Глава 2 РУСЬ НАПРИКІНЦІ IX-B ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ X ст.

Провідником такої політики щодо сусідів став вже перший представник нової правлячої династії Рюриковичів Олег, котрий не тільки виявляв активність у спробах закріпити право на київський стіл, але й грандіозним за масштабом походом на Константинополь знов нагадав Візантії про військову силу Русі й необхідність виконувати обіцянки.

По смерті Олега великим київським князем став Ігор (912— 945). Початковими його заходами щодо зміцнення влади стали чер­гове підкорення древлян та уличів (перші жорстоко помстилися за це), а також організація протистояння новим кочовим ордам — пе­ченігам. Останніх, називаючи пачинакітами, одразу ж почали ви­користовувати проти Русі візантійські правителі, незважаючи на те що руські війська брали участь у боях в Італії на боці імперії.

Така подвійна гра Візантії була, мабуть, розкрита, що й стало однією з причин /походу київського князя на Константинополь 941 р. Але флот Ігоря було спалено «грецьким вогнем», який вико­ристовували війська імператора: «Феофан же ycτp^τtτe я въ лодехъ со огнемъ, и пущати нача трубами огнь, на лодыЬ руския. И бысть вид’Ьти страшно/чюдо», — повідомляє літопис. Тому давньорусько- му князеві не залишалося нічого, як через три роки знову збирати військо в похід. Цього разу імперія відступила. Було укладено дво­ма мовами новий, вигідний для Русі, договір, який починався словами:

«И великий князь наш Игорь, и князи и боляри его, и людье вси рустии послаша ны къ Роману, и Костянтину и къ Стефану, къ ве- ликимъ царемъ греческимъ, створити любовь съ самими цари, со вс*ймъ болярствомъ и со вс*Ьми людьми греческими на вся л'кта, донде же съяеть солнце и весь миръ стоить. И еже помыслить от страны руския разрушити таку любовь, и елико ихъ крещенье при­яли суть, да примуть месть от бога вседержителя, осуженье на поги­бель въ весь B⅛κb в будущий; и елико ихъ есть не хрещено, да не имуть помощи от бога ни от Перуна, да не ущитятся щиты своими, и да πoc⅛4βHH будуть мечи своими, от стр*Ьлъ и от иного оружья своего, и да будуть раби въ весь в*Ькъ в будущий»^[570].

Церемонія його затвердження відбулася в Константинополі за присутності давньоруських послів і в Києві за присутності візантій­ських. Сам князь з частиною воїнів склав клятву біля язичницького капища Перуна, а інша частина його дружини — в християнській церкві на Подолі.

Але якщо на міжнародній арені було досягнуто успіхів, то внут­рідержавні справи складалися гірше. Так, посилення економічного тиску щодо власного народу призвело до трагедії. 945 р. на вимогу свого оточення київський князь вирішив повторно зібрати данину з древлян. Останні, зібравшись на ряд, вирішили: «Аще ся въвадить волкъ в OB4⅜, то выносить все стадо, аще не убьють его; тако и се, аще не обьемъ его, то вся ны погубить». Під Іскоростенем (сучасне м. Коростень) князівську дружину було розбито, а самого Ігоря ро­зірвано між двома нахиленими деревами. Щоправда, за це древлян- ські «кращі мужі» жорстоко поплатилися: вдова княгиня Ольга частину з тих, хто приїхав сватати її за свого князя Мала, наказала живими в човні закопати у себе на дворищі. Іншу групу послів спа­лила в лазні. Кінець древлянської волі настав після розгрому їхньої столиці, під стінами котрої скоїлося вбивство київського зверхни- ка. Стіл посіла його дружина, до повноліття сина.

Правління Ольги відзначалось рішучими діями й отриманням прибутків з підлеглої державі території розселення східних сло­в’ян. Літопис з цього приводу сповіщає: «И йде Ольга по Деревьстей земли с сыньмь своимь и с дружиною, уставляющи уставы и урокы. И суть становища ея и ловища... И по Днепру перевесища и по Дес­не. И есть село ея Ольжичи и доселе». Ці свідчення вказують на ор­ганізацію князівського доменіального господарства. Щоб нововве­дення були ефективними, довелося провести розмежування угідь між їх власниками, забезпечити охорону заказників і призначити відповідну обслугу для їх систематичного використання. Дружинні табори типу літописного граду Оргоща (сучасне с. Рогоща на Черні­гівщині) відігравали на перших порах і роль погостів на півдні Русі, де концентрувались побори з населення.

