Глава 1 НАЙДАВНІШІ ПИСЕМНІ СВІДЧЕННЯ ПРО СЛОВ’ЯН

Початкові етапи життєдіяльності слов’ян як сформованого етносу проходили, очевидно, в гли­бинах Європейського континенту, на територіях, віддалених від центрів культурного життя.

Для розуміння проблеми етногенезу слов’ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов’янського люду, відомі за його часів під іменем склавенів, антів і венетів, «походять з одного коріння» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венети»^[1].

Спробуємо відштовхнутися від цього важли­вого повідомлення і розглянути всі відомі нам да­ні про венетів (венедів).

Найраніша згадка цього етноніма на європей­ському континенті міститься у листах римського історика Помпонія Мели. Вона датується І ст. до н. е. й дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Ці автори зазначають, що римський проконсул у Галлії отримав у дар від германців двох «індів» (віндів?), торговців з бал­тійського узбережжя, яких буря загнала до берегів, населених гер­манськими племенами. Ці дані розглядаються багатьма істориками- славістами, особливо польськими і чеськими (П. Шафарик, Г. Лов- мянський), як свідчення проживання венедів-слов’ян на балтій­ському узбережжі вже в І ст. до н. е.^[2]. Достовірності такого тлума­чення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди», або «венети», був у Європі на той час досить поширеним. Він трапляєть­ся у Бретані, на Адріатиці тощо. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва «венеди» прийшла до індоєвропейських народів, у тому чи­слі й слов’ян, від корінного населення Європи^[3].

Якщо повідомлення Мели можна роглядати, як таке, що опосеред­ковано стосується слов’ян-венедів, то дані римського географа і приро­дознавця Плінія Старшого з більшою впевненістю можна розглядати як пряму згадку про венедів-слов’ян. Описуючи народи Прибалтики, він говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірри, гірри^[4]. Дані Плінія базуються на матеріалах експедиції римського флоту в 5 р. н. е. до гирла р. Вісли. Вони подані римським істориком Філемоном. Г. Ловмянський та інші дослідники вважають, що етноніми «сарма­ти», «венеди» тут слід читати разом як «сарматські венеди», а не ок­ремо^[5]. Тим самим Пліній Старший нібито хотів підкреслити негерман- ське походження венедського народу, його відмінність від інших (адріатичних чи бретанських) венедів.

Дані Плінія Старшого значною мірою доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Корнелієм Тацитом. Його по­відомлення настільки для нас важливе, що заслуговує на повне від­творення.

У своїй великій праці «Германія», завершеній у 98 р., але від­творюючій реалії середини І ст. н. е., він пише:

«Тут кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венетів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи нази­вають бастарнами, мовою, способом життя, осілістю і домівками по­вторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Через змішані шлюби їх вигляд робиться все огиднішим і во­ни набувають рис сарматів.

Венети перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку риска­ють між певкінами і феннами. Все ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються піїїіими, причому з великою швидкістю: все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні»^[6].

Отже, в цьому уривку подано єдиний в давній літературі і де- тальнний опис не лише території венетів, але й кількох важливих елементів їхнього життя і побуту.

Венети, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осі­лим народом — землеробами. Венети носять щити, вони хороші воїни — ведуть активні воєнні дії з певкінами і феннами, при цьо­му застосовують продуману тактику, оскільки у Тацита склалося враження, що в зоні воєнних дій вони пересуваються з великою швидкістю.

Тацит не визначає меж території розселення венетів, проте вка­зує, що вона розміщена на схід від германців. При описі діяльності венетів уточнює, що вони пересуваються на просторах між феннами і певкінами, грабуючи і тих, і інших. Певкіни, як припускають до­слідники, жили в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, уздовж східних відрогів Карпат. Фенни (фінни?) жили на північ від балтів, за Двіною і Верхньою Волгою, германці — на захід від Bic- ли. Отже, за Тацитом, територія венетів у І ст. н. е. простягається на схід від Вісли, на південь від феннів та естіїв (балтів) і на північ від бастарнів. На думку Г. Ловмянського, ареал венетів на сході ся­гав лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти слов’янської мови з племенами Приазов’я^[7].

