПЦ, адже серйозно ставиться до релігії менше 10% її населення, з яких не більше 1% здатні зрозуміло пояснити чим православні різняться від католиків» (Переслегин, 2003, с. 597).
С. Хантингтон та переважна більшість сучасних геополітиків Росії проводять кордон між цивілізаціями Європи та Євразії по рубежу між католицизмом та православ'ям, тобто по східному кордону Польщі.
Напрошується питання: якої Польщі? Часів Данила Галицького, який заснував руські міста Холм та Перемишль, що нині є польськими? Чи Речі Посполитої початку XVII ст., яка охоплювала Сумщину, Полтавщину, Надпоріжжя?Сказане дає підстави для висновку, що визначальним, консолідуючим фактором євразійської цивілізації було зовсім не православ'я, а щось інше.
Про слабкість позицій С. Хантингтона в розумінні механізмів становлення і розвитку православної або російської (за його термінологією) цивілізації свідчить суттєва розбіжність його концепції з поглядами видатних російських філософів, істориків, письменників, геополітиків (Г. Федотов, М. Бердяев, М. Трубецкой, О. Толстой, М. Покровський, Л. Гумільов, та ін.), які знали історичні реалії Східної Європи значно краще, ніж американський вчений. Як відомо, вони заклали фундамент альтернативної до києворуської концепції походження євразійської цивілізації і виводили її не з княжого Києва, а з монгольських Сараю та Каракоруму.
Якщо американський дослідник наголошував на православ'ї, візантійських впливах та своєрідності Київської Русі (Хантингтон, 2003, с. 255) як визначальних факторах становлення православної або євразійської цивілізації, то російські євразійці, починаючи з князя Миколи Трубецького (1927, с. 49) та Георгія Федотова (1936) і аж до Льва Гумільова (1992) і сучасних геополітиків Москви вважають її прямим спадкоємцем імперії Чингізидів. Вона успадкувала і реалізувала в нових історичних умовах принесені монголами із завойованого ними Китаю принципи ефективного управління величезною імперією, в якій співіснували різноманітні народи Азії та Східної Європи. Саме завдяки монголам геополітичний центр Східної Європи був перенесений з Києва спочатку до Сараю, а потім у Москву, де знаходиться зараз (Гумильов, 1992, Вернадский, 1997). Як сказав М.Трубецький (1995, с. 147, 152): «Російська держава... є наступником, спадкоємцем і продовжувачем великої справи Чингізхана».
Ці ідеї давно сповідують і розвивають провідні російські філософи, історики, поети.
Згадайте слова Олександра Блока: «Да скифы, да азиаты мы с раскосыми и жадными глазами» або демонстративно золотоординський псевдонім російської поетеси Ганни Горенко-Ахматової, яка була матір'ю одного з провідних євразійців Росії Льва Гумільова. Навіть К. Маркс у роботі «Таємна дипломатична історія XVIII століття» підкреслював азійське коріння Російської імперії: «Московська держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і являє собою типовий приклад східного деспотизму».Однак визнаючи євразійську цивілізацію на чолі з Москвою прямою наступницею Золотої Орди геополітики сучасної Росії продовжують вважати Київську Русь першим історичним етапом євразійства. Якщо останнє принесли у Східну Європу монголи 1240 р., то як княжий Київ Х-ХІІІ міг бути носієм того ж євразійства?
Схожа по своїй абсурдності ситуація склалася і з етногенезом росіян, початок формування яких провідні російські історики та етнологи датують XII ст. «Великоросе вышел на арену истории вместе с князем Андреем Боголюбским», (тобто у другій поло- вині XII ст.), — писав В. Ключевський ще 100 років тому. Однак і в наші дні сучасна еліта Росії Київську Русь, що постала за 300 років до появи росіян, вважає першою державою останніх. Все це – свідчення заполітизованості і необ'єктивності багатьох історичних побудов російських колег щодо історичного місця та цивілізаційної належності Південної Русі та її прямих спадкоємців українців. Нова Росія не поспішає прощатися зі старими імперськими міфами відносно справжніх історичних спадкоємців Київської Русі. Натомість будуються нові міфи, що відповідають новомодним історичним концепціям і хворобливим маренням прибічників відродження Російської імперії.
Тому, не зважаючи на очевидну суперечливість і навіть абсурдність своїх тверджень, переважна більшість сучасних російських геополітиків продовжують вважати першою фазою євразійської цивілізації (ЄАЦ) Київську Русь. Московське царство, яке постало фактично як улус Золотої Орди, реалізувавши її державні та ідеологічні засади, вважається одночасно прямим спадкоємцем імперії Чингізидів і Київської Русі.
Російська імперія була формою існування ЄАЦ у XVIII-XIX ст. Радянський Союз, як чергова трансформація Російської імперії, фактично був світовою державою тієї ж цивілізації на заключному етапі її існування. Як розпад Римської імперії, що була світовою державою греко-римської цивілізації, символізував загибель останньої, так розпад СРСР по суті являв собою дезінтеграцію ЄАЦ, згасаючим реліктом якої є сучасна Російська Федерація.У цій схемі офіційних російських істориків, що останнім часом посилаються на авторитет С. Хантингтона, Україні відведено місце споконвічної і органічної частини євразійської цивілізації з моменту її виникнення за доби Київської Русі. Чи дійсно це так і чи відповідає зазначена схема історичній реальності? Не має сумніву, що на момент розпаду Радянського Союзу ми були частиною євразійської цивілізації. Однак як і коли ми в ній опинилися: у княжу добу, в момент укладання Переяславської угоди чи пізніше? Що про це говорить аналіз історичних джерел?