Передмова до третього тому

Третій том «Стародавньої історії України» присвячений історії східних слов’ян від рубежу нової ери до XIII ст. включно. За цей тривалий період вони пройшли кілька етапів етногенетич- ного і суспільно-політичного розвитку.

Структурно том поділений на дві частини. У першій — висвітлюється історія східних слов’ян та їхніх сусідів упро­довж І тис. нашої ери, у другій — подається історія Русі до монголо-татарської навали в 40-х рр. XIII ст. Джерельною ба­зою дослі-дження є писемні свідчення вітчизняних та інозем­них авторів, а також археологічні матеріали, масове нагрома­дження яких створило сприятливі можливості для широких історичних реконструкцій. Академічний характер дослідження зумовив ретельний добір і аналіз свідчень писемних та архео­логічних джерел, залучення даних допоміжних дисциплін, ви­користання пабутків вітчизняної та зарубіжної історіографії. Отже, висновки, що містяться у пропонованому фундамен­тальному дослідженні, максимально обгрунтовані й відповіда­ють сучасному рівню знань про походження і ранню історію східних слов’ян та Київську Русь.

У лінгвістиці та археології склалася більш-менш усталена думка, що вже на рубежі III-II тис. до н. е. разом з іншими етнічними утвореннями із індоєвропейської спільноти виокре­милась германо-слов’янська група племен, представлена куль­турами кулястих амфор та шнурової кераміки. У II тис. до н. е. окрему праслов’янську племінну спільність археологи спів­відносять з тшинецькою та комарівською культурами, що за­ймають велику територію в межиріччі Одри та Дніпра.

Велике значення у розв’язанні проблем етногенезу має історична лінгвістика. На жаль, для згаданого періоду вона обмежується виявленням на території Середньої і Східної Європи шарів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації. До того ж давні назви важко, а в більшості випадків неможливо про- датувати. Кращі справи з датуванням археологічних культур. їх хронологія є більш- менш чіткою, але етнічне визначення завжди ускладнене. В археології відомі поліет- нічні культури, які покривають кілька етнічних груп (лужицька, пшеворська, черня- хівська та ін.). Крім того, археологічні матеріали без зіставлення їх з писемними дже­релами або мовними даними самі по собі не можуть визначити конкретного етносу. Тому дослідження починається з рубежу нашої ери, коли з’являються перші писемні відомості про слов’ян-венедів. Має свої особливості й історична антропологія. Зокре­ма, всі слов’янські ранньосередньовічні поховання, за поодинокими винятками, явля­ють собою трупоспаленпя, що значно звужує їх інформативність. Все це якоюсь мірою обмежує можливості дослідників кожної окремої науки у вивченні етногенети- чних процесів та етногенезу слов’ян, зокрема, і вимагає комплексного підходу до їх вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін, які б корелювали і доповнювали одна одну.

Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої історії сло­в’ян загальновизнаний. Він у міру нагромадження все нових джерел, які практично не­вичерпні, постійно зростає, однак просте нагромадження артефактів не завжди збіль­шує можливості вирішення проблем. Якісні зміни у більшості випадків залежать від знаходження нових ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.

Загальновизнано, що відкриття і широке дослідження слов’янських ранньосе­редньовічних пам’яток VI-VII ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виокремлення слов’янських пам’яток V ст. не тільки заповнили хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов’ян І тис. н. е., але й поставили дослідження етнічних груп па наукову основу. Нововідкриті слов’янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зіставити з писемними джерелами, довес­ти археологічними методами їх переростання в культуру Київської Русі, а також шляхом ретроспекції зв’язати з більш ранніми старожитпостями Східної і Середньої Європи. Виявилось, що вже у VI-VII ст. п. е. слов’янські старожитності розділяють­ся на чотири різні культурні групи (колочинську, пепьківську, празьку і дзедзіцьку). Перші три виникають вже у V ст. н. е. па території України і суміжних областей Бі­лорусі та Росії, а дзедзіцька група — в Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Кожна із названих слов’янських ранньосередньовічних культур має свої підос­нови, які необхідно шукати в більш ранніх культурах на цій же території. До вияв­лення слов’янських пам’яток V-VII ст. такі пошуки, як правило, закінчувались без­результатно. Вони породжували велику кількість суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур першої половини І тис. н. е. і більш ранніх без типологічної прив’язки до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було визначити.

