Поняття “археологія ранніх слов’ян” є досить умовним, тісно пов’язаним із комплексною проблемою походження і ранньої історії цього етносу.

Фактично воно охоплює низку генетично пов’язаних між собою культур­них груп, що існували від латенського до ранньосередньовічного періоду (III— II ст. до н. е. — IX-X ст. н. е.), тобто від перших протослов’янських утворень до появи Давньоруської держави.

Територія України займає ключове місце у слов’янському етногенезі. Саме тут, а також у суміжних районах Білорусі та Росії, археологи виявили най­давніші слов’янські старожитності середини І тис. н. е. Звідси бере свій поча­ток широке розселення слов’ян на просторах Балканського півострова та Центральної Європи VI-VIII ст. Приблизно у цьому ж ареалі в латенський та римський час мешкали і їхні попередники.

Проблема походження слов’ян розробляється спільними зусиллями істо­риків, лінгвістів, археологів та інших дослідників. Кожній із зазначених наук властиві свої методи дослідження і кожна з них має вирішувати певні спе­цифічні завдання. При цьому слід ураховувати, що мовознавці вважають праслов’янськими етномовні спільноти, які користувалися системою прас­лов’янської прамови. Водночас археологи під праслов’янами розуміють носіїв археологічних культур (етнокультурних груп), на основі яких склалися ранньосе­редньовічні слов’янські старожитності. Деякі історики критерієм слов’янства вважають лише самосвідомість, зафіксовану самоназвою починаючи від VI ст.

Зрозуміло, що такі уявлення відбивають різні аспекти етногенезу і не завж­ди збігаються між собою. Проте коректне використання їх дає можливість повніше уявити загальну картину. Слов’янський культурно-побутовий набір реконструюється насамперед на підставі археологічних даних, із залученням деяких етнографічних та історичних матеріалів.

Останнім часом стало цілком очевидним, що пріоритет у вивченні пробле­ми етногенезу слов’ян належить саме археології, яка стрімко розширює коло своїх джерел, випереджаючи мовознавство та історію.

Наприкінці І тис. до н. е. — у першій половині І тис. н. е. відбувалося ак­тивне змішування племен та їхніх культур, котрі зазнали відчутного впливу спочатку латенської, а потім римської цивілізацій. Усе це призвело до пору­шення еволюційного розвитку археологічних культур у лісостеповій та лісовій зонах Східної Європи.

Важливим чинником розвитку Європи у другій половині І тис. до н. е. було формування кельтської, або латенської, цивілізації. Її вплив на культуру євро­пейських народів у наступні століття можна порівняти хіба що із впливом античного світу. Так само як і скіфська культура Східної Європи та еллінізм Середземномор’я, латенська культура знівелювала мозаїчну карту європей­ських культур раннього залізного віку. Племена кельтів створили нову культу­ру, яка дістала в археології назву латенської (поселення Ла-Тен у Швейцарії) і проіснувала до рубежу нашої ери. Ще відчутнішим став культурний вплив, проявом якого було виникнення особливого латенського стилю у багатьох сусідніх племен.

Зауважимо, що античні автори добре знали землі Північного Причорно­мор’я та народи, які мешкали там. Проте області, що лежали на північ від земель скіфів та сарматів, залишалися майже невідомими грекам і римлянам. Докладніші відомості вони мали про західні території, де мешкали кельтські та германські племена. Розселення кельтів, їхній культурний вплив поширювали­ся на землі Центральної та Західної Європи, сягнувши на сході Карпат.

З середини — третьої чверті І ст. н. е. починається наступний період в історії Європи — римський. У цей час вплив Римської імперії починає відчува­тися навіть в областях, досить віддалених від римського лімесу. Відбувається розпад латенських традицій, що знайшло відображення у зникненні одних ар­хеологічних культур і трансформації інших.

Протягом І ст. до н. е. Римська імперія захоплює кельтську Галлію, потім Паннонію та Норікум, де створюються римські провінції. “Бурштиновий” тор­говельний шлях ішов на північ до Балтійського моря, й додаткові свідчення про ці області надавали римські купці. Найцінніші відомості про осілих “вар­варів” містяться у працях Юлія Цезаря (І ст. до н. е.), Корнелія Тацита (І ст. н. е.), Плінія Старшого (друга половина І ст. н. е.), Клавдія Птолемея (II ст. н. е.).

Прагнучи поєднати свідчення, отримані з причорноморських та при­балтійських регіонів, римські автори розширювали територію добре їм відомих сарматів далеко на північ, приписуючи їм невідомі римлянам землі. Межі Європейської Сарматії вони проводили по Віслі, за якою починалася “Велика Германія”.

Оповідаючи про племена, що населяли Європейську Сарматію у I-II ст. н. е., античні автори згадують венетів або венедів, серед яких, як вони вва­жали, слід шукати предків слов’ян. Цей етнонім загалом був досить пошире- ний і трапляється ще до рубежу н. е. для позначення явно неслов’янських пле­мен у Бретані, Прибалтиці та на північному узбережжі Адріатики. Зокрема, Пліній Старший повідомляє, що землі Сарматії “до р.

Територія Нижнього Подунав’я здавна була заселена фракійськими племе­нами гетів і даків. На початку III ст. до н. е. на їхні землі потрапляють кель­ти, а дещо пізніше — союз племен на чолі з бастарнами, яких давні автори пов’язували з германцями (Корнелій Тацит) або кельтами (Тіт Лівій). Бастар- ни, як союзники Македонії, брали участь у війнах проти Риму, а також вхо­дили до антиримської понтійської коаліції на чолі з Мітрідатом IV Євпатором (88—61 рр. до н. е.). У 29 р. до н. е. вони були розбиті римлянами і відкинуті за Дунай.

Гето-дакійське населення сягає свого розквіту у І ст. до н. е. — І ст. н. е., коли на Карпато-Дунайській території виникає племінний союз, а згодом ра­бовласницька держава на чолі з Буребістою (пізніше — Децибалом). Гето-даки разом із сарматами і бастарнами протягом століття вели боротьбу із Римською імперією. Після їхньої остаточної поразки у 106 р. за імператора Траяна була створена римська провінція Дакія, що викликало поступову романізацію місцевого населення. Частина вільних даків жила за межами римських володінь у Карпато-Дністерських землях, де Птолемею було відоме сильне плем’я карпів.