Неолітичні культури України

Значний внесок у вивчення неоліту України зробили такі відомі українські археологи, як М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, Н. В. Добровольський, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, В.

Неолітичні мігранти з південного заходу, як уже зазначалося, принесли в Україну найдавніший глиняний посуд, перші навички примітивного землероб­ства та скотарства, разом із доместикованими тваринами (вівця, коза) та рос­линами (пшениця, ячмінь), дикі пращури яких поширені на Близькому Сході. Ці новації спочатку прижилися в наближених до Подунав’я лісостепах Право­бережної України. В лісах Північної та Північно-Східної України навички відтворювального господарства поширилися пізніше. Тому неолітичні культу­ри України діляться на дві групи (рис. 28).

Південно-західна група культур характеризується керамічним посудом із властивою Подунав’ю лінійною орнаментацією, відносно розвиненим відтво- рювальним господарством. До неї входять переселенці з південного заходу (культури Криш, лінійно-стрічкової кераміки, Кукутені-Трипілля), а також не­олітичні спільноти, що безпосередньо зазнали потужного впливу мігрантів із Подунав’я (культури буго-дністровська та сурська).

До північно-східної групи культур неоліту України належать спільноти, що формувалися під певним (нерідко опосередкованим) впливом неолітичних мігрантів, але переважно на грунті місцевих мезолітичних традицій. Серед цих автохтонних культур німанська (Західного Полісся), дніпро-донецька (Києво- Черкаського Подніпров’я), донецька (басейну Сіверського Дінця), культура ямково-гребінцевої кераміки (Північно-Східної України). На відміну від не­олітичного посуду Правобережної України, який орнаментувався прокресле­ними, часто хвилястими лініями, кераміці північно-східної групи культур неоліту України властивий декор у вигляді наколів гребінцевим штампом або паличкою.

Археологічні культури неоліту України різняться, насамперед, формою та орнаментацією глиняного посуду. Адже різні неолітичні племена мали власні традиції виготовлення посуду, що проявлялися в особливостях його форми та орнаментації поверхні. Неолітична кераміка була примітивною, випалювалася на вогнищі, мала просту форму, товсті стінки, домішку трави у глині. Меш­кання у примітивних житлах на зразок куренів або чумів, які не мали твердої підлоги, зумовило наявність гострого дна у неолітичного посуду Північно- Східної України. Його не ставили, а вкопували або встромляли в пухку підло­гу житла чи у вугілля вогнища (рис. ЗО).

Криш-Старчево культура поширена в Українському Закарпатті, неоліт яко­го тісно пов’язаний з неолітом Подунав’я. На досліджених тут поселеннях

Рис. 29. Трипільська глиняна пластика (за Н. Бурдо), яка демонструє вірменоїдний антропологічний тип її носіїв

Заставне та Рівне виявлена характерна плоскодонна кераміка з орнаментом у вигляді прокреслених ліній, защипів та шишок. Знайдені глиняні антропо­морфні фігурки, кам’яні шліфовані сокири. Під впливом цієї культури з тери­торії Румунії та Молдови в басейнах Дністра і Південного Бугу формувалася найдавніша неолітична культура України — буго-дністровська.

Буго-дністровська археологічна культура (БДК) була поширена в лісосте­повій смузі басейну Дністра та Південного Бугу від кінця VII по V тис. до н. е. Науці відомі дністровський та бузький локальні варіанти культури. Виникла на місцевій основі під потужним впливом Балкано-Дунайського неоліту, зокрема культури Криш Румунії та Молдови. Відкривач культури, В. М. Даниленко, виділив скибинецьку, печерську, самчинську і савранську фази її розвитку, що дістали назву від стоянок, виявлених поблизу сіл із відповідними назвами. Спочатку на горщиках БДК домінував прокреслений орнамент із сітчастих та хвилястих композицій. Пізніше поширилася накольчаста та гребінцева орна­ментація (рис.

Основою господарства буго-дністровського населення було полювання на копитних прирічкових лісів та рибальство, доповнювані землеробством та ско­тарством (особливо в басейні Дністра). Вирощували пшеницю емер, ячмінь, горох, розводили свиней, пізніше — велику рогату худобу.