Безнадійність і зневіра в можливості використання археологічних джерел для вирішення проблеми слов’янського етногенезу в міру виявлення нових слов’янських пам’яток V-VII ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і зі­ставлення з більш ранніми культурами стали поступово зникати і тепер згадуються як труднощі, які свого часу переживала слов’янська археологія.

Отже, в першій частині тому на новій методологічній основі розкриваються про­цеси історичного розвитку слов’ян на території Південно-Східної Європи й України зокрема. Аналіз та класифікація пам’яток рубежу і І тис. нашої ери з урахуванням нововідкритих слов’янських пам’яток V ст. дозволили шляхом ретроспективного порівняння вирізнити ті культури та елементи у лісовій та лісостеповій смугах У краг їни, що можуть бути пов’язані із слов’янським етносом у більш ранній час. Дніпро- Дністровські групи носіїв цих культур можна розглядати як далеких предків україн-. ського народу. Картографування цих пам’яток визначає регіони, що входили до скла­ду слов’янської прабатьківщини. При цьому встановлено, що в першій половині І тис. п. е. із слов’янами на території України в різний час жило германське, балтське, іраномовне, фракійське населення. Це знайшло своє відображення в археологічних матеріалах.

Значна увага приділена також проблемі Великого слов’янського розселення, коли слов’янські племена з’являються в глибинних районах Балканського півострова на півдні, доходять до балтійського узбережжя на заході, заселяють верхів’я Дону і Вол­ги на сході. У другій половині І тис. н. е. розселення слов’ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньо­вічної Європи. Одночасно велике розселення слов’ян започаткувало процеси форму­вання слов’янських, у тому числі східнослов’янських, народів.

На території України на рубежі VII-VIII ст. в результаті соціально-економічно­го розвитку слов’янського суспільства відбуваються помітні зміни в матеріальній культурі. На основі празької, пеньківської та колочинської культур виростають рай- ковецька на Правобережжі, волипцевська та ромепська культури на лівому березі Дніпра. В межах цих культурних ареалів формуються нові племена і племінні союзи, які зафіксовані на сторінках літопису. Нові археологічні матеріали дозволяють по-но­вому осмислити витоки процесів поділу східних слов’ян на три народності. Зокрема, визначити місце склавипів як предків тієї групи слов’ян, що взяли участь у форму­ванні українського народу.

Процеси формування слов’янства відбувалися у тісних взаємозв’язках із сусід­німи народами. Тому проблемам взаємовідносин слов’ян з сусідніми південними і західними цивілізаціями, починаючи від кельтів і закінчуючи Візантією, присвячена належна увага. Авторський колектив не обминув історичних подій, часто надто дра­матичних, які найчастіше розгорталися па південних рубежах українського лісостепу і були пов’язані зі східними кочовими племенами. Викладені факти відображають ре­альну історію народів Східної Європи і спростовують спроби підміни одної етнічної групи іншою, наприклад слов’ян — гунами.

Питанням походження і ранньої історії слов’ян присвячено чимало фунда­ментальних праць. В українській науці це передусім роботи видатного історика М. Є. Грушевського, мовознавця й археолога В. П. Петрова, археологів В. В. Хвойка, М. IO. Смішка, В. Д. Барана та ін. Серед російських вчених визначний внесок у вивчення слов’янського етногенезу зробили археологи П. М. Третяков, В. В. Седов, І. П. Русанова, історики В. Д. Королюк, Г. Г. Літаврин, мовознавці О. О. Шахматов, Ф. П. Філій, О. М. Трубачов. Серед зарубіжних науковців не можна не згадати П. Шафарика, Л. Нідерле, Й. Поуліка, Б. Хроповського, Т. Лер-Сплавинського, Г. Ловмянського, В. Генселя, К. Годловського, Й. Германа та ін.

