Празька культура

Найвідомішою зі слов’янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип’яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході.

Рис. 19. Археологічні культури слов’ян та їхніх сусідів у другій половині І тис. н. е.: / — празька; 2 — пеньківська; З — колочинська; 4 — райковецька; 5 — волинцевська і роменська;

6 — салтівська

Пам’ятки цього кола вперше були досліджені С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині близько ста років тому, пізніше такі старожит­ності були виділені І. Борковським серед знахідок Празького музею. Цю куль­турну групу інколи називають пам’ятками типу Прага-Корчак або празько- корчацькою культурою. Найвідомішими пам’ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимне на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха, І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура та ін.), а також низка пам’яток на території Центральної Європи.

Неукріплені поселення здебільшого мають невеликі розміри (0,5—1 та) і розміщуються по краях першої тераси, на підвищеннях у заплаві, інколи — на корінному березі. Зокрема, на території Києва відомі два празьких поселення: Луг 4 (Оболонь) на великій дюні у заплаві Дніпра, та на схилах Старокиївсь- кої Гори. У Подністров’ї зафіксована також низка великих поселень. Зокрема, у Рашкові 3 досліджено 92 житла і 53 господарські ями, по кілька десятків спо­руд — у Бернашівці, Луці Каветчинській та Теремцях. Селища нерідко розта­шовані групами на відстані 0,5—3 км одне від одного.

На території України між Дніпром і Західним Бугом досліджено приблиз­но 350 жител. Серед них переважають невеликі напівземлянки зрубної або стов­пової конструкції з піччю-кам’янкою в одному із кутків. Лише на кількох поселеннях у Західному Побужжі та Поліссі печі споруджувалися із глини (Ріпнів, Підріжжя, Городок та ін.). Глиняними були й печі жител на Старо- київській Горі у Києві. їхня основа вирізалася у материковому останці, а склепіння зводилося із глиняних яйцеподібних блоків (вальків). Між Віслою і Одером житлобудівництво празької культури дещо відрізнялося від східних регіонів. Тут зруби не вставлялись у квадратний котлован, а зводилися на по­верхні грунту навколо овального заглиблення. Окрім печей, на заході набули поширення вогнища з кам’яними чи глиняними черенями.

Окрім жител і господарських ям, на празьких поселеннях виявлено кілька виробничих споруд. Зокрема, в одному із жител поселення Ріпнів досліджено три металургійні чи ковальські горни, вирізані у материковій стінці.

Могильники празької культури на території України вивчені недостатньо — відомі лише 12 невеликих могильників і окремих поховань. Зате в Чехії та Румунії досліджені великі поля поховань, що налічують сотні й тисячі похо­вань (Пржитлуки, Серата Монтеору). Поховальний обряд — тілоспалення на стороні з уміщенням решток кремації у горщик-урну або неглибоку яму. По­ховання здійснювалися на грунтових або курганних могильниках під насипом заввишки до 1 м діаметром 4—10 м. В останньому випадку урни стоять на ри­туальних кострищах на рівні давнього горизонту. Відомі також безурнові по­ховання у насипу, на горизонті чи в ямках. Кремації іноді супроводжувалися уламками кераміки або окремими посудинами.

Провідним типом празької кераміки є ліпний горщик більш-менш витягну­тих пропорцій з опуклим плечем у верхній частині посудини й короткими прямими вінцями. Горщики лише в поодиноких випадках орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, насічками чи зигзагами. Керамічний комплекс доповнюється сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками (рис. 20). На ранніх пам’ятках празької культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу. На заході зони

Рис. 20. Кераміка празької культури

свого поширення, між Віслою і Одером, празький посуд часто має нижчі про­порції, наближаючись до високих мисок.

Знахідки знарядь праці та зброї пов’язані виключно з поселеннями, причо­му найширший асортимент демонструє городище Зимне. Серед них — залізні наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, кам’яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки тощо. Менш поширеними були сокири, ковальські молотки, зубила, ковадла, токарні різці. Предмети озбро­єння — залізні наконечники списів, дротиків і стріл. Останні представлені кількома типами: двокрильчасті, ромбо- та листоподібні.

Основні прикраси і предмети убрання також походять із Зимна. Це — брас­лети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски і накладки, невеликі пальчасті фібули, різнокольорові скляні намис­тини. Принаймні частина цих прикрас виготовлялася місцевими майстрами, про що свідчить знахідка 64 різноманітних ливарних форм в одному із жител поселення Бернашівка, а також напівфабрикати браслетів із Зимна.

Найбільш архаїчні празькі пам’ятки датуються серединою V ст. за двома знахідками залізних двочленних фібул типу Прага (Кодин), ранньої пальчастої фібули з Теремців та підв’язної застібки із Луки Каветчинської. На поселенні Острів у Поліссі та Пархомівка на Південному Бузі виявлено дві пізньочер- няхівські фібули, проте спроба І.

Походження празької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Ба­рана, вона виникла на основі слов’янських пам’яток північно-західної части­ни черняхівської культури. Припускають також, що центр її формування ле­жить не на черняхівській периферії, а в глибині лісової зони, у середовищі північних пам’яток київської культури або подібних їм (К. Годловський). Подальша доля празької культури у східній частині її ареалу зрозуміліша — нап­рикінці VII ст. вона переростає в райковецьку культуру. Територія поширення празької культури досить чітко збігається із визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавінів, тому вважається, що носіями празької культури були саме вони.