Протягом VI тис. до н. е. під тиском мігрантів з Подунав’я, зокрема куль­тур лінійно-стрічкової кераміки та Кукутені-Трипілля, людність БДК відхо­дить у північно-східному напрямі до Середнього Подніпров’я та Полісся. Буго-дністровські мігранти відіграли провідну роль у неолітизації Подніпров’я та Полісся, зокрема у становленні волинської культури Полісся, дніпро- донецької Середнього Подніпров’я, сурської Нижнього Дніпра та Надазов’я.

Лінійно-стрічкової кераміки культура (ЛСК). В Україні поширена на Во­линській височині, на Верхньому Дністрі. Характеризується округлотілим з плоским дном посудом, орнаментованим паралельними прокресленими лініями, на які з рівними інтервалами наносилися поодинокі ямки, що нага­дували ноти (рис. ЗО, 4). Житла представлені прямокутними каркасно-стовпо­вими конструкціями, а також землянками, оточеними господарськими ямами. Мешканці регіону займалися підсічним землеробством та скотарством, які до­повнювалися полюванням. Вирощували ячмінь, пшеницю-двозернянку, жито, просо, горох, розводили велику рогату худобу, свиней, полювали на турів, оленів, косуль, кабанів. Швидке виснаження грунтів, як наслідок екстенсив­ного підсічного землеробства, зумовило часті переселення людності ЛСК.

Культура датується кінцем VI — початком V тис. до н. е. і належить до ран- ньоземлеробських культур балкано-дунайського кола. Сформувалася на Се­редньому Дунаї, звідки її носії розселялися на захід, через південь Німеччини, до Паризького басейну і на схід, через південь Польщі, на Волинь (стоянки

Рис. ЗО. Глиняний посуд неолітичних культур України:

І — німанської; 2 — дніпро-донецької; З >- ямково-гребінцевої кераміки; 4 — лінійно-стрічкової кераміки; 5 — сурської; 6 — донецької; 7, 8 — буго-дністровської; 9 — маріупольської

Луцьк, Баїв, Ольшаниця) і далі до Верхнього Подністров’я (стоянки Незвись- ке, Торське). Звідси це населення рушило на південь, у Молдову.

У Центральній Європі виявлено багато поховань культури. Вони являли собою посилані червоною вохрою, скорчені на правому боці кістяки. Носії культури належали до середземноморського антропологічного типу, мали тен­дітну статуру, невисокий зріст, вузьке обличчя з тонкими рисами.

З території Молдови і Подністров’я витіснена носіями традицій Кукутені- Трипілля, які на рубежі VI-V тис. до н. е. рухалися з Трансільванії на схід.

Дніпро-донецькій культурі (ДДК) властиві гостродонні горщики з домішкою трави у глині, поверхня яких укрита орнаментом у вигляді рядів наколів від­ступаючою гребінкою (рис. ЗО, 2). Вважається великою культурною спільно­тою, до складу якої входили волинська, верхньодніпровська, києво-черкаська, надпорізька, донецька культури. Більшість сучасних дослідників обмежують територію власне ДДК півднем Київського Полісся, лісостеповим Подні­пров’ям та Лівобережжям. Датується VI-IV тис. до н. е. Найвідоміші стоянки — Собачки, Вовчок, Ігрень у Надпоріжжі, Грині, Микільська Слобідка на Київщині, Бузьки на Черкащині. Людність ДДК полювала на лісових копит­них (тур, благородний олень, косуля, кабан), ловила рибу, поступово засвою­ючи від буго-дністровців, а пізніше трипільців елементи землеробства та ско­тарства.

Культура виникла внаслідок міграції на початку VI тис. до н. е. в середо­вище місцевого мисливсько-рибальського населення яніславицької культури Полісся та кукрецького Середнього Подніпров’я буго-дністровської людності з Південного Бугу. Тому рання дніпро-донецька кераміка має елементи буго- дністровського декору (Лазарівка). У Надпоріжжі простежуються контакти з маріупольською культурною спільнотою (азово-дніпровська культура).

Носії традицій ДДК вплинули на формування донецької неолітичної, тши- нецької культури доби бронзи Полісся та нео-енеолітичних культур лісостепо­вого Лівобережжя, зокрема азово-дніпровської.