Проблеми праісторії слов’янства належать до числа найактуальніших у вітчизняній науці, оскільки саме територія України знаходилась у центрі слов’янської прабатьківщини.

Значне місце в роботі займають питання соціально-економічного розвитку сло­в’ян переддержавпого періоду. Широкі польові дослідження раниьослов’янських посе­лень разом з писемними джерелами відкрили можливості нових методологічних під­ходів до вивчення слов’янських суспільних структур, зокрема слов’янської общини — верві. Широко розкрито духовний світ слов’ян, наповнений новими фактами, які в міру проведення археологічних досліджень постійно зростають.

На рубежі VIII-IX ст. в результаті тривалого розвитку східних слов’ян, збагаче­ного впливами сусідніх народів, у Середньому Подніпров’ї склалось ранньодержавне утворення «Руська земля». Рівень його політичної організації був вищим порівняно з союзами племен попереднього етапу. Рання Русь об’єднувала в єдиній політичній структурі вже кілька літописних союзів племен. Йдеться, насамперед, про полян, сіве­рян, древлян, можливо, південних дреговичів.

Процес становлення східнослов’янської державності набув якісно нового змісту наприкінці IX — на початку X ст., коли в Києві утвердилась князівська династія Рю- риковичів, а Південна і Північна Русь склали єдиний територіальний і адміністратив­но-політичний простір.

У вітчизняних писемних джерелах нова держава виступає під назвою «Русь» або «Руська земля», в іноземних — «Русь». ЕИсторичній літературі найчастіше трап­ляється термін «Київська Русь», хоч вживаються також «Давня Русь» і «Давньору­ська держава».

Така термінологічна розмаїтість зумовлена не лише потребами пошуку най- прийнятнішої наукової дефініції для перших століть української державності, але, на жаль, і певними ідеологічними настановами. В радянський час термін «Київська Русь», що був результатом кабінетної творчості істориків Москви і Санкт-Петербур­га, несподівано зазнав репресій. Особливо запопадливими були цензори і редактори в Україні, які старанно вилучали нібито націоналістичний термін «Київська Русь» і заміняли його нейтральними — «Давня Русь», «Давньоруська держава». В іноземній історіографії фігурують терміни «Київська Русь», «Руська держава», «Русь», «Київ­ська держава».

Дещо випадають з цього ряду праці істориків української діаспори. Спершу вони, очевидно, під впливом М. С. Грушевського, широко використовували у своїх дослідженнях термін «Русь-Україна», а згодом взагалі почали обходитись без слова «Русь», заміняючи його словом «Україна». їх видання рясніють дефініціями — «кня­жа Україна», «хрещення України», «українські язичницькі боги», «українські князі». В наш час щось подібне відбувається вже й в Україні.

Треба сказати, що жодної необхідності в цих нових термінах немає. По-перше, їх не знають стародавні джерела, а по-друге, саме через це вони не стільки утверджу­ють українців у правах на києворуську спадщину, скільки дискредитують цю засадно правильну ідею.

Ситуацію не рятує і словосполучення «Русь-Україна», яке стало часто вжива­ним у наш час. Такої назви в минулому не було. Посилання на авторитет М. С. Гру­шевського щонайменше некоректні. Так він найменував свою багатотомну працю, яка висвітлює історію і Русі, і її спадкоємниці України. Що ж стосується праці, присвяче­ної тільки Русі, то вона названа істориком «Київська Русь».

