Передісторія
Навряд чи можна на нинішньому рівні знань досить точно визначити час появи такого явища суспільного життя, як військова справа у давнього населення Північного Причорномор’я. Більш-менш точно можна висловитись відносно виникнення зброї, історія котрої починається у палеоліті з тих знарядь, що застосовувались для полювання.
Дослідники палеолітичної зброї М.В. Анікович та В.І. Тімофєєв [1998] виділяють такі її види:Палиця, бумеранг. Палиці, метальні палиці, найвірогідніше, є найдавнішим видом зброї. Вони виготовлялися переважно з дерева, зрідка — з кістки та рогу, відомі знахідки палиць з бивнів мамутів.
Спис. Найдавніші дерев’яні списи з загостреними та загартованими на вогні ударними кінцями походять зі стоянок доби середнього палеоліту — Клектон (Великобританія); Торральба (Іспанія); Лєрінген (Німеччина). Людина з печери Му- гарет-ес-Схул у Палестині була поранена саме таким списом. Приблизно за 100 тисяч років до сучасності з’явилися списи з кременевими вістрями, які кріпилися на древку за допомогою пасків та клейких речовин. Форми та розміри кременевих наконечників того часу були дуже різноманітними. Вже тоді виділялися як великі важкі списи ударної дії, так і легкі метальні списи — дротики. Дещо пізніше з’являються кістяні наконечники (біля 40 тисяч років, Ішталлошке). З часом такі вістря трансформуються у вкладишеві наконечники (кістяні чи дерев’яні вістря з вставленими та закріпленими клейкими речовинами кременевими пластинами). Найдавніші такі знаряддя (віком 25 тис. років) походять зі стоянки Сун- гірь (Росія), поширення їх починається з 20 тисяч років. На тій же Сунгірській стоянці був знайдений важкий спис, цілком виготовлений із розпрямленого бивня мамута. З пам’яток мадленської культури (Франція, 16—10 тис. років) походять кістяні списометалки — знаряддя для метання легких списів-дротиків. Не виключено, що такі дерев’яні знаряддя з’явилися ще раніше.
Лук та стріли. Судячи зі знахідок маленьких кременевих наконечників, цей вид зброї виникає не пізніше, як біля 30 тисяч років тому, а починаючи з 22 тисяч років стає досить поширеним.
Кістяні кинджали. Кістяні вироби, які дослідники інтерпретують як “кинджали”, набувають поширення починаючи з пізнього палеоліту.
До палеолітичної епохи відносяться перші відомості про збройні конфлікти між людьми. Так, у печері Чжоукоудянь (Китай, біля 400 тис. років) серед кухонних залишків знайдені розтрощені черепи та кінцівки синантропів. У печері Кра- піна (Хорватія, біля 100 тис. р.) серед того ж “кухонного сміття” знайдені залишки не менш як 20 вбитих та з’їдених дітей та дорослих неандертальців. Отже, задля задоволення своїх кулінарних потреб, нищити собі подібних почали ще людиноподібні мавпи. Проте людина сучасного типу перейняла ці кулінарні уподобання від своїх недорозвинених родичів. Про те свідчить знахідка у Мащіцькій печері (Польща, біля 15 тис. років) залишків не менш як 16 вбитих та з’їдених дітей та дорослих вже “людей розумних” (Homo sapiens). Тож, виявляється, що Homo sapiens є єдиним видом серед ссавців, що, починаючи з свого виникнення, систематично та цілеспрямовано займається канібалізмом.
Зброя палеолітичної епохи — це знаряддя праці, які відбивають головні напрямки господарської діяльності людини на перших етапах розвитку суспільства — мисливство. І хоча за певних обставин цю зброю можна було використовувати і проти людини, про військову справу в ті часи вести розмову ще не можна. Коли ж в ідеологічному обґрунтуванні знищення своїх співродичів людина перейшла від необхідності задоволення своїх шлункових потреб до цілей “більш високих”? З початком голоцену, коли почалося глобальне потепління і льодовик відступив на північ, почалася міграція населення на звільнену територію. Саме з цього часу починається утворення територіально стійких спільнот — людських колективів, відповідних локальним археологічним культурам, тобто можна вести мову про виникнення певних племінних кордонів.
