СЛОВ’ЯНИ. СВІДЧАТЬ ЧУЖИНЦІ

Розгром фашистських загарбників та їхніх сателітів у Великій Вітчизняній війні деякі іноземні історики пояснюють, зокрема, й тим, що Гітлер та його генерали у своїх маячних планах не врахували особливостей характеру радянських людей.

Древня земля Київська. Древня історія слов’ян. Вона почалася задовго до великокнязівської доби. Проте існуючі джерела розповідають про Русь уже в цілком сформованому вигляді. Передісторія народу, за словами М. Ю. Брайчевського, губиться в темряві доісторичних часів. А чи немає можливості хоч трохи підняти завісу над її таємницею?

Ще Л. Похилевич у своїй праці «Сказание о населенных местностях Киевской губернии» (1864 р.) писав про потребу в огляді подій на Київській землі, аби дізнатися, «яким чином племена заміняли одне одного в тій самій місцевості, а можливо, приймали тільки з часом нові назви».

Правобережжя середнього Дніпра з його лісостепом ніби самою природою призначене для осілого життя. Великі пагорби і численні долини, родюча земля і густі ліси створювали неабиякі вигоди для землеробів та мисливців. Саме тому, починаючи з неоліту, тут мешкали землеробсько- скотарські племена. Вони залишили багато пам’яток своєї матеріальної культури. В лісах і полях, іноді в містах і селах Київщини вже виявлено більше трьох тисяч пам’яток різних епох: унікальне житло з кісток мамонтів, кургани і могильники, оборонні вали і городища, скарби монет та ювелірних виробів, майстерні ремісників. Тисячі пам’яток відомі, хоч і не всі досліджені, а ще скільки чекають свого відкриття!

На думку вчених, археологічні знахідки Зарубинецької, Корчуватської та деяких інших культур свідчать: Київщина була заселена слов’янами ще в кінці ІІ та в І тисячолітті до н.

У другій половині І тисячоліття, як розповідає Нестор-літописець, на Правобережжі Дніпра, головним чином між річками Рось та Ірпінь, жили поляни, із згадки про них, власне, й починається історія слов’ян.

Їхнє життя ніколи не було спокійним. Поруч лежав степ. Орди кочівників хвилями насувалися на Північне Причорномор’я, знищували або підкоряли місцеве населення, здійснювали звідси загарбницькі походи до Азії, нападали на грецькі, римські та візантійські колонії і провінції.

Століттями слов’яни жили поруч із войовничими сусідами - скіфами, сарматами, готами, гуннами, аварами, печенігами, половцями, татарами тощо. Постійна небезпека змушувала завжди дбати про оборону.

Ранні слов’янські племена ІІ-І тисячоліть до н. е. мали великі поселення, укріплені валами, висота яких іноді досягала 10 метрів, а довжина - десятків кілометрів. Чимало таких городищ є вздовж південного кордону лісостепової зони в межах нинішніх Вінницької, Кіровоградської, Черкаської, Полтавської, Сумської та Харківської областей. Найцікавіше те, що слов’яни не обмежилися будівництвом окремих укріплень, а в VII-VI ст. до н. е. почали споруджувати так звані Змійові вали і фортеці для оборони всієї Київської землі. Висота цих валів ще й тепер сягає кількох метрів, а довжина, наприклад, частини валу по річці Рось становить більше 150 км. Багато народів підходило до землі Київської. Неспроможні підкорити слов’ян, одні йшли далі на захід, інші оселялися по сусідству, запозичуючи високу культуру, а іноді й мову наших далеких пращурів. Нерідко нові сусіди шукали захисту в слов’ян чи об’єднувались для спільної боротьби з напасниками. Звідси - назви деяких сіл на південному кордоні лісостепу: Карапиші, Таганча, Карашин, Кошмак та інші. Тільки слов’яни ніколи не залишали своєї землі.

Успішний захист слов’янами рідної землі на початку І тисячоліття нової ери стверджується істориком VI століття Агафієм.

Якими ж були наші предки? Які риси їхнього характеру, традицій і громадського ладу обумовили успішне змагання з войовничими сусідами, забезпечили незалежність і самобутність протягом тисячоліть? Відповідь на ці запитання, хай неповну, знаходимо в повідомленнях грецьких, римських, візантійських істориків та письменників.

«У тих і в тих одна і та сама мова... і за зовнішнім виглядом вони не відрізняються. Вони мають дуже високий зріст і величезну силу... деякий час тому навіть ім’я слов’ян і антів було одне.» Так пише Прокопій Кесарійський у праці «Про війну з готами» (V ст.).

