Справжній залізний вік у лісостеповій смузі України настає за скіфського часу, коли повною мірою почав реалізуватися потенціал, закладений переходом до нової доби.
На значних просторах — від Дністра до Дону — поширюється однотипна культура, що почасти було спричинено демографічним чинником. З’являються гігантські городища, великі курганні могильники.
Цей злет, хоча він не був тривалим, припадає на другу половину VII— VI ст. до н. е., коли інтереси скіфів ще були прикутими до Передньої Азії, а на півдні нашої країни розгорнули кипучу діяльність елліни. Вже перші прибульці встановили контакти з місцевим населенням, у VI ст. вони значно активізуються. Яскравим свідченням цього є знахідка у заплаві р. Супою поблизу с. Піщане човна з 15 античними бронзовими посудинами.Особливо тісними були зв’язки між еллінами і населенням Правобережної України — Наддніпрянщини та Надбужанщини. Березань, а потім і Ольвія стали не просто торговельними партнерами хліборобів, а й поєднувальною ланкою із середземноморським світом. То був золотий вік для лісостепового населення. Проте він швидко скінчився. Фатальною обставиною у стосунках греків із хліборобами була наявність степового коридору, що розділяв їх. І цим скористалися скіфи. Зайнявши його, степовики не лише перебрали на себе контроль за торгівлею, а й почали тиснути на хліборобів, змушуючи їх збільшувати обсяги торгівлі, щоб забезпечити себе ремісничою продукцією. В. Ю. Музін вважає, що саме на цьому грунті почалося зрощення кочовиків та осілого населення в один організм, який Геродот назвав Скіфією. Спроби хліборобів чинити опір цьому безцеремонному втручанню у їхнє життя виявилися безуспішними, і в IV ст. до н. е. їхня квітуча культура згасає.
Матеріалізована у різних проявах культура цього населення не має звичного кореляту у вигляді археологічної культури. В літературі воно фігурує як хлібороби лісостепової смуги скіфського часу. Йдеться не лише про інший спосіб життя, а й іншу — не іранську — етномовну його належність.