У цей же час з’являються перші свідоцтва про збройні конфлікти. В могильниках цього часу є поховання людей, що загинули насильницькою смертю. Найбільш виразні знахідки зроблені в могильниках району Дніпровських порогів. У Волоському могильнику з 19 розкопаних поховань у двох або ж трьох випадках небіжчики напевно були вбиті стрілами, у Василівському III могильнику з 43 похованих — троє вбитих стрілами.На наскельних малюнках, які можуть бути віднесені до мезолітичного часу (малюнки Іспанського Леванту), є зображення сутичок невеликих груп лучників. За мезолітичної доби мисливське озброєння значно поліпшується. Певна “революція” відбувається в зв’язку з розповсюдженням зброї дистанційного бою — лука та стріл (“революція лучників” за Ж. Розуа). З цим співпадає модернізація техніки розщеплення кременю, масове розповсюдження індустрій ножеподібних пластин та мікропластин, що використовувались, перш за все, для оснащення вклади- шевої метальної зброї. Остання з’являється ще в пізньому палеоліті, але найбільш характерною стає в часи мезоліту. З пластин виготовляються вістря стріл, які поширені серед інвентаря мезолітичних пам’яток: черешкові — в лісовій смузі, а геометричні мікроліти (сегменти, трикутники, трапеції, прямокутники, паралелограми) — найбільш характерні для степової смуги. Жертви конфліктів, поховані в могильниках біля Дніпровських порогів, були вбиті стрілами з вістрями з притупленим краєм; в Тевьєк (Франція) у хребті похованого стирчав трикутник; у Попово (північ Росії) жінка була вбита кістяним вістрям.
Цілі дерев’яні луки цього часу були знайдені в торфовищах на півночі Росії (Нижнє Веретьє I, Вєсь I), там же знайдені дерев’яні списи та метальні палиці. Ці луки були виготовлені з різних порід дерева (сосни, в’яза, тису, ясеня та ін.). Вони мали досить різні розміри, але частіше довжина їх не перевищувала 150— 180 см. Це були тонкі жердини з надрізами для натягування тятиви. У торфовищах збереглися і древки стріл. На стоянці Нижнє Веретье 1, що у східному Прионежжі, знайдено дві цілі стріли довжиною 65,5 та 58 см.
У хвостовій частині однієї з них збереглися сліди від закріплення оперення. Залишки різноманітного оперення виявлені на древках, знайдених на багатьох інших пам’ятках. За даними археології, у мезоліті древка стріл оснащувалися двома типами оперення: у хвостовій частині або ж декількома групами на древку. В останньому випадку оперення надавало стрілі обертального руху, що підвищувало влучність стрільби [Ошибкина, 1983, 111—113]. Стріли оснащувалися кременевими та кістяними наконечниками.Поряд із застосуванням лука та стріл не втратив свого значення як мисливської зброї і спис, особливо у полюванні на великих тварин, таких як тур, кінь, благородний олень, кабан. На поселеннях Східного Прионежжя знайдено три соснові списи довжиною 2,7, 1,45, 1,2 м. Бойовий кінець одного з них загострений, а на початку вістря зроблено проріз довжиною 60 см для вставлення мікролітів.
Виготовлена з кості та рогу зброя ближнього бою мезолітичного часу (кинджали та ножі, в тому числі вкладишеві), як і вістря стріл, типологічно різноманітна і представлена цілими серіями. Проте, безсумнівний розвиток та поліпшення в мезоліті зброї як дистанційного, так і ближнього бою був пов’язаний, перш за все, з розвитком і диференціацією мисливських засобів [Аникович, Тимофеев, 1998, 17-19].
Виникнення могильників у мезоліті з визначеною системою розміщення похованих засвідчує значну осілість мезолітичного населення, формування поняття власної родової території та складання у її мешканців досить стійкої соціальної організації, яка могла б всебічно контролювати життєдіяльність у межах цієї території, захистити не лише її мешканців та природні ресурси, а й похованих, які символізували непорушний зв'язок живих із батьківщиною, тобто рідним краєм. Кладовище відтоді стає символом єднання людини з рідною землею і формується поняття батьківщини, а водночас і любові до рідного краю.
Серед мезолітичних могильників України 3-й Василівський могильник у Надпоріжжі виділяється як складом, так і структурою поховань.
