Східна Таврика та узбережжя Керченської протоки

Близько середини 60-х років IIl ст. варвари, що наступали із заходу, роз­громили населені пункти європейського Боспору. Однак поселення, розташо­вані на Таманському півострові, не потерпіли.

У 275/276 р. свою монету карбував також цар Савромат IV. Із його появою на престолі збігається похід місцевих племен (275 р.) в малоазійські провінції Римської імперії. Він закінчився невдачею, римські війська розбили варварів. Після цього на боспорському престолі з’явився новий співправитель Реску- поріда ΓV — Тейран, який після смерті першого правив ще два роки само­стійно. Йому вдалося відновити юрисдикцію боспорського монарха над усією територією держави. Однак поновлення дружніх відносин з імперією виявило­ся справою короткочасною. Наприкінці III — на початку ΓV ст. Боспор було втягнуто в низку воєн із Римом, в яких на боці римлян брав участь Херсонес.

У зв’язку із припиненням монетного карбування (341/342 р.) і майже цілковитою відсутністю епіграфічних пам’яток щось напевне про подальшу історію Боспору сказати важко. Можна лише констатувати, що внаслідок римсько-херсонесько-боспорських війн економіка держави була підірвана. Од­нак життя на території населених пунктів не завмерло. Хоча в IV ст. у складі місцевого населення помітно зріс відсоток варварського елементу, що позна­чилося на культурі й зовнішньому вигляді міст. Водночас на Боспорі залиша­лися певні сили, заінтересовані у налагодженні тісних зв’язків з імперією.

Аналіз археологічних матеріалів дає підстави стверджувати, що міста Бос­пору внаслідок гунської навали не постраждали.

Про подальший перебіг подій свідчать писемні джерела. Гунський царевич Горд (або Грод), який прийняв у Константинополі християнство, відбув за до­рученням імператора до своєї країни (десь поблизу Меотіди), щоб оберігати Боспор, а в самому місті розмістився візантійський гарнізон. Проте внаслідок змови гунських жерців Грода було вбито, після чого гуни-утургури захопили Боспор, що підтверджується матеріалами археологічних досліджень. Виходячи із писемних джерел, ці події слід датувати 527/528 або 534 рр. Проте не пізніше 534 р. імператор Юстиніан І відновив на Боспорі владу Візантії.

Після подій третьої чверті III ст. життя продовжується у містах і на посе­леннях Боспору, а, можливо, й у Танаїсі. Особливо чітко це простежується на пам’ятках Керченського півострова. З третьої чверті III і до другої чверті VI ст. функціонують деякі городища у Кримському Приазов’ї та на узбережжі Кер­ченської протоки, але їхня життєдіяльність мала локальний характер. Населен- ня сюди могло переселятися із великих боспорських міст, яким у першу чер­гу загрожували варвари. Топографія пам’яток, де виявлено матеріали кінця III — другої чверті VI ст., свідчить, що в пізньоантичний період життя актив­ніше протікало в азіатській частині Боспору, оскільки вона майже не зазнала руйнацій від пересувань варварів під час готських війн. Але й тут відбувалося поступове зменшення сільського населення порівняно з попереднім періодом. Внаслідок ускладнення воєнно-політичної ситуації в третій чверті III ст. сільське господарство регіону було підірване. Сільське населення, значний відсоток якого становили вихідці з варварського середовища, концентрувало­ся в містах та великих населених пунктах. Міста, й насамперед столичний Пантікапей, з порівняно великих громадських та ремісничо-торговельних центрів поступово перетворюються на аграрно-ремісничі.

Несприятливі тенденції в економіці та падіння обсягів товарно-грошових відносин негативно вплинули й на стан монетної справи. Статери останніх боспорських царів карбувалися із низькопробного металу у величезній кіль­кості, а в 341/342 р. їх випуск припиняється зовсім. Причиною такого стано­вища було різке скорочення надходжень до скарбниці та занепад системи сільських поселень. Однак припинення карбування монети не варто розгляда­ти як показник цілковитого згортання товарно-грошових відносин. Тепер во­ни обслуговувалися статерами більш раннього часу, які залишалися в обігу, та римськими монетами.

Несприятливі тенденції в економіці призвели до зростання замкненості окремих господарств, розриву їхніх зв’язків із ринком. Особливо помітно така ситуація відбилася на порівняно великих господарствах, орієнтованих на ринок, насамперед боспорських царів та їхнього оточення, які отримували прибутки у вигляді земельної ренти-податку. Тому пізньоантичний період характери­зується зникненням на Боспорі не лише великої земельної власності, а й уза­галі великих виробничих комплексів. За цих умов зросла роль невеликих замк­нених господарств, які стали головними елементами економічної системи. Товарне виробництво в них відійшло на другий план.

Наслідком такого становища став розвиток дезінтеграційних-центробіжних тенденцій. Починають формуватися замкнені в економічному відношенні те­риторіально-господарчі райони. Полегшувалося це тим, що й до цього Бос- порська держава складалася із кількох районів, які доповнювали один одного й становили в сукупності одне економічне ціле. Однак за умов натуральної основи господарства йому був притаманний не галузевий, а територіальний поділ праці. Тому падіння ролі товарного виробництва вело до посилення центробіжних тенденцій.

На території Боспору сьогодні можна виділити адміністративно-господар­чий центр держави, куди входив Пантікапей, територіально-господарчі райони — Тірітаку, Кримське Приазов’я, Ілурат, Кітей, Танаїс, а на азійській стороні — Фанталовський район, Фанагорію, Синдику та Горгіппію. В управ­лінні ними зросло значення громадського самоуправління на чолі із заможни­ми представниками варваризованих родів. Наслідком ослаблення центральної влади й поступового розпаду Боспорської держави на територіально-госпо­дарчі райони стало швидке й безкровне підкорення її наприкінці IV ст. Гунами.

Криза в економіці призвела до змін у соціальному складі населення. За­гибель поселень, розташованих на царських землях, падіння питомої ваги товарного виробництва та скорочення зовнішньоекономічних зв’язків дають підстави зробити висновок, що в тогочасному боспорському суспільстві існу­вали дві основні категорії населення: кількісно невелика група знаті, наближе­ної до верховного правителя, і переважна кількість населення порівняно неви­сокого достатку, зайнятого у сільськогосподарському виробництві, ремеслі та дрібній торгівлі.

Центробіжні тенденції розвитку зумовили підвищення ролі сусідської общини в суспільному житті. До їхнього складу входила переважна більшість населення територіально-господарчих районів, де існувала кількісно невелика соціальна верхівка, що відігравала провідну роль у самоврядуванні. Водночас зросла роль представників християнської церкви, які об’єднували навколо себе широкі верстви населення, що сприяло його орієнтації на Візантію.