У середині століття виріс і міжнародний престиж Київської Ру­сі. 946 чи 957 р. велика княгиня у супроводі значного почту (більш як 100 чоловік) вирушила до Константинополя і була прийнята вже згаданим Константином Багрянородним. Крім закритих перегово­рів з імператором на її честь було влаштовано офіційний прийом, двічі княгиня перебувала у вузькому сімейному колі василевса, на іподромних бігах. У столиці імперії Ольга прийняла християнство, а хрещеним батьком став сам Константин. В хрещенні їй дали сим­волічне ім’я Олени — імператриці, яка в IV ст. н. е. брала активну участь у ствердженні християнства як державної релігії. За це діян­ня Константин Великий та його мати Олена з часом були канонізо­вані як «рівноапостольні». Але всіма почестями та результатами поїздки володарка Русі залишилась незадоволеною. Повернувшись додому, вона на нагадування Константина: «Яко много дарих тя; ты бо глаголяше ко mh⅛, яко аще возъвращюся в Русь, многи дары прислю тш челядь, воскъ, и скъру, и вой в помощь» різко відповіла імператорським послам: «Аще ты такоже постоиши у мене в По- чайшЬ, яко же^азъ в Суду, то тогда ти дамъ».

Протиріччя між Київською Руссю та сильним сусідом були на-,о 959 р. «королева руська» (за даними німець­ка своїх послів у Франкфурт-на-Майні до імпе­ратора Оттона І з побажанням прислати єпископа та священиків. Перший з єпископів, Лібуцій, помер у дорозі. Другий, Адальберт, благополучно доїхав до Києва, але місія також не мала успіху: 962 р. західні місіонери спішно повернулись додому. Декого з них було вбито. Існує думка що, можливо, Ольга справді думала про за­снування Церкви на Русі й вибирала між двома центрами христи­янства — Константинополем і Римом. Представника римської курії було вигнано з Києва, він ледве вцілів. Представника ж Константи­нопольської патріархії навіть не було направлено. Чи не зіграла тут свою роль візантійська концепція церковно-політичного васаліте­ту? А тим часом Київська Русь була вже повністю сформованою і відповідно до історичних умов упорядкованою державою^[571].

стільки значними,ч ких хронік) направ:

964 р. великокнязівський стіл посів Святослав Ігорович — воїн і стратег, діяння якого по-різному оцінюють дослідники. Візантій­ський письменник Лев Діакон так описував його зовнішність: «...Помірного зросту, не дуже високого і не дуже низького, з кош­латими бровами й світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надміру довгим волоссям над верхньою губою. Голова в ньо­го була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся —

Рис. 9. Князь Святослав захоплює болгарське місто Переяславець на Дунаї. Мініатюра XIV ст. з візантійської хроніки Манасії, написаної в XII ст.

ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди і всі інші час- тини тіла досить пропорційні... В одне вухо в нього була вдіта золо­та сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білим і відрізнявся від одягу його набли­жених лише чистотою». А давньоруський літопис доповнює харак­теристику цього державного діяча: «Кънязю Святославу възрастъ- шю и възмужавъщю нача вой съвъкупляти мъного и храбр бе бо и сам храбр. И льгко ходя, акы пардус, войны мъногы творяше. Ходя же, воз по собе не вожаше, ни котьла, ни мяс варя, но по тънъку изрезав конину или зверину или говядину на угъльх испек ядеше. Ни шатьра имеяша, но подъклад постилаше в седьло в головах. Ta- коже и прочий вой его вьси бяху. И посылаше къ странамъ глаголя: «Хочю на вы ити»⁶.

Головним напрямом своєї зовнішньополітичної діяльності київ­ський князь обрав східний. Тут основним супротивником виступав Хозарський каганат, котрому підпорядковувалися значні східноєв­ропейські території. Походи на Оку та Волгу суттєво змінили ситуа­цію в регіоні. Так, літописне плем’я в’ятичів перейшло під протек­торат Києва, а яси, касоги, волзькі булгари, буртаси (предки сучасних осетинів, черкесів, татар, мордви) відчули міць давньо­руської зброї. Під час цього походу було взято столицю Хозарії Ітіль на Нижній Волзі, міста на Каспійському узбережжі.

