Глава З ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ РАННЬО­СЕРЕДНЬОВІЧНИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КУЛЬТУР В АРХЕОЛОГІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

В археологічній літературі висловлені різні по­гляди на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур. П. М. Третяков, В. М. Даниленко, И. Вернер, К. Годлов- ський, М.

Іншого погляду на процеси формування слов’янських ранньосе­редньовічних культур дотримуються І. П. Русанова та В. В. Седов. Вони вважають, що витоки празької культури слід шукати в межи­річчі Bicли й Одри у пшеворських старожитностях^[151]. В останні роки І. П. Русанова провела велику роботу по виявленню кельт­ських, германських і слов’янських елементів у пшеворській куль­турі^[152]. Однак останніх, пов’язаних з поморсько-підкльошовим суб­стратом, виявилося дуже мало. Північні області Подніпров’я, на дум­ку вчених, займали балтські племена. І. П. Русанова до них відно­сить не тільки старожитності Білорусі типу Тушемлі-Колочина, а й пам’ятки київської та зарубинецької культур. Таким чином, регіон Верхнього Подніпров’я, в тому числі Київщина, виключається з процесів, що зумовили створення ранньосередньовічних слов’ян­ських культур. Пеньківська група пам’яток, за В. В. Сєдовим, є дальшим розвитком середньодніпровської частини черняхівської культури.

Більш компромісної думки дотримуються Й. Германн і 3. Ваня. Перший бачить слов’янські компоненти в ранньоримський час у за- рубинецькій культурі Полісся і пшеворській культурі Верхнього Повіслення, а в пізньоримський час у ріпнівській групі черняхів­ської культури, іголомській, пшеворській, нижньосілезькій, добро- дзенській культурних групах^[154]. 3. Ваня вважає, що процеси форму­вання слов’янських етнічних груп охопили південні області київської, північно-західні області черняхівської і східні частини пшеворської культур. Саме в цьому регіоні формувалися старожит­ності празької культури VI—VII ст., що належали склавинам. Пеньківська культура відображає слов’янізацію антів, а колочин- ська — південну частину балтів^[155].

В. Генсель бачить слов’янський компонент у складі пшевор­ської, черняхівської та київської культур між Одрою і Дніпром. Разом з тим він визнає в першій культурі кельтські і германські еле­менти, а в другій — готські, фракійські, пізньоскіфські і сарматські. Ця територія, за В. Генселем, стала вихідною для слов’янських ру­хів, які охопили в ранньому середньовіччі Центральну, Східну і Південно-Східну Європу^[156]. Слід відзначити, що серед польських ар­хеологів немає єдиної думки щодо витоків ранньосередньовічних слов’янських культур між Віслою та Одрою. К. Яжджевський, В.

Б. О. Рибаков у пошуках підоснов слов’янських старожитностей зіставив територію поширення празької культури з ареалом куль­тур більш ранніх періодів межиріччя Дніпра й Одри, починаючи з епохи бронзи. Він намітив п’ять етапів їх розвитку. Два з них охоп­люють різні культури (тшинецько-комарівську, лужицьку, білогру- дівську, чорноліську, скіфську лісостепову) епохи бронзи і раннього заліза. На третьому і четвертому етапах (II ст. до н. е.— IV ст. н. е.) на цій території відомі пшеворська, зарубинецька, черняхівська й київська культури. Оскільки всі вони знаходяться в межах Дніп- ро-Одерського межиріччя, дослідник пов’язує з ними поетапне формування слов’янської етнокультурної спільноти. На п’ятому етапі, який відноситься до раннього середньовіччя, вже виника­ють празька і пеньківська культури, які належать історичним сло­в’янам^[157].

Не вдаючись до аналізу пам’яток доримського часу (їх поширен­ня на одній і тій самій території нічого не вирішує), відзначимо, що зарубинецька, київська, черняхівська і пшеворська культури відно­сяться до кола тих старожитностей, які, на думку багатьох дослід­ників, повністю або частково володіють ознаками, що дозволяють зіставити їх із старожитностями слов’ян V—VII ст.

Окремий погляд на походження слов’ян висловив німецький ар­хеолог К.-В. Штруве. Він вважає, що розв’язання на основі археоло­гічних джерел проблеми походження слов’ян необхідно починати з моменту, коли вони повністю й однозначно узгоджуються з писем­ними джерелами. Таке узгодження археологічних та історичних джерел він бачить лише починаючи з VI—VII ст. Усі спроби поєд­нання більш ранніх історичних звісток про слов’ян-венедів з певни­ми культурними провінціями К.-В. Штруве вважає мал ©переконли­вими. Він сумнівається в тому, чи взагалі можливо в першій поло­вині І тис.