Не може вважатись коректним і намагання ряду істориків обмежити терито­ріальний зміст поняття «Київська Русь» лише межами сучасної України. Така тен­денція не є науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Упродовж IX-XIII ст. Русь становила територіально окреслений і цілісний державний організм. На першому етапі існування Русі (з кінця IX по 30-і рр. XII ст.) її політична форма являла собою ранньофеодальну монархію з певними ознаками федералізму, на друго­му (30-і рр. XII — 40-і рр. XIII ст.) — вона набула більш виразного федеративного устрою. Політичним центром Русі обох періодів був Київ, він же лишався церковною столицею, символом етнокультурної єдності давньоруського народу.

У пропонованій праці головну увагу приділено історії Південної Русі, яку скла­дали землі Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська і Галицька, але її виклад подається на широкому загальноруському тлі. Археологічні матеріали, здобуті роз­копками давньоруських міст і городищ, поселень і могильників від південних окраїн Київщини до ладозької півночі, і від Карпат до суздальського залісся, показують, що на Русі склався єдиний (з певними локальними відмінностями) стиль культури, творцем якої була давньоруська етнокультурна спільність.

Міцно «зв’язують» воєдино усі давньоруські землі й писемні джерела, в яких регіональна історія практично невіддільна від загальноруської. В основу поземельних літописів було покладено «Повість минулих літ», яка увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки. Незважаючи на певні відмінності у свідченнях та ідейній спрямова­ності, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загально- руські традиції.

Крім літописів, важливим джерелом для висвітлення історії Русі є літературні твори — «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Житіє і ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» та ін. Оригінальним історичним джерелом є «Києво-Печерський патерик», в основі якого лежить листу­вання єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монасти­ря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. «Патерик» містить унікальні замальовки київського життя. Крім того, в ньому знайшли місце так звані «витяги» із «Літописця старого Ростовського», Іпатіївського і, можливо, Никонівського літописів. Багато цін­них свідчень з історії Русі міститься в «Історії Російській» В. М. Татищева, хоч їх ви­користання вимагає критичного джерелознавчого аналізу.

Унікальним джерелом з соціально-економічної історії Русі є «Руська Правда» — звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй по­клала так звана «Правда Ярослава», розроблена Ярославом Мудрим у 1015—1016 рр. Подальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з іменами синів Яро­слава («Правда Ярославичів»), Володимира Мономаха («Статут Мономаха»), Всево­лода Ольговича та Ізяслава Мстиславича («Пространна Правда»).

Останнім часом до джерелознавчого фонду історії Русі широко увійшли так зва­ні графіті. Це насамперед берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах храмів Києва, Новгорода та інших міст, а також на ар­хеологічних знахідках.

Важливі свідчення вміщують також іноземні писемні джерела-— арабські, єврей­ські, перські, візантійські, західноєвропейські.

Висвітлення питань історичного розвитку Русі неможливе без залучення архео­логічних джерел. Це було слушно за часів В. Б. Антоновича і М. С. Грушевського й ще більше справедливо в наш час, коли давньоруська археологія нагромадила велику кількість нових артефактів.

Широкі археологічні розкопки проведені у Києві, Чернігові, Переяславі, Галичі, Луцьку, Новгород-Сіверському, Любечі, Вишгороді, Звенигорода Білгороді, Львові та інших містах, а також па багатьох городищах, селищах і могильниках уздовж Дніпра, Стугни, Росі, Десни, Тетерева, Горині, Случі та інших рік. Виявлений археологічний матеріал у ряді випадків є єдиним джерелом висвітлення життя того чи іншого дав­ньоруського центру.

