Помста Анаби

Ось уже третій день поспіль Ругімера мордували злі духи. Він борсався на своєму ложі, встеленому шкірами, і то спливав потом від нестерпного жару, то стукотів зубами в нападі лихоманки.

У селищі говорили різне. Минулого літа привели Ругімерові ра- биню-аланку. Він привласнив її, наблизив до себе. Не глину місила вона, все більше залишалася в домі, даруючи конунгові втіху, а була ця рабиня, як казали, в тому вельми вигадлива й удатна. І став Pyri- мер забувати про дружину свою. Не дала йому Сунільда спадкоєм­ця. Троє дочок було у вождя, та він чекав сина, аби було кому дім пе­редати, пояс та меч, які Ругімер не вдягав уже багато років.

Мирні часи настали. Довкола на багато днів дороги лежала гот­ська земля. Давно осів тут, у завороті ріки, конунг зі своїми воїнами. Дехто з них привів власних дружин, а декотрі нових собі знайшли. Покинули воїни мечі, взялися за рала. У заплаві трава висока: вів­цям — паша, а людям — м’ясо, молоко, відтак і вдягти мають що. За високим берегом — ліс. Птах та звір лісовий, деревина — і для стін, і для вогнища, і для човна. А річка, хоч і не широка, однак риби ба-

гацько. Не просто земля, а священний гай Гласір, про який розказу­ють старі люди.

Ругімерові воїни залишилися тут жити, село розрослося, їх наві­дували сусіди. Вечорами, коли сонце заходило за високий берег, оповиваючи луку білим серпанком, усі збиралися біля конунгового дому, щоб послухати іноземця. Якщо той доладно розказував, дава­ли йому меду хмільного, для нічлігу шкури стелили. Але коли зби­вався, говорив про місцевих, незнаних готам героїв, що нібито чотири рази сходило сонце, доки вони билися з ворогами, сміялися з того колишні воїни: вони пам’ятали минулі битви, знали, що за третім сходом сонця з’являється від крові й тіл нестерпний сморід, а на четвертий день чорна неміч огортає побоїще, і той, хто лишив­ся на полі бою живим, від мору поляже.

Добре жилося тоді в Ругімеровому поселенні. Доки не опанува­ли його злі духи.

На четвертий день конунг помер. Закотилися очі, посинілий язик йому з рота вивалився. І пішов поголос, що то не духи в усьому вин­ні, а що отруїли володаря зловмисно.

Стали дошукуватися, згадувати, хто останній підносив вожде­ві чашу. І на дружинах зійшлися: Сунільда та Анаба-аланка були тоді біля конунга. Аланка навіть із кожної чаші надпивала, перш ніж подати її Ругімерові. Не дуже довіряли готи чужинській поло­нянці. Ото й старалася вона. Певно, хотіла конунгова дружина знищити наложницю, міркували люди. До того ж обидві носили під серцем дітей конунга. Котра хлопчика народить — та й у домі правитиме.

Вирішили покликати суддю. В селі всіма справами керував Pyri- мер. Та вже згоріли його кості й поховані за старим звичаєм у гор­щику, виліпленому руками Ругімерової дружини, і покладено в яму стріли переламані й меч герульський, здобуток вождя у давньому поході. За іншим суддею послали гінця.

Сонце, завершивши свій шлях, уже торкнулося верхівок дерев на високому пагорбі, коли в його променях засвітилася курява на дорозі. Князь Адаріх з невеликим загоном спустився до луки, над якою білими пасмами розлігся дим вогнищ. Небо палало багряно, вітер ущух, ніби затаївся, вичікуючи княжого суду. Люди вийшли на двір, деякі ще від полудня сиділи перед будинком Ругімера, стежа­чи за жінками. Анаба мала власний клопіт: напередодні вона наро­дила дитину. Не судилося старому правителеві побачити свого на­щадка. Сунільда, дізнавшись про те, з пекучого жалю почорніла на виду, ніби прикликаючи кару на свою голову. Навіть кинулася до наложниці, щоб задушити ненависне немовля, та зупинили її, шар­пнувши за поли одежі. Отут і випали на долівку три чорні насінини. Не ячмінь носила в одежі Ругімерова дружина, не хлібні зерна.

Саме ці насінини й показали князеві Адаріху. Поруч стояла Су­нільда, у білому вбранні, з гребенем у волоссі та з одним-єдиним разком кольорового скляного намиста на шиї. Минули часи, коли була вона першою красунею, яка полонила серце вождя Ругімера осяйним поглядом, вигадливими прикрасами, барвистими стрічка­ми у волоссі, лагідною вдачею та веселим сміхом. Тепер у її очах сві­тилася тільки покора. І лише коли перед Адаріхом постала ще й на- ложниця-аланка, спалахнули очі Сунільди холодним блиском - так ненавиділа вона чужинку, яка зруйнувала її щастя.

Суд князя був коротким. Йому так само здавалося, що Суніль­да хотіла вбити аланку і дитя в її лоні, проте не випила того дня Анаба з чаші свого володаря першою. Зв’язали Ругімерову дру­жину, припнули до кінського хвоста, вдарили коня батогом — і помчав він, мов вітер. І тільки коли стемніло, повернувся, тягнучи за собою її тіло. Дочок Ругімерових узяв Вадамер, його брат, но­вий вождь за правом крові. Узяв і аланку з її сином. Усе ж таки Py- гімерове сім’я. Могутнім воїном був конунг. Його відвага поєдна­лася з гарячою й зухвалою аланською кров’ю. Бути синові конунга вождем.

Село заспокоїлося. Над пласкими дахами землянок, подібних до черепах, що виповзли на берег річки, снувався дим вогнищ, розтя­гуючись білими пасмами над потемнілою лукою. За крутим берегом швидко, ніби розжарений меч, занурений у воду, згасала зоря. Ада- ріх із новим конунгом справляли учту в домі Ругімера, найбільшому в селі. Колишня рабиня Анаба, а нині мати майбутнього вождя не могла заснути. їй здавалося, що господар осудливо дивиться на неї з того світу крізь сіру запону. Що він знає: насправді то вона підмі­шала дрібно змелені дурманні зерна у трунок Сунільди, а ті, що ли­шилися, заговорила страшним аланським закляттям і зашила в її одежу. Але ту чашу з трунком до дна випив господар.

І ніхто не здогадувався, що настав край мирному життю. Що два наступних посушливих літа занапастять річку і знищать худобу. Що на четверте літо прилине звістка про нове лихо — полчища людей у нелюдській подобі. І що майже нікого не обмине смерть — швидка (від стріли чи меча) або повільна (в рабстві у завойовників). Тільки хлопчик, дитя князівської крові, — сильний, сміливий, запальний і зухвалий, який зараз мирно спить, через багато років покладе край царюванню гунів і відкриє своєму народові шлях до панування над усім доступним для ока світом.

2.