Останнім часом представники санкт-петербурзької історико-ар- хеологічної школи (М. Б. Щукін, Г. С. Лебедев та ін.) зробили ще одну спробу знайти витоки ранньосередньовічних слов’янських ста- рожитностей у так званих «безфібульних», «горщикоподібних» культурах ранньозалізного часу Північно-Східної Європи. Маються на увазі: милоградська, штрихованої кераміки, юхновська, дніпро- двінська та верхньоокська культури^[159]. Однак названі старожитнос­ті справедливо визначені їх дослідниками як балтські або угро-фін- ські, тому ця концепція нічого суттєвого у вирішення проблеми формування слов’янських ранньосередньовічних етнокультурних спільнот не вносить, хоч і претендує на «нову» постановку питання. Уже сам факт існування між ними хронологічної лакуни в декілька століть і зовсім відмінна морфологічна структура робить їх порів­няння некоректним. Культури, що лежать між ними, мають півден­но-східне або західне походження. Крім того, ранньосередньовічні пам’ятки слов’ян уже не «безфібульні», оскільки останніми роками на багатьох із них, особливо ранніх, знайдено фібули, причому в житлових комплексах. Отже, за своєю структурою вони вписуються в середньоєвропейський світ, а не в північно-східний.

Якщо проаналізувати згадані концепції, то не можна не поміти­ти, що одні з них локалізують формування ранньосередньовічних слов’янських культур в якомусь одному невеликому регіоні, напри­клад у Верхньому Подніпров’ї (В.

Питанням місця території України в процесах етногенезу сло­в’ян багато уваги присвятили М. Грушевський та Я. Пастернак^[160]. Ними зібрано, проаналізовано і широко використано писемні та інші джерела, в тому числі, особливо Я. Пастернаком,— археологічні. Вони розглядають слов’ян як окрему етнічну групу європейського населення, яка проживала поруч з кельтами, германцями, фракій­цями, іраномовними, тюркомовними племенами, угро-фіннами та ін. Вони застерігали проти спроб перенесення іменної номенклату­ри останніх на слов’ян. Так, М. Грушевський пише: «Популярна ж своїх часів, а й досі не зовсім забута ще слов’янська теорія (що гуни були слов’янами. — В. Б.) не має за собою нічого, крім кількох подробиць, що можуть вказувати щонайбільше на слов’янські еле­менти в державі Аттіли»^[161].

Викладаючи свої погляди на згадані проблеми, ми виходимо з того, що лише порівняльним методом ретроспекції можна досягти певних успіхів у пошуках джерельних витоків слов’янських ран­ньосередньовічних старожитностей.

Слід зазначити, що найбільшою перешкодою на шляху їх порів­няльного вивчення з старожитностями римського часу Південно- Східної Європи була до останнього часу відсутність пам’яток V ст. Це створювало враження хіатусу на вказаній території після відходу готів і до появи ранньосередньовічних слов’ян. Виявлення і дослі­дження пам’яток гунського часу показало, що саме вони розкрива­ють основні закономірності переходу від культур пізньоримського часу до раннього середньовіччя.

На межі Лісу і Лісостепу Південно-Східної Європи пам’ятки

V ст. займають значну територію, яка тягнеться від верхів’їв Псла на сході до верхів’їв Дністра й Пруту на південному заході.

За характером матеріалу ці пам’ятки діляться на дві територіаль­ні групи. Перша з них пов’язана з Середнім Подніпров’ям на обох берегах Дніпра і верхів’ями Південного Бугу, друга — із Середнім та Верхнім Подністров’ям і верхів’ями Пруту. Вже на найбільш ран­ньому етапі ці групи мали свої особливості в домобудівництві і кера­міці. Вони пояснюються тим, що дніпровсько-бузька група типоло­гічно пов’язана не лише з черняхівськими пам’ятками типу Хлоп- кова, але й з київськими старожитностями, а дністровсько-прут- ська — із слов’янською частиною черняхівської культури (пам’ят­ки типу Бовшева). В свою чергу, останні сягають своїм походжен­ням пізньозарубинецьких і зубрицьких старожитностей ранньорим- ського часу.

