На руїнах імперії

Сказане дає підстави для висновку, що розпад Радянського Союзу — це закономірний процес неминучої загибелі неефектив­ної в сучасних умовах через несумісність з ринковою економі­кою, надцентралізованої і архаїчної держави імперського типу.

Різновекторність цивілізаційної орієнтації споконвічно пов'я­заної з Європою України та євразійської Росії підтверджують авторитетні українські та російські дослідники. Зокрема, про потужний вплив татар на формування російської державності та ментальності писали мало не всі провідні історики та філо­софи Росії. Однак, найбільш послідовними у цьому були згаду­вані «євразійці». Так, фундатор євразійства білоемігрант князь Микола Трубецький писав: «Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Руський цар став спадкоємцем монгольського хана. Скинення татарського іга полягало в заміні татарського хана православним царем і в перенесенні ханської ставки в Москву.

Про належність України на відміну від Росії до європейської цивілізації писала переважна більшість українських істориків від М. Костомарова до І. Лисяк-Рудницького та Р. Шпорлюка. «Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII в. (тобто до встанов­лення російського панування) була більш зв'язана із Західною Європою в суспільному і культурному процесі», — писав у 1883 р. Михайло Драгоманов.

«Порівнюючи з великоруським народом, український є наро­дом західної культури, одним із найбагатших південними і схід­ними впливами. Але все-таки він є західним народом всім зміс­том своєї культури і свого духу, в той час як великоруський, хоч і європеїзований, перебуває цілком у полоні східного духу і культури», — писав М.С. Грушевський (1918, с. 9).

Ще різкіше на принциповій різниці між Південною та Північною Руссю наголошував російський письменник О. Толс­той: «Є дві Русі. Перша — Київська має своє коріння у світо­вій, а щонайменше у європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь — Московська. Це — Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є і буде цілковитим за­переченням усього європейського і запеклим ворогом Європи».

Якщо росіянин О. Толстой писав про дві Русі то американець С. Хантингтон та численні українські політологи, соціологи, історики (Рябчук, 2001, Грабовський, 2005, Колодій, 2006) пишуть про дві України — європейську Західну та євразійську Східну, з чим важко не погодитися. Доленосне значення цього поділу підтверджується його відповідністю не тільки сучасному політичному розмежуванню на «помаранчевих» та «блакитних», але й національній самоідентифікацїї громадян України.

Якщо український Захід виступає за повну незалежність української національної держави серед аналогічних держав європейської цивілізації, то російськомовний Схід по головним цивілізаційним показникам (мова, культура, ідеологія, часткова чи повна відмова від суверенітету України) зорієнтований на Москву. Якщо ядром «західників» в Україні є національно сві­домі українці, то до прибічників повернення в російську Євразію належить значна частина етнічних росіян та зрусифікованих українців, російські політичні партії в Україні (русский блок, комуністи, ліві екстремісти типу блоку Н. Вітренко), а також пов'язані з російським бізнесом олігархічні клани. Останні стали цементуючим ядром орієнованої на російську Євразію «антикризової коаліції» у Верховній Раді незалежної України. Враховуючи визначення М. Бердяєвим та Г. Федотовим більшовизму як форми російського імперіалізму, союз українських комуністів з проросійським олігархічним капіталом не такий вже неприродний і нетривкий, як здається деяким політикам.

Вже говорилося що Семюель Хантингтон помилявся, стверд­жуючи, що Україна з часів Київської Русі була органічною частиною православної чи євразійської цивілізації. А значить і той розкол України на Схід і Захід, який він ілюструє картою електоральних симпатій виборців українського президента 1994 р. (рис. 7), не є споконвічним і неподоланним. Карти роз­поділу голосів національно-демократичних прибічників європей­ського вибору України за 1991, 1994 та 2004 pp. демонструють стійку тенденцію наступу східного кордону симпатиків Європи на територію проросійськи налаштованих євразійців Східної та Південної України (рис. 7). Якщо 1991 р. орієнтовані на Європу націонал-демократи перемогли лише в трьох областях Галичини, то 1994 р. східний кордон цього електорату сягнув Дніпра, а 2004 р. ці настрої охопили Чернігівщину, Сумщину, Полтав­щину, Кіровоградщину, північ Одещини, Миколаївщини та Херсонщини (рис. 7). Стійку тенденцію просування європей­ських націонал-демократичних цінностей територією України на схід підтвердили парламентські вибори 2006 р.

