Нарис військової справи доби нео-енеоліту
Спираючись на викладені вище матеріали, можна зробити такі висновки: починаючи з цих часів на озброєнні населення Північного Причорномор'я з'являються спеціалізовані знаряддя військової зброї — булави, молоти, сокири- молоти, клювці, кинджали.
Системи зброї нео-енеолітичної доби різних природно-кліматичних регіонів України досить чітко відбивають суспільно-господарські уклади давніх суспільств: а) лісові мисливські племена того часу ще не вийшли з мезолітичної стадії розвитку і спеціалізованої військової зброї ще не мали; б) степові скотарі вже мали спеціалізовану військову зброю, але практично всі їхні предмети озброєння виготовлялись з каменю та кістки; в) лісостепові землероби, найбільш розвинені у суспільно-економічному відношенні, мали не тільки спеціалізовану військову зброю з кістки і каменю та досить розвинену фортифікацію, але й почали вперше виготовляти окремі предмети зброї з металу, наслідуючи кам'яні та кістяні зразки.Перші металеві вироби з'явились на території України у першій половині IV тис. до Р.Х. [Klochko, 1994; 1995]. У Карпатському регіоні, в басейні Прута та Подністров'ї, перші серії металевих виробів походять з пам'яток етапів А та В Трипільської культури. На підставі цих знахідок Є.М. Черних виділив ранньотри- пільський центр металообробки, який він розглядає як крайній східний у системі Балкано-Карпатської металургійної провінції доби енеоліту, яка сформувалась, в свою чергу, під впливами “імпульсів” з Малої Азії [Черных, 1978, 58—59]. Як показали дослідження Н.В. Риндіної, найдавніше у Східній Європі трипільське металообробне виробництво пройшло в своєму розвитку досить довгий шлях, який традиційно поділяється на декілька етапів, що хронологічно відповідають етапам періодизації Трипілля, розробленої Т.С. Пассек [Рындина, 1971; 1998]. Виходячи з наявних на сьогодні матеріалів, можна дійти таких висновків: металургія міді з'явилась на території України в готовому, відносно розвиненому вигляді у першій половині IV тис.
до Р.Х. разом із племенами Трипільської культури, джерелом цього процесу були Балкани [Клочко, 1994, 103]. Але протягом всієї нео- енеолітичної доби металургійне виробництво ще не вийшло на такий рівень, коли б можна було вести мову про суттєвий вплив металургії на розвиток суспільства. Ані знаряддя праці, ані зброя з металу в цей час ще не відігравали якоїсь більш-менш помітної ролі у виробництві, господарстві, військовій справі.Про принципи організації війська та тактику у неоліті, аналізуючи наявні матеріали, говорити важко. Однак, вже є цікаві спостереження, наприклад, Н.В. Риндіної та А.В. Енговатової на поселенні Трипільської культури Друци 1. Це поселення було розташоване на високому мисі. Тут було знайдено близько 100 кременевих наконечників стріл, причому здебільшого з напільного боку жител. А це фіксує напрямок обстрілу. Його вели лучники, котрі мали вістря, виготовлені за трипільською технологією [Рындина, Энговатова, 1990, 110]. Отже, можна говорити про масоване використання лука, коли нападники — “трипільці”, штурмували “трипільське” ж укріплення.
За доби неоліту перехід до землеробства та скотарства дозволив первісним суспільствам примножувати та накопичувати свій “життєвий капітал” за рахунок накопичення запасів продуктів споживання. Останнє, в свою чергу, стимулювало зростання кількості населення, подальший розвиток відтворювального господарства, збільшення кількості та площ поселень за рахунок залучення нових земель, призводило до помітного розростання площ полів та пасовиськ. Такі зміни соціально-економічних умов життя породжували ворожість та недовіру між общинами, що призводили, подеколи, до збройних сутичок. Це стимулювало появу на деяких поселеннях спеціальних укріплень та бойової зброї. Первісна фортифікація являла собою як природні, так і штучні укріплення. Природні представлені на поселеннях, які використовували рельєф місцевості. Багато з них почали розташовуватись на високих з крутими схилами мисах та терасах над річковими долинами та ярами, що круто обривалися до ріки, або відгороджували з напільної сторони.
Як подальший розвиток захисного фактора, з'явились поселення, оточені штучними ровами, валами та стінами. Протягом всього розвитку культури Три- пілля-Кукутені (V — III тис. до Р.Х.) паралельно використовувались різні типи як природних, так і штучних укріплень. Це, на мою думку, свідчить про те, що трипільські (чи “прототрипільські”) племена прийшли на терени України вже з досить розвиненим фортифікаційним досвідом. А практичне використання цього досвіду на конкретних поселеннях зумовлювалось, перш за все, наявністю, чи відсутністю в тому чи іншому місці природних чинників, придатних для використання з метою захисту. Відсутність таких чинників примушувала “трипільців” споруджувати різні штучні укріплення, конструкція та розміри яких залежали, перш за все, від виробничого потенціалу громади, будівельних здібностей керівників та наявності і масштабів зовнішньої загрози. Зауважимо: укріплені поселення Трипільської культури були розташовані у центральних районах її поширення, а не на кордонах. Це свідчить про те, що військова активність степових скотарів на той час ще не складала значної загрози для “трипільців”, а бойові сутички здебільшого точилися між самими трипільськими громадами.Дистанційна метальна зброя нео-енеолітичної доби (лук та дротики) за типами та конструкцією є мисливською, але її використовували і на полюванні, і в бою. Новацією цього часу стають кременеві вістря з виступаючими за межі древка гранями-шипами. Такі виступи утруднювали видалення наконечника з рани, що є раціональним тільки під час воєнного, а не мисливського використання лука та метальних списів. Досить часто дротики цього часу називають списами, але, судячи з розмірів, “класичні” важкі списи в цей час у військовій справі ще не використовували. Зброєю ближнього бою часів нео-енеоліту були сокири, сокири- молоти, молоти, булави та клювці. Пласкі сланцеві та кременеві сокири могли використовуватись