Шляхом картографування пам’яток римського часу з достатньо вираженими місцевими ознаками, які, починаючи від зарубинець- кої культури, доходять до раннього середньовіччя, вдалося встано­вити певну стабільність їх розташування в широкій смузі прикор­доння Лісу і Лісостепу, вже у II ст. Оскільки найбільш ранні пам’ят­ки ранньосередньовічних слов’янських культур, які виникають у

V ст., також знаходяться у цій смузі і типологічно з ними пов’язані (однакові типи жител, ліпної кераміки), то можна зробити висно­вок, що пограниччя Лісу й Лісостепу Південно-Східної Європи було зайняте слов’янами (протослов’янами) принаймні з рубежу н. е., що узгоджується з писемними джерелами І—II ст. та VI ст. н. е.

Усі ці старожитності, незалежно від того, до якої культури во­ни належали, пов’язуться типологічно і хронологічно із ранньо­середньовічними слов’янськими культурами (празькою, пеньків- ською і колочинською), що передбачає їх генетичну спадкоємність і належність їх носіїв до споріднених груп.

В слов’янських ранньосередньовічних старожитностях відби­вається інтеграція елементів згаданих культур римського часу, але у кожній із них їх частка різна. Київська культура стала підосно­вою колочинської та якоюсь мірою пеньківської груп з урахуван­ням того, що в другій помітний і черняхівський компонент, а в пер­шій — балтський. Черняхівські пам’ятки Верхнього та Середнього Дністра (Черепин, Бовшів, Теремці, Сокіл, Бакота та ін.) лягли в основу празьких старожитностей, у формуванні яких певну, хоч і незначну, роль відіграли елементи-київської культури Дніпров­ського Правобережжя.

Однак не можна не відзначити складності процесів етнокультур­ного розвитку на рубежі і в першій половині І тис. н. е. на території Південно-Східної Європи. Майже усі культури цього великого регіо­ну, особливо черняхівська, включали в себе, крім слов’янського на­селення, елементи, які свідчать про присутність тут різних груп германського, балтського, іраномовного, фракійського населення. Лише після відходу під ударами гунів готських племен, а з ними ⅛ сарматів-аланів у Подунав’я і далі, на Південний Захід, слов’яни стають основною політичною силою в лісостеповій частині Східної Європи. В цей час, починаючи з V ст. н. е., проявляється повною мірою їх самобутня матеріальна культура.

Що стосується дзєдзіцької групи VI—VII ст., то ми приєднуємо­ся до тих дослідників, які шукають її підоснову в пшеворській культурі. Значна частина археологів, зокрема В. Генсель та І. П. Русанова, бачать в пшеворській культурі, крім кельтських та германських, також слов’янські елементи^[162]. Хоч останні, порівня­но з двома першими, дуже незначні, а все ж свідчать про наявність у складі пшеворської культури якогось незначного слов’янського компонента.

Порівняльний аналіз пам’яток слов’ян раннього середньовіччя і культур римського часу дає підставу для висновку, що уже в пер­шій половині І тис. н. е. слов’яни не тільки займали регіон Верх­нього Подніпров’я (київська культура), але й були одним із складо­вих компонентів черняхівської культури в лісостеповій частині Ук­раїни, а можливо, й пшеворської культури на території Польщі. Інакше не можна пояснити існування в VI ст. чотирьох відмінних слов’янських культур — колочинської, пеньківської, празької і дзє­дзіцької. Вони разом ніяк не могли бути продуктом розвитку якоїсь одної — київської (Й. Вернер, К. Годловський) чи пшеворської (І. П. Русанова) культури. Тим більше не вирішує проблеми витоків ранньосередньовічних слов’янських культур концепція «безфібуль- них», «горщикоподібних» культур. Ні окремо, ні в сукупності такі культури ранньозалізного часу, як юхнівська, штрихованої кера­міки, дніпро-двінська чи верхньоокська, не можуть вважатися під­основою празької, пеньківської, а навіть колочинської культур^[163]. Остання, будучи слов’янською, лише включає в себе певні балтські елементи.

Таким чином, шляхом ретроспекції встановлюється слов’янська належність великої частини старожитностей на території України, принаймні з рубежу нашої ери. Процеси, які призвели до зміни культур римського часу (на території України київської і черняхів- ської) на нові ранньосередньовічні культури, завершились вже в се­редині V ст., в той час як на території Польщі зміна культур пше- ворської на дзєдзіцьку спостерігається на початку VI ст. Причому цей процес у межиріччі Вісли й Одри проходив під впливом насе­лення празької культури, яке в цей час, поширюючись зі сходу на захід, з’явилося у південно-східній частині Польщі.