Переможна хода європейських цінностей Україною доби неза­лежності пояснюється не тільки їх перевагою, але й споконвіч­ною належністю Русі-України та козацької України до Європи не тільки в географічному, але й цивілізаційному сенсі цього слова. Помаранчева революція 2004 р у Києві символізувала пере­могу зорієнтованої на Європу української національної демо­кратії не тільки на заході, а й у Центральній України. Навіть блакитно-червоний реванш 2006 р. зорієнтованих на Росію євра­зійців не може перекреслити тектонічні зрушення у свідомості українців. Соціологічні опитування свідчать, що більшість грома­дян України орієнтуються на європейські життєві, культурні та ідеологічні стандарти. Отже євразійські симпатії антикризової коаліції не відповідають проєвропейським настроям більшості виборців України, а значить влада парламентської більшості на чолі з «Регіонами України» не буде такою тривкою і стабіль­ною, як декларується. Звичайно, якщо вона не змінить свої євразійські пріоритети на європейські.

Стрімке просування європейських симпатій на схід, є ще одним свідченням помилковості далекосяжних висновків і похмурих пророцтв С. Хантингтона про одвічну розколотість України через її нібито споконвічне входження до євразійської цивілізації. Остання протягом кількох століть існувала у формі агресивної мілітаризованої імперії, яка перманентно здійснювала експансію на землі сусідів, інкорпоруючи в своє тіло народи, що генетично були пов'язані з різними цивілізаціями. Так, у пра­вославно-євразійській імперії протягом XVIII-XІX ст. опинилися численні мусульманські етноси Центральної Азії та Кавказу, а також європейські країни Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Україна. Після краху світової держави євразійців, якою за А. Тойнбі був СРСР, на пострадянських просторах почався складний процес повернення загарбаних територій в органічно притаманне їм цивілізаційне русло — мусульманське чи євро­пейське.

Уявлення Заходу про Україну здавна формувалося з росій­ських інформаційних джерел. Тому багато імперських історич­них міфів увійшли до арсеналу західної радянології. Згадайте як президент США Буш-старший під час візиту до Києва 1990 р. виступив у Верховній Раді проти незалежності України, вва­жаючи, що українці відрізняються від росіян не більше ніж мешканці штату Техас від інших американців. У наш час радянологи Заходу трансформувалися не тільки в русистів, але й в українознавців, успадкувавши численні імперські стереотипи та не зовсім адекватне бачення реальної історії України та укра­їнства. Сумні наслідки цієї спадщини не важко знайти у геополітичних побудовах багатьох західних політиків, політологів та істориків, навіть таких знаних як С. Хантингтон.

Як бачимо, постулати, на яких базуються далекосяжні для України і невтішні для українців побудови американського про­фесора та його деяких російських послідовників, далекі від істо­ричних реалій. Якщо так, то чи такі вже невідворотні їхні похмурі пророцтва щодо перспективи розколу України?

Підводячи підсумок зазначимо, що протягом усієї історії Україна була органічною частиною європейської цивілізації, її зв'язки з євразійською Росією не є природними, давніми і об'єк­тивно зумовленими геополітичною позицією України на карті Європи. Її насильницька переорієнтація з європейського Заходу на євразійський Схід сталася протягом останніх століть за доби найбільшої експансії московського імперіалізму. Україна (як і Білорусь, Молдова, Литва, Латвія, Естонія) через свою невдалу геополітичну позицію опинилися у прифронтовій смузі зіткнення європейської та євразійської цивілізацій.

У зв'язку з перемогою в усьому світі європейських принци­пів організації суспільства перед сучасною Україною стоїть проблема повернення в Європу, від якої її відірвали відносно недавно і всупереч її бажанню.

Разом з тим, рештки європейської приватновласницької інди­відуалістичної ментальності збереглися в українському соціумі навіть у несприятливі для нього царські та радянські часи. Зрозуміло, що в умовах деспотичної імперії азійського типу, побудованої на засадах тотального ігнорування будь-яких інте­ресів особистості, індивідуалізм українців дисонував самому духові суспільства. В процесі протистояння з традиційним для Росій­ської імперії общинним колективізмом, що в XX ст. набув радикальних колгоспно-більшовицьких форм, відбулася дискре­дитація породженої приватною власністю індивідуалістичної свідомості українців. Згадайте образливі характеристики укра­їнця, для якого «своя сорочка ближча до тіла», «хата скраю», який «як не з'їсть, то понадкушує»... Подібний процес дискре­дитації індивідуалістичного мислення відбувався і в інших краї­нах цивілізаційного порубіжжя, які були брутально відірвані від Європи і загарбані деспотичною імперією. Достатньо згадати розтиражований радянським кінематографом образ естонця як «чухонської жили».

Однак приватновласницький за походженням індивідуалізм європейця – це не тільки і не стільки байдужість до оточуючих, самоізоляція, жадібність та самообмеженість, а й самоповага, економічна і духовна самодостатність особистості, відповідаль­ність за себе, сім'ю і суспільство, підприємливість. Все це стало важливою передумовою динамічності, ефективності спрямованої обличчям до людини західноєвропейської цивілізації порівняно зі східноєвропейською, в якій інтереси особистості традиційно ігнорувалися.