Ще одним напрямом зовнішньої політики, який не відбито в писемних джерелах, став західний. Стратегічний талант Святосла­ва, мабуть, підказував йому важливість Прикарпатського регіону для держави. За правління цього князя туди було направлено перші контингенти, про що свідчать окремі археологічні комплекси та знахідки, зокрема князівські клейма у вигляді двозуба в Пліс- неську (сучасне с. Підгірці на Львівщині), на Волині та Берестей­ському Побужжі. Але цей напрям активно розробляли вже його син та онук.

Сам же Святослав сконцентрував свої зусилля на підпорядку­ванні Балканського регіону. Тут він вступив у конфлікт з Візантій­ською імперією. Плани його були грандіозними, аж до перенесення столиці на Дунай. На першому етапі війни 968 р. давньоруські дру­жини отримали перемогу — в битві під Доростолом (сучасна Сіліст- ра) болгари були розгромлені. Але орди печенігів, які зайняли при­чорноморські простори, перервали похід Святослава на Констан­тинополь: вони оточили Київ, де була його мати й сини. Князь по­вернувся на Дніпро, і тільки після розв’язання конфлікту знову почав займатись «балканським питанням». Але перед новим похо­дом на Дунай він садовить Ярополка на княжий стіл у Києві, Оле­га — в Древлянській землі, Володимира — у Новгороді.

Другий балканський похід почався 969 р., але ситуація склала­ся не на користь Русі: якщо перший бій під Філіппополем (сучас­ний Пловдів) київські дружинники виграли і пішли на Цареград, то під Аркадіополем зазнали нищівної поразки. За домовленістю з ім­ператором Іоанном І Цімісхієм Святослав відійшов і закріпився в Доростолі.

Державне управління Київської Русі після смерті князя-воїна певний час залишалось таким, яким воно було за його життя: вели­ким князем став Ярополк, брати Олег та Володимир князювали в містах, куди були поставлені батьком — Овручі та Новгороді. В ін­ших землях правили князі місцевих династій.

Як видно з наведених вище повідомлень, літописці передусім відзначали міжнародні акції, здійснені Ігорем, Ольгою, Святосла­вом. Але в цей час відбувались й значні зрушення у внутрішній структурі держави, у феодалізації окремих земель. Змінювалась вісь Київ — Новгород (на північ обов’язково відряджався син великого князя). Поступово місцеву адміністрацію почали заміняти членами князівської родини чи представниками центральної адміністрації.

Підтвердженням цьому була ситуація в Чернігові та його най­ближчій окрузі, що склалася в X ст. Саме місто, як і інші центри Південної Русі (передусім столиця), розросталось й укріплювалось. Це видно з археологічних досліджень. На кладовищі під стінами міста ховали тільки представників місцевої аристократії, а могили членів великокнязівської дружини виявлено лише на певній відста­ні від нього (але вже в безпосередньому наближенні). Однією з най­більш відомих пам’яток є Шестовицький комплекс, де, крім місце­вих племен, проживали й вихідці з Правобережжя Дніпра, фінно- угорського середовища, Скандинавії. Факт такого проживання в безпосередній близькості до резиденції місцевих князів озброєних представників центральної влади дає можливість припускати, що вища чернігівська знать ще володіла зовнішніми атрибутами влади і була, як і раніше, віддалена від пришельців. Проте вона мала ско­ріш номінальні можливості вирішення багатьох питань. Всі її дії контролювались розміщеними поблизу силами центральної влади. Звичайно, в цей час протистояння центру і автохтонних структур тривало. З цього приводу ще раз нагадаємо про сватання князя Ма­ла до Ольги — на погляд древлянської знаті, в такому акті не було нічого пересуд ного. Знать розглядала цей союз як паритетний. То­му, хоч перспектива була за великокнязівськими структурами, на даному етапі контроль за місцевою аристократією був необхідний.