Процеси формування на території України великих слов’ян­ських племінних союзів тепер знаходять підтвердження в усіх трьох видах джерел — писемних, археологічних та лінгвістичних, які взаємно доповнюють одне одного. Можна не сумніватися в тому, що складовим компонентом племінних груп східного слов’янства в V—VII ст. були й предки українського народу.

На основі аналізу писемних джерел видатний український істо­рик М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VI ст. під іменем антів^[164]. У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза може бути дещо уточнена й розширена.

Як зазначено вище, на території України в V—VII ст. існувало три суміжні групи слов’янських старожитностей: празька культура між Дніпром, Дністром та Верхньою Віслою, де, за писемними да­ними, у цей час жили склавини, пеньківська культура в Середньо­му Подніпров’ї, де Йордан розміщує антів, та колочинська культу­ра у лівобережній частині Верхнього Подніпров’я, імені носіїв якої ми не знаємо.

На основі празьких старожитностей виникають пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром і Дністром, що датуються VIII— X ст., а пам’ятки пеньківської і колочинської культур є одним із компонентів волинцевської та роменської культур Дніпровського Лівобережжя цього ж часу. Друга складова лівобережних культур VHI—X ст. привнесена нащадками празької культури, які напри­кінці VII—VIII ст. не лише зайняли все Правобережжя Дніпра, але й проникли на його лівий берег. Про це свідчить наявність на поселеннях і городищах роменської культури керамічних форм, які типологічно пов’язуються з посудом празької культури, а також пе­чей, нижня частина яких вирізана в материковому останці, спеці­ально залишеному в одному з кутів житла. Такі печі в VI—VII ст. відомі лише на поселеннях празької культури на Західному Бузі (Ріпнів І, Ріпнів II, Ріпнів III), на Волині і в Румунії, куди у V—VI ст. переселилась частина склавинів — носіїв празьких ста- рожитностей^[165].

Із старожитностями VIII—X ст. хронологічно позв’язується більш пізній список племен, добре відомих за літописом. Це — дуліби-бужани-волиняни (назви одного й того ж племені в хро­нологічній послідовності), деревляни й хорвати на Волині, у Вер­хньому Подністров’ї та Прикарпатті, де відкрито численні па­м’ятки типу Луки-Райковецької, сіверяни — носії роменської культури на Лівобережжі Дніпра. Крім того, поляни, уличі та ти- верці займали регіони, що також у VIII—X ст. характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. В більш ранній період (VI— VII ст.) тут проходила смуга стику пам’яток празької і пеньків- ської культур.

Цілком можна припустити, що саме ці племена складали час­тину східнослов’янського населення, яке в подальшому своєму роз­витку спричинилося до утворення своєрідної етнокультурної спіль­ноти із своїми мовними особливостями; вона стала ядром України- Pyci^[166].

Якщо це припущення вірне, то, виходячи з археологічних дже­рел, ще невідомих у часи М. Грушевського, витоки предків україн­ців слід шукати не тільки в пеньківських старожитностях Подніп­ров’я, залишених антами, але й у празьких — на території Верх­нього Подністров’я і Волині, де відкрито численні поселення склави­нів. Це тим більш можливо, що вже у VIII—X ст. пам’ятки типу Луки-Райковецької, які з’являються на основі празької культури склавинів, не лише займають все Правобережжя від Дніпра до Вісли і від Прип’яті до Карпат та Буковини, але й стають одним із ваго­мих компонентів волинцевської і роменської культур Дніпровсько­го Лівобережжя. У другій половині VΠ ст. і надалі ім’я антів вже не згадується в писемних джерелах. На них поширюється загальне ім’я слов’ян. Це відображено і в матеріальній культурі, пам’ятки якої вказують на проникнення склавинів в райони антського ареа­лу. Усі літописні племена VIII—X ст. на Правобережжі Дніпра впи­суються в межі культури типу Луки-Райковецької, а лівобережне плем’я сіверян виникає на змішаній склавино-антській основі.

Все це й визначає місце склавинів у тих історичних процесах, що зумовили зародження етнокультурної спільноти, яка на кінце­вому етапі свого розвитку стає ядром українського народу.