Підтвердження, хоча і суперечливі, факту розселення великого народу венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вче­ного з Олександрії — Клавдія Птолемея (90 — близько 178 рр.). Його дані, отримані з більш раннього джерела, належать, як вважа­ють дослідники, до того ж часу, що й дані Тацита. Описуючи Сарма- тію, Птолемей вказує, що цей край населяють великі народи і серед них — венеди над цілою Венедською затокою, а над Дакією — пев­кіни і бастарни^[8]. Дані Птолемея не збігаються з даними Тацита. Йо­го венеди локалізуються на великій відстані від бастарнів і сарматів на східному узбережжі Балтики, де Тацит і пізніші автори вказу­ють на племена готонів (готів) та естіїв. Дослідники вважають, що Птолемей поєднав давніші свідчення про староєвропейських венетів (венедів), які проживали на південно-східному побережжі Балтики, й пізніші дані про великий народ венедів, які жили далеко від моря у Східній Європі.

В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є та­кож певні дані про слов’ян під їх власною назвою, але дещо пере­крученою. Поряд з племенами, що мешкали на південь від венедів, Птолемей називає народи, які утворили інший ряд, що сягав від Прибалтики далеко на схід або південний схід. Це галінди, судини, ставали, алани. На думку Г. Ловмянського, розселення цих народів пов’язане з напрямком торгового шляху від Балтійського до Азов­ського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Ставанів Г. Ловмян- ський локалізував у Середньому Подніпров’ї та Подесенні. Назва ставали (слов’яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели ді­яльність серед народів Балтійського узбережжя та аланів. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Ет­нонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями^[9].

Якщо ім’ям венеди (венети), ймовірно, називали слов’ян (до речі, як і деякі інші народи Європи) їхні сусіди-германці, то під «ставанами», не виключено, криється змінена самоназва цього на­роду або одного з його племен. Назви «ставали» і «слов’яни» іден­тифікувало багато вчених, починаючи від Ломоносова і Татищева. Зазначимо, що за нормами грецької мови сполучення «слав» було неможливим, тому у візантійських джерелах VI—VΠ ст. греко-рим- ські автори слов’ян називали склавинами, склавами тощо.

Ще одну, більш пізню згадку про венедів знаходимо в так зва­них «Певтінгерових таблицях» — карті римських доріг, які, ймо­вірніше, датуються другою половиною III ст. н. е. Документ дійшов до нас у копії, зробленій у XIII ст., і являє собою довгий сувій папе­ру із позначенням доріг. Він використовувався для потреб подорож­ніх і купців як географічна карта. Тут дається перелік народів та земель, розміщених у напрямку із заходу на схід, до якого входять венеди.

Вдруге назва «венеди» трапляється на карті значно південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром^[11].

Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Май­же в кожній роботі, присвяченій раннім слов’янам, воно згадується і пояснюється по-різному. Дослідники, які локалізують слов’ян у Верхньому Подніпров’ї або межиріччі Вісли і Одри, як правило, ігнорують дані Певтінгерових таблиць, прихильники південної, подунайської, прабатьківщини слов’ян наголошують на їх достовір­ності.

З аналізу писемних джерел перших століть н. е. можна зробити такі висновки. Етнонім «венеди (венети)» принаймні частково сто­сується слов’ян. Слов’яни (венеди-ставани) становили в цей час ве­ликий народ північної частини Сарматії. Вони проживали на тери­торії між Віслою, східними відрогами Карпат і Подніпров’ям. Тут слов’яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали вій­ськові походи проти бастарнів на півдні, естіїв і феннів (балтів та фіно-угрів) на півночі. їх західні кордони межували з територією германців, а південні проходили між Степом та Лісостепом, межу­ючи з іраномовним кочовим населенням. Північний та східний кор­дони за писемними джерелами не простежуються.