Кількість переселенців у «гарнізонах» була різною, але не пере­вищувала п’ятої частини всіх жителів — мабуть, це був оптималь­ний склад для підтримання стабільності в мікрорегіонах і конкрет­них населених пунктах. Сама ж археологічна ситуація у межиріччі Дніпра і Десни в X ст. уможливлює розгляд деяких спірних питань по-новому. Зокрема, це стосується вищезгаданих подій 968 р., коли великокнязівську сім’ю у Києві до приходу Святослава визволяв воєвода Претич, що швидко прийшов з Лівобережжя. У зв’язку з цим висловлювалось кілька думок: князівського столу в Чернігові не було, чернігівський князь був у болгарському поході й т. ін. Але наявність контингентів великокнязівської дружини в чернігівській окрузі дає змогу припустити, що якраз ці формування, повністю за­лежні від центральної влади, першими кинулись виручати з біди княгиню і княжат, розуміючи, чим може для них закінчитись ця ситуація у випадку перемоги печенігів. Цікаво, що кочівники одра­зу сприйняли їх як передовий загін великого князя (навіть не заду­мавшись, чому вони прийшли з лівого берега Дніпра, коли Свято­слав знаходився на південному заході). Сама ж місцева чернігівська династія, мабуть, тихо і без особливих ексцесів припинила своє іс­нування трохи пізніше — за часів Володимира Святославича.

Але поширення влади Києва відбувалось не тільки на найближ­чі міста та їх околиці в межах «Руської землі» у вузькому значенні цього терміна (Чернігів, Переяслав та ін.). Весь механізм одержав- лення на початковому етапі характеризується так: «Поширення влади «Руської землі» над центрами з підвладною їм територією на широких просторах східноєвропейської рівнини не означало, що суцільно вся територія східноєвропейської рівнини була тоді ж освоєна державною владою. Всередині цієї величезної території за­лишились великі простори, на котрі фактично не поширювались дань і суд; на інші місця вони могли поширюватись номінально або нерегулярно. Різноплемінна територія, що тяжіла до цих центрів, колись племінних, здебільшого розширювалась поволі, віками, за­повнюючи простори, на котрі раніше фактично влада не поширюва­лась. Міста, що перебували під владою «Руської землі», навколо котрих росла під власна їм територія, були центрами «областей» — земель, майбутніх «самостійних напівдержав». В такому ж стано­вищі перебували і три головні центри південноруської, або «Руської землі». Навколо кожного з них також росла територія, що тяжіла до нього, захоплюючи ближні племінні землі; таким чином, коли склались території з південних «областей»-князівств, кордони їх відходили далеко за межі давньої «Руської землі»^[572].

Не будемо висвітлювати процес поширення влади Києва на зе­млі Поволжя, північні та центральні регіони східнослов’янської ойкумени — це виходить за межі тематики. Стосовно ж південно- руської території слід зауважити, що археологічні матеріали і ком­плекси (городища, поховання зі зброєю, монетні скарби) дають можливість виявити початкові напрями феодалізації та одержав- лення окремих земель і мікрорегіонів. На Лівобережжі Дніпра це прослідковується у двох напрямках. Перший з них Чернігів — Сновськ (сучасний Седнів) — Стародуб. Кінцевим пунктом тут у X ст. був район Кветуні на середній течії Десни нижче Брянська, де розташовувався аналогічний шестовицькому дружинний табір — опорний пункт великокнязівської влади. У синхронних похованнях зі зброєю на цьому напрямі зафіксовані різні обряди захоронения, що вказує на різноплемінний склад населення у прилеглих воєнізо­ваних пунктах. Тобто підкорення населення нових земель було справою всієї «Руської землі» на чолі з київськими зверхниками. У згаданому районі деякі дослідники, за даними письмових джерел, визначали ще один напрямок поширення політичної влади київсь­кої феодальної знаті: Чернігів — Новгород-Сіверський. Але ця теза не підтверджується наявними археологічними матеріалами. Ма­буть, інтенсивний процес феодалізації у цих місцях розпочався піз­ніше, ніж на вищерозглянутому напрямі по ріках Снов і Вабля — десь наприкінці X ст., коли (як показали спільні дослідження Нов- города-Сіверського київськими, московськими та чернігівськими археологами) тут з’являється державна фортеця.