Київській Русі присвячено велику кількість наукової літератури. Вітчизняна іс­торіографія має низку фундаментальних монографічних праць, у яких розгорнуто широку панораму історичного розвитку Русі від IX до XIII ст. В українській історич­ній науці це насамперед роботи Д. М. Баптиш-Каменського, М. О. Максимовича, М. І. Костомарова, В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, В. Й. Довженка, М. Ю. Брайчевського, М. Ф. Котляра, П. П. Толочка та ін. Серед російських істори­ків визначний внесок у вивчення історії Русі зробили М. М. Карамзін, С. М. Co- ловйов, В. Й. Ключевський, С. В. Юшков, А. М. Насонов, Б. Д. Греков, М. М. Ти­хомиров, Б. О. Рибаков, В. Т. Пашуто, І. Я. Фрояпов, В. Л. Янін. Русь перебуває також у сфері постійних інтересів зарубіжних істориків. Ряд вартісних праць присвя­тили їй Г. Вернадський, А. Стендер-Петерсен, X. Арбман, Е. Доннерт, В. Водов, Л. Мюллер, Д. Оболенський, Я. Пеленський, О. Пріцак, І. Шевченко, Ф. Дворнік, С. Френклін та ін.

Тема «Київська Русь» для української науки традиційно є одною з пріоритет­них, оскільки в ній знаходимо витоки багатьох явищ історичного розвитку наступних епох. В Інституті археології HAH України працював і працює кваліфікований колек­тив науковців, який провадить велику роботу в галузі археологічних досліджень пам’яток Київської Русі, джерелознавчого опрацювання здобутих матеріалів, а також їх історичної інтерпретації. В наш час, коли писемні джерела практично вичерпали свої можливості, а сподіватись на відкриття нових не доводиться, лише археологія здатна якісно збагатити знання про Київську Русь.

Авторський колектив сподівається, що археологічні матеріали, які широко вико­ристані у цій праці, внесуть в історичний образ Русі нові важливі риси. Це стосуєть­ся усіх сторін її політичного життя, але насамперед соціально-економічного, етнічного і культурного розвитку.

* *

*

Третій том «Давньої історії України» підготовлений до друку авторським колек­тивом у складі П. П. Толочка (передмова до третього тому, вступ, розділи I, III, гла­ви 1, 2, 3, 6, 7 розділу IV, розділ V частини другої), В. Д. Барана (вступ, глави 1, 2, 4 розділу І, розділ II частини першої), Я. В. Барана (розділ IV частини першої), Д. Н. Козака (глави 1, 2, 3 розділу І, розділ-V частини першої), Б. В. Магомедова (глави 2, 3 розділу III, глави 1, 2 розділу VI частини першої), С. П. Пачкової (гла­ви 1, 2 розділу III частини першої), О. М. Приходнюка (глави 2, 3, 4 розділу VI час­тини першої), Р. В. Терпиловського (глави 1, 2 розділу І, розділи IV, V частини пер­шої), Ю. С. Асєєва (глава 4 розділу VIII частини другої), С. О. Біляєвої (глави 4, 5 розділу IV частини другої), Я. Є. Боровського (глава 2 розділу VIII частини другої),

B. М. Зоценка (глави 8, 9 розділу IV частини другої), Г. Ю. Івакіна (глави 4, 5 розді­лу II, глави 1, 2, 5 розділу VII частини другої), В. Л. Мица (глава 3 розділу VII час­тини другої), О. П. Моці (глави 1, 2, 3 розділу II, глави 1, 2, 3, 4 розділу VI, глава 4 розділу VII частини другої), P. С. Орлова (глави 1, 3, 5 розділу VIII частини другої),

C. П. Сегеди (глава 5 розділу VI частини другої), В. О. Харламова (глава 4 роз­ділу VIII частини другої).

Бібліографія складена авторами.

Покажчики імен та географічних назв, пов’язаних з археологічними пам’ятками, уклали Л. Є. Скиба, О. В. Петраускас, Ю. Г. Писаренко.

Авторський колектив і редколегія третього тому висловлюють щиру подяку ко­легам, які взяли участь в обговоренні книги у відділах археології ранніх слов’ян та давньоруської і середньовічної археології, а також рецензентам і всім тим, хто люб’яз­но надав допомогу у підготовці цього тому до друку.