У наш час у зв'язку з перемогою в усьому світі європейських принципів організації суспільства перед Україною стоїть проб­лема повернення в Європу. Визначальну роль у трансформації колишніх колоній Москви у цивілізовані європейські країни належить державній еліті.

На думку того ж С. Хантингтона, враховуючи переконливі переваги європейських цінностей, найраціональнішим кроком з боку політичних еліт країн пострадянського простору була б спроба «скочити на підніжку потягу переможної Європи», як це зробили Чехія, Угорщина, Польща, Литва, Естонія. Іншим шляхом безнадійного протистояння Заходу пішов президент Білорусі О. Лукашенко. Цей ризикований вибір вимагає від прав­лячої еліти країни протиставити Заходу ефективну альтерна­тиву. Однак поки що людство не знає реальних альтернатив ефективній ринковій економіці європейського типу, що ґрун­тується на приватній власності та демократичному парламента­ризмі з розподілом влади. «Ті країни, які не хочуть, чи не можуть, приєднатися до Заходу, мають конкурувати з ним, нарощуючи власну економічну, військову та політичну потугу», — писав С. Хантингтон. Однак у зазначених сферах ні Білорусь, ні навіть Росія нічого не можуть протиставити західноєвропейському світу. Адже крах СРСР, як відомо, стався саме внаслідок повної поразки в змаганнях із Заходом в царинах економіки, озброєння, полі­тики та ідеології.

Отже, для України немає реальної альтернативи входженню в європейську сім'ю народів і трансформації у національну державу європейського зразка. Адже сучасній Європі властивий саме національний принцип державотворення, що повинна збаг­нути державна еліта нових пострадянських країн.

Там, де колоніальну еліту, що служила метрополії, змінила національна, яка захищає інтереси своєї країни, спостерігається вихід з кризи (Угорщина, Чехія, Польща, Литва, Латвія, Естонія). В Білорусі продовжує панувати промосковська колоніальна адмі­ністрація. В Україні маємо хитку рівновагу між національною і московоцентричною пострадянською елітами.

Перемога останньої з її орієнтацією на Москву небезпечна з трьох причин. По-перше, розпад Російської імперії не завер­шився, оскільки Російська Федерація утримує в єдиній цент­ралізованій державі багато різних народів, тобто фактично має імперський устрій. Лев Гумільов передрікав, що при її розпаді від Москви відійдуть не тільки національні республіки, а можуть утворитися кілька нових російськомовних етносів: далекосхід­ний, західносибірський, козацький Передкавказзя. А подальший розпад залишків Російської імперії загрожує дестабілізацією сус­пільства і новими збройними конфліктами між колишнім Цент­ром та народами, що борються за незалежність. Отже союз з Ро­сією загрожує Україні втягненням у збройні конфлікти на пострадянському просторі.

По-друге, як зазначалося, «особливий шлях Росії» — це безперспективний азійський спосіб виробництва, що не може протистояти ринковому європейському і прирікає населення на злидні та безправ'я в азійській деспотії. Фантазії на євра­зійську тему з орієнтацією на Китай, Японію, Південну Корею абсурдні. Адже східне економічне диво — це прямий результат закорінення західного капіталістичного виробництва на азій­ському ґрунті. Тому для пострадянських країн немає альтернативи руху в бік цивілізованих країн Західної Європи, що базуються на ринковій економіці і влаштовані за принципом національних держав. В цьому запорука незалежності України.

По-третє, цивілізаційна орієнтація українства на Захід — це не тільки данина давнім історичним зв'язкам. Можна сказати без перебільшення, що приєднання до цивілізованої Європи є питанням життя чи смерті української нації. Історія перекон­ливо свідчить що, політика етноциду була засадничим прин­ципом існування Російська імперії, починаючи з тотального нищення псково-новгородців Іваном IV і закінчуючи сталін­ськими голодоморами та путінським «примиренням» Чечні. Якщо на найвищому державному рівні у кремлі всерйоз обговорюється перспектива переселення українців до Сибіру для стримування «китайської загрози», то можна не сумніватися, що чергового «единения» під патронатом Москви українці не переживуть.

Натомість етноцид не властивий сучасній Європі, бо вона існує у формі національних держав, а не уніфікованих центра­лізованих імперій. Отже європейський вибір — єдина реальна перспектива існування української нації у XIX ст.

Швидка інтеграція до цивілізованого Заходу — єдиний шлях самозбереження української нації, гаслом якої повинен стати перефразований заклик М. Хвильового: «Геть від Москви, назад в Європу!». Для України немає альтернативи руху в бік цивілізованих країн Західної Європи, які базуються на рин­ковій економіці і національному принципі державного устрою. В цьому запорука незалежності України.