Другий генеральний напрям феодалізації та одержавлення земель на Дніпровському Лівобережжі простежується з району літописного Переяслава Руського на Курськ. Велика щільність ав­тохтонного населення на південному сході лісостепової смуги при­звела до підвищеної уваги держави на ранньому етапі її утворення до цього району — було з кого брати побори. Проте не завжди про­цес входження в нові класові структури був мирним. Про це, зокре­ма, свідчать дослідження пам’ятки VΠI—XIII ст. біля сучасного с. Журавне Сумської обл. Тут, як і в районі Новгорода-Сіверського наприкінці І тис. н. е. спостерігалася значна концентрація об’єктів носіїв роменської культури (вірогідно, існував центр малого племе­ні, що входило в союз сіверян). Великокнязівська дружина знищи­ла його в другій половині X ст., про що красномовно свідчить горі­лий шар на городищі роменської культури, де життя більше не від­новлювалося. В результаті польових робіт тут, крім численних фраг­ментів роменської ліпної кераміки, окремих заглиблених будівель цього ж часу, знайдено один уламок давньоруського гончарного горщика. Пізніше поруч із згаданим городищем виникає політико- адміністративний і торговельний опорний пункт державної влади. Слід зазначити, що напрямок Переяслав — Київ освоювався дещо пізніше, ніж попередній (ближче до кінця століття).

Обидва розглянуті напрямки з концентрацією цікавих археоло­гічних пам’яток дають змогу стверджувати, що феодалізація і тісно пов’язана з нею християнізація в цьому регіоні Південної Русі йшли передусім по окраїнах «Руської землі». І тільки пізніше, коли були «взяті в лещата» внутрішні райони розселення літописних сіверян, почалося планомірне одержавлення всієї території. Можна припус­тити, що наприкінці X ст. місцева знать південноруських земель ос­таточно перейшла на бік центральної влади. Цікаво у зв’язку з цим, що біля с. Камка в околицях Новгорода-Сіверського два поховання зі зброєю (тобто дружинні) було виявлено на рівні давнього горизонту. Факт захоронения на рубежі двох тисячоліть за місцевими сіверян­ськими традиціями підтверджує якраз думку про перехід автохтон­ної верхівки у підпорядкування Києва в часи остаточного одержав­лення внутрішніх районів Дніпровського Лівобережжя.

Переходячи до розгляду археологічних пам’яток цього часу на території від правого берега Дніпра до Карпат, згадаємо ще раз літо­писний Пліснеськ, де зафіксовано сліди перебування контингенту військової дружини Святослава Ігоровича. Це й не дивно. Адже те­риторія Прикарпаття відігравала важливу роль у протистоянні дав­ньоруської, давньопольської та давньочеської держав. Згадане міс­то, розміщене у верхів’ях Західного Бугу, Стиру і Серету (зв’язаних з Віслою, Прип’яттю, Дністром), було важливим стратегічним пунк­том. Не випадково воно мало 9 ліній укріплень. Слід, зокрема, звер­нути увагу на той факт, що територіальні завоювання Болеслава Хороброго доходили, але не поширювались на землі у верхів’ях За­хідного Бугу^[573]. Можливо, польського зверхника було спинено саме силами згаданого гарнізону. Матеріали цієї пам’ятки вказують на певні контакти із землями сучасних Чехії і Словаччини: в кількох курганах виявлено золоті пластини, вкладені в рот померлим (своє­рідний «обол мертвого»). Такий звичай спостерігається лише на великоморавських могильниках (Нехвалин біля Кийова, Микуль- чиці). Мабуть, звідти він і був запозичений населенням східносло­в’янського регіону, але не отримав поширення.

Сліди протистояння Русі, Польщі та Чехії знаходимо й на тери­торії розміщених дещо північніше літописних Червенських градів та «гірської країни Перемишльської», де, як зазначав О. М. Насо­нов, на час приходу «руського» панування вже існували міста з міс­цевим правлячим класом феодалів, що об’єднали під своєю владою певну територію, населену східними слов’янами. Чеський вплив на Малопольщу здійснювався ще й у 60—80-і роки X ст., він також по­ширився на західні рубежі східнослов’янської ойкумени. Про пев­ний польський вплив свідчить сама назва Перемишля — від динас­тії Пржемисловичів (найменування з’явилось, можливо, за часів Болеслава II). Від імені Братислава (чеського князя початку X ст.) походить назва міста Вроцлава^[574].

Та після багатьох сутичок і конфліктів X—XI ст. регіон посту­пово, але безповоротно, переходить під владу Києва. Вплив столиці Русі тут прослідковувався археологічно гірше, ніж на Лівобережжі Дніпра, але все ж можна говорити, що основний його напрям охоп­лював згадані південно-західні центри: Коростень, Овруч, Пересоп- ницю, Дорогобуж, що розміщені на територіях сучасних Житомир­ської та Рівненської областей.