Високий зріст, могутня будова тіла та велика сила... Можливо, що й назва одного з племен «поляни» асоціюється не з поняттям «поле», а з поняттям «ісполін», себто богатир. Недаремно ж діяльність билинних богатирів пов’язується насамперед із землею Київською - землею полян.

У VI ж ст. візантійський письменник Маврикій Стратег писав, що слов’яни «витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, відсутність одягу, брак їжі..., по суті, вони непогані люди і зовсім не злобливі». Маврикій, намагаючись бути об’єктивним, вказує на дуже важливу рису наших предків: вони «відзначаються своєю любов’ю до волі... їх ніяк не можна схилити до рабства або підкорення у своїй країні».

Із стародавніх джерел відомо, що слов’яни для більшої безпеки жили общинами, дотримувалися звичаїв своїх батьків, поважали жінок і мали лагідний характер. Особливо зворушливим є такий запис Маврикія: «Скромність їхніх жінок перевищує усяку людську природу... більшість вважає смерть чоловіка своєю смертю і добровільно душить себе, бо бути вдовою це для неї не життя».

Розповідаючи про соціальний та політичний устрій древніх слов’ян, Прокопій Кесарійський підкреслює, що ці племена «не керуються однією людиною, але з найдавніших часів живуть у народоправстві (демократії), і тому у них щастя і нещастя в житті вважаються справою спільною».

Захищаючи батьківщину, слов’яни, як і інші народи, брали полонених. Але, пише Маврикій, «полонених вони не тримають у рабстві, як інші народи, протягом необмеженого часу, не визначаючи терміну полону, а пропонують бранцям на вибір: або за деякий викуп повернутися додому, або залишитися там, де вони вже опинилися, на становищі вільних і друзів».

Слов’яни були мирними людьми і, насамперед, дбали про оборону своєї країни. У багатьох писемних джерелах VZ-Х ст. відзначається хоробрість слов’ян. Ось що розповідає візантійський історик Лев Діакон про бій між слов’янами та візантійцями, коли велика армія Іоанна Цімісхія в 971 р. оточила під Доростолом дружину князя Святослава: «Війська зійшлися, і почалася велика битва, яка довгий час не давала переваги жодній стороні. Роси, які здобули славу переможців у сусідніх народів, вважаючи страшним лихом втратити її і бути переможеними, билися одчайдушно». У відповідь на пропозицію деяких мужів відступити Святослав сказав: «Загине слава, супутниця зброї росів, яка легко перемагала сусідні народи і без пролиття крові підкоряла цілі країни, якщо ми тепер із ганьбою поступимося перед римлянами. Отже, з хоробрістю предків наших і з тією думкою, що руська сила була досі непереможна, будемо мужньо битися за життя наше. У нас немає звичаю рятуватися втечею на батьківщину. Або жити переможцями, або, вчинивши знамениті подвиги, вмерти із славою».

Лев Діакон далі підкреслює, що «руські ніколи живими не здаються ворогам», що «цей народ відважний до безумства, хоробрий, сильний». І в цьому бою, незважаючи на велику чисельну перевагу, візантійці так і не здобули перемоги.

Слов’янам завжди було притаманне почуття власної гідності. Багатьом відома легенда про намагання хозарів установити свою владу над полянами. На вимогу недругів платити данину поляни відправили їм по мечу від диму (господарства). Одержавши такий подарунок, хозари полишили навіть думку про панування. Але мало хто знає, як ще раніше (у VІ ст.) вождь аварів Ваян також зажадав від слов’ян підкорення. Тоді, переповідає історик Агафій, князь Давріт і старійшини відповіли нахабам: «Чи народилася на світі і зігрівається променями сонця та людина, яка б підкорила собі силу нашу?»

Витривалість, вільнолюбство і невибагливість, демократичність, велика сила і хоробрість, гостинність і гуманність уживалися у слов’ян з високим почуттям справедливості і честі. Святослав, який загинув від віроломного нападу печенігів, вважав нижче своєї гідності виступати проти ворогів зненацька. Він завжди попереджав тих, на кого збирався йти війною, знаменитими словами «іду на ви».

Багата історія Київської Русі. Не менш багата й передісторія слов’янської держави, і вона повинна стати нашою історією.

Журнал «Знання та праця», 1970, № 7, с. 14-15.