Німанська (волинська, за Г. В. Охріменком) культура поширена в Україн­ському Поліссі від Західного Бугу на заході до Тетерева на сході, а також на заході Білорусі, в Північно-Східній Польщі та в басейні Німану. Характери­зується гостродонним посудом з рослинною домішкою у глині й розрідженим накольчастим орнаментом (копитцем) (рис. ЗО, 7). Крем’яний інвентар ранніх пам’яток містить виразні яніславицькі риси: характерні вістря, трикутники, мікрорізці, торцеві нуклеуси для відтискних пластин, що свідчить про форму­вання культури на базі людності яніславицької культури Полісся під впливом буго-дністровського населення з півдня. Наприкінці VI тис. до н. е. контакту­вала на півдні з культурою лінійно-стрічкової кераміки, носії якої мігрували з Південної Польщі на Волинь. Господарство базувалося на мисливському про­мислі лісових копитних та рибальстві. Відбитки зерен пшениці, проса, гороху на кераміці свідчать про зачатки землеробства.

Культура датується VI—ΓV тис. до н. е. На Волині припинила існування з приходом із заходу носіїв культур лійчастого посуду та кулястих амфор.

Донецька культура була поширена у VI-V тис. до н. е. в басейні Сівер- ського Дінця. Характерна кераміка — гостродонні горщики, орнаментовані наколами відступаючої гребінки та прокресленими лініями (рис. 2, б). Крем’яний інвентар має особливості, характерні для донецької мезолітичної культури: конічні нуклеуси для пластинок, трапеції, яніславицькі вістря, різці- струги, сокири тощо.

Культура сформувалася на грунті донецької культури мезоліту під впливом дніпро-донецьких, сурських та матвієвокурганських неолітичних традицій. Припинила існування у зв’язку з приходом із півночі в IV тис. до н. е. носіїв традицій неоліту ямково-гребінчастої кераміки.

Сурська культура поширилася в Надпоріжжі та Надазов’ї у Vl-V тис. до н. е. Характерною особливістю fe гостродонна кераміка з домішкою товченої мушлі у глині і лінійним прокресленим орнаментом, зигзагами (рис. ЗО, 5). Відомий кам’яний посуд із талькового сланцю. Наявність у крем’яних комп­лексах олівцеподібних нуклеусів та кукрецьких вкладнів свідчить про форму­вання культури з участю місцевого населення кукрецької мезолітичної культу­ри під буго-дністровським впливом. Знайдені кістяні наконечники дротиків з пазами для крем’яних вкладнів, рибальські гачки, кістяні та кам’яні тесла, так звані човники з талькового сланцю. Основа господарства — мисливство та ри­бальство, що доповнювалися землеробством і скотарством. Брала участь у формуванні неоліту Криму та азово-дніпровської культури.

Пам’ятки типу Олексіївська Засуха відомі у степовому Криму та Приси- вашші. Кераміка свідчить про значні сурські впливи, а крем’яний інвентар — про формування кукрецьких культурних традицій на основі місцевих.

Таш-аїрська археологічна культура представлена неолітичними шарами печерних стоянок Гірського Криму (Таш-Аїр 1, Кая-Араси, Ат-Баш та ін). Датується VI-IV тис. до н. е. Фактично продовжувала традиції мурзак- кобинської культури пізнього мезоліту. Для крем’яного інвентаря властиві призматичні, часто сплощені нуклеуси для правильних відтискних пластин, симетричні трапеції, рідше сегменти із пласкою ретушшю, що заходить на спинку, скребачки кінцеві на пластинах. Гостродонний глиняний посуд при­крашений наколами, прокресленими лініями та насічками й перлинами по вінцю. Нагадує кераміку сурської культури Надазов’я, що засвідчує напрям генетичних зв’язків, зокрема певні впливи сурського населення степового Криму та Надазов’я на аборигенів Гірського Криму. Господарство базувалося на мисливському промислі копитних гірських лісів (олень, кабан, косуля), меншою мірою рибальстві, пізніше, можливо, скотарстві.

Азово-Дніпровська археологічна культура була поширена в VI-V тис. до н. е. в Надпорожжі та Надазов’ї. Являла собою західну частину маріупольської нео-енеолітичної спільноти, що займала степи між Дніпром на заході і р. Урал на сході. Характерною ознакою культури є плоскодонні горщики з комірцеви- ми вінцями і накольчастою орнаментацією, що часто утворює ялинкові ком­позиції (рис. ЗО, 9). Поширені також крем’яні, двобічно оброблені наконечни­ки трикутної форми, трапеції зі струганою спинкою, ножі на великих пласти­нах, кам’яні шліфовані сокири, булави, підвіски із зубів оленя, пластини з ікол кабана, на завершальних етапах — підвіски з міді та золота. Економіка базува­лася на мисливстві, скотарстві, помітні елементи землеробства.