Тут поховані чоловіки, жінки і діти. Жіночі поховання на могильнику розташовані в його центральній частині, тоді як чоловічі оточують їх групами, ніби захищають від ворогів. Діти поховані як з чоловіками, так і з жінками. Знахідки поховань дітей з чоловіками, ймовірно, свідчать про громадське усвідомлення чоловічої лінії спорідненості в процесі становлення патріархальних відносин. Свого часу А.Д. Столяр, вивчаючи матеріали 1-го Василівського могильника, дійшов висновку, що помітна перевага чоловічих поховань може бути наслідком як патрилокального шлюбу, так і виникнення військової чоловічої організації, яка склалася серед місцевого населення для протидії чужинцям. “Складна етноісторична ситуація на Подніпров'ї і, насамперед, у Надпоріжжі,..., не виключала збройних сутичок між різними групами населення, передусім між місцевим населенням та племенами, які просувалися з різних напрямків у багату життєдайними ресурсами долину Дніпра. Таке припущення підтверджується знахідками у мезолітичних похованнях Надпоріжжя небіжчиків зі слідами насильницької смерті. Наконечники стріл, знайдені в кістках похованих, належали не місцевому, а зайшлому населенню. Захист племінної (корінної, “кормової”, батьківської) території в час, коли поступово наростала економічна криза, безсумнівно, набув першочергового значення, тому виникнення військової організації у мезолітичного населення Над- поріжжя можна вважати цілком ймовірним. Консолідація чоловіків для захисту племінної території могла мати місце і в інших племінних об'єднаннях. Однак, імовірніше, що контакти між різними етнічними спільнотами в мезоліті були частіше миролюбними та “спокійними” [Давня історія України, т. 1, 146].Але в мезолітичний час знищення собі подібних ще не виходить за рамки “кухонних” конфліктів за промислові, “кормові” території. Тобто, війна ще не перетворюється у перманентне явище і не стає “мистецтвом”. У цей час ми спостерігаємо не виникнення нової “військової чоловічої організації”, а появу нових функцій захисту власної території у “старої” мисливської чоловічої організації.
Скоріше за все, зародження військової справи як соціального явища на території України слід відносити до більш пізніх часів, до доби неоліту — епохи становлення відтворювальної економіки, появи землеробства і скотарства, масових міграцій населення, які супроводжувались боротьбою за орні землі та пасовища. Для землеробів і скотарів поняття власності на свою територію, на землю, на поля та пасовиська, на худобу і врожай є фундаментальними. Землеробський устрій ведення господарства вимагає набагато більшої прив'язаності до власної території, власної землі, власного об'єкта праці. Безумовні часові терміни обробки землі, посівів, вегетації рослин та збирання врожаю не дозволяли землеробам на довго відволікатись від свого об'єкта праці. Щоб підтримувати стабільність свого устрою життя, для захисту власної території землеробські общини змушені були виховувати і утримувати в своєму середовищі “спеціалістів” — захисників. Все інше чоловіче населення залучалось до вирішення військових задач тільки у разі крайньої потреби, коли мова йшла про життя чи смерть колективу. У скотарів на першому плані був захист своєї худоби від хижаків — як тварин, так і людей — сусідів. Тут війна стає необхідною складовою частиною самого укладу життя.Саме до часів “неолітизації” відноситься поява в археологічних пам'ятках території України речей, що можна трактувати як першу спеціалізовану військову зброю — кам'яних булав та різних видів сокир-молотів, виготовлених із твердих порід каменю, досить часто складної, навіть вишуканої форми. Ці “інструменти” спеціально були винайдені для ураження супротивника — людини. В них дослідники часто вбачають “інсігнії” влади, що не заперечує, а навпаки, підкреслює їхню військову, бойову функцію. Важливо відзначити, що всі ці речі свідчать також про появу на території України розвинутої техніки обробки твердих порід каменю методами шліфування та свердлення, відомих у попередні часи тільки на Близькому Сході. Тож, на мою думку, виникнення військової справи на території України було складовою частиною процесу неолітизації цього регіону Європи, що протікав під впливом міграційних процесів із Близького Сходу та Балкан.
Перехід первісного населення України від мезоліту до нової — неолітичної стадії культурно-історичного розвитку характеризується значними змінами в матеріальній та духовній сферах життя. Привласнювальні види виробництва, притаманні періодам палеоліту та мезоліту — мисливство, рибальство та збиральництво поступово втрачають свою роль, їх місце займає відтворювальне господарство, яке базувалось на землеробстві та скотарстві.
У VI — V тис. до Р.Х. на Балканах, у Подунав'ї та Прикарпатті виникає ряд неолітичних культур — Криш, мальованої кераміки, лінійно-стрічкової кераміки, Гумельниця, котрі згодом розповсюджуються на територію сучасної України. В значній мірі під впливом культури Криш-Старчево в середині VI тис. до Р.Х. на території сучасних Молдови та Правобережної України складається Буго-Дніст- ровська культура. В V — IV тис. до Р.Х. під впливом південних культур виникають інші неолітичні культури України, такі як Трипілля, Дніпро-Донецька, Се- редньостогівська, Маріупольська. Тож у цей час територія України входить до складу регіонів Європи, що знаходились під безпосередніми впливами Балкансь- кого центру культурогенезу. Стає помітним розподіл території України на мисливсько-рибальський (лісова зона); землеробсько-скотарський (лісостепова зона) та скотарсько-землеробський (степова зона), регіони.