Наведене тлумачення здається дуже вірогідним, але необхідно ще раз нагадати, що у відомостях згаданих авторів немає жодної позитивної вказівки на слов’яномовність пізньоантичних венедів (венетів). Особливо це зауваження стосується народів Південної Прибалтики та пониззя Дунаю.

Виразно, з прив’язкою до певної території, писемні джерела фік­сують слов’ян у середині І тис. н. е., коли вони виступають на істо­ричній арені Європи як численна і сформована суспільно-політич­на сила. На цей час припадає їх найбільш інтенсивне розселення аж до межиріччя Ельби та Заале, Подунав’я і Балканського півострова, де вони ведуть активні війни з Візантійською імперією.

Історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характе­ризує низку племен Центральної і Східної Європи, в тому числі ве­нетів, з якими готи у ПІ—IV ст. зустрілися на шляху свого переходу із Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я. Дуже важливо, що Йордан, порівняно з писемними даними більш раннього часу, крім венетів, у своїй праці називає ще антів і склавинів, підкреслю­ючи єдність їх походження. За Йорданом, вони походять від одного коріння.

«...Хоч їх (венетів) найменування тепер міняються відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами й антами»^[12].

Йордан окреслює територію розселення багатолюдного племені венетів VI ст. на заході верхів’ям Вісли та північними схилами Кар­пат^[13]. На північ і на схід ця територія простягалась на далекі від­стані, але її межі йому невідомі. Отже, дані Йордана підтверджують відомості, які містяться в авторів І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Та­цита і Птолемея. Через них ми можемо ретроспективно припустити, що й серед пізньоантичних венедів також були слов’яни. Йордан торкається також місця антів у подіях попереднього часу.

Після смерті Германаріха у 375 або 376 р. анти намагались від­новити свою незалежність, але, зрештою, були розбиті наступником Германаріха — Вінітарієм. їхній «король Боз» (на думку О. М. Tpy- бачова, «Боз» чи «Бож» не ім’я, а статус ватажка — «вождь») та 70 старійшин були страчені^[14]. Близькість або певну тотожність ве­недів та антів підтверджує також ім’я готського короля Вінітарія, яке на германському мовному грунті може інтерпретуватися як «потрошитель венедів», але ж при цьому він відомий насамперед як переможець антів^[15].

Слід, однак, враховувати, що ці відомості носять ретроспектив­ний характер і віддалені від часів написання «Гетики» півтора-дво­ма сотнями років. Тому не можна виключати, що назву добре всім відомих сучасних (VI ст.) антів Йордан міг перенести на народ вене­тів, який воював з готами наприкінці IV або на початку V ст.

У всякому разі можна констатувати, що в середині І тис. н. е. слов’яни фігурують у писемних джерелах під самоназвою, а також під назвами, які вони отримали насамперед від германців (венеди (венети)) та іраномовних кочових етносів Південного Сходу (анти). До цього ж періоду відносять достовірне використання самоназви, яка зафіксована у формі типу «склавини». На думку деяких мово­знавців, самоназва «слов’яни» не була споконвічною і на різних етапах історії етноніма могла супроводжуватися частковими зміна­ми фонетичного вигляду слова. Це фіксує зміни семантичних моти­вувань та асоціацій. Найраніше найменування слов’ян могло бути пов’язане з давньоіндоєвропейським коренем suobh-, для якого ре­конструюється значення «свобода», «людина, що належить до свого народу» (опозиція «свої» — «чужі»). «Своїх» об’єднувало в першу чергу розуміння мови, звідки йде білш пізня етимологія імені сло­в’яни — від «слить», «слову — сливу», в значенні «бути зрозумі­лим», тобто слов’яни — люди слова — своєї мови. Нарешті, ще в пізніші часи це слово входить до ряду нових асоціацій. Найбільш поширеним є зв’язок етноніма слов’яни із словом «слава», що утри­мався до середини XIX ст. в ранній науковій літературі, публіцис­тиці тощо^[16].