Культура склалася на місцевому сурському та дніпро-донецькому культур­ному підгрунті, під прогресивним впливом ранніх землеробів Нижнього Поду­нав’я і Трансільванії. Просуваючись на схід до Волги та Уралу, започаткувала маріупольську культурну спільноту. Широко відома численними колективни­ми могильниками маріупольського типу.

Маріупольського типу могильники — велика група неолітичних поховань, що дістала назву від могильника, дослідженого у 1930 р. М. О. Макаренком поб­лизу м. Маріуполя. Усього відомо близько ЗО таких колективних поховань. Більшість із них сконцентрована в Надпоріжжі (Микільське, Василівка, Вов- ниги, Ясиноватка, Вільнянка, Собачки). Схожі пам’ятки відомі у степовій та на півдні лісостепової смуги від Нижнього Дніпра до Уралу (Дереївка, Каїри, Долинка, Маріуполь, Олександрія, С’єзже).

В одній ямі ховали кількох покійників у випростаній на спині позиції, гус­то засипаючи поховання червоною вохрою (рис. 31). Розташовані поруч ями нерідко утворювали довгі ряди поховань. Серед поховального інвентаря плос­кодонний посуд з комірцевими вінчиками, густо вкритий накольчастим орна­ментом (рис. ЗО, 9), крем’яні ножі на великих пластинах, оброблені з обох сторін наконечники списів трикутної форми, кам’яні булави, платівки з ікол кабана, підвіски із зубів оленя, перламутрові намистини тощо. Антропологіч-

Puc. 31. Поховання маріупольського типу поблизу Олександрії на р. Оскол

ний тип похованих — високі, масивні північні європеоїди, що мають аналогії в антропологічному матеріалі з мезолітичних та неолітичних могильників За­хідної Балтії, звідки вони й прибули у пізньому мезоліті. Датуються VI-V тис. до н. е. Схоже, що ранні могильники цього типу належали людності дніпро- донецької культури, а пізніші — азово-дніпровської. Маріупольське населення брало участь у формуванні найдавніших індоєвропейських культур степового енеоліту — середньостогівської та ямної.

Ямково-гребінцевої кераміки культура. Група споріднених неолітичних пам’яток Північно-Східної України, відмінною рисою якої є госгродонні горщики, суцільно вкриті рядами глибоких наколів, іноді смугами гребінцевої орнаментації (рис. ЗО, 5). Серед крем’яних виробів поширені двобічно оброб­лені тесла, наконечники дротиків, скребачки на відщепах. Багатий кістяний інвентар: зубчасті гарпуни, тесла, рибальські гачки. Найвідоміші стоянки — Погорілівка, Грушівка, Очкіне на Десні, Скуносове, Волинцеве на Сеймі.

Культура сформувалася унаслідок проникнення з півночі носіїв традицій ямково-гребінцевого неоліту лісової смуги Східної Європи з участю людності дніпро-донецької культури Середнього Подніпров’я. Датується IV-III тис. до н. е. Поширена в Чернігівській та Сумській областях. На пізніх етапах її носії просунулися на південь — на Полтавщину та Харківщину — в басей­ни Сули, Ворскли, Орелі, у верхів’я Сіверського Дінця. Являє собою південно- західну периферію величезної культурно-історичної спільноти неоліту ямково- гребінцевої кераміки, що охоплює північ Східної Європи — від Східної Балтії до Уралу і Зауралля. Останню асоціюють з пращурами фінно-угорських народів.

Основою господарства був промисел лісових копитних (лось, олень, кабан, бобер), рибальство. Землеробство та скотарство носіям цієї культури були невідомі. Прямими нащадками цього населення є племена мар’янівсько-бон- дарихинської культури, які також розглядаються як давні фінно-угри. Пам’ят­ки цих племен поширені на північному сході України в II тис. до н. е.

Якщо на півдні України неолітична доба закінчилася у V тис. до н. е., з по­ширенням виробів із міді в трипільській та маріупольській спільнотах, то на півночі неолітичні племена мешкали ще в III тис. до н. е. В Поліссі кінець не­оліту пов’язують з приходом із заходу перших носіїв індоєвропейських традицій людності культур лійчастого посуду та кулястих амфор у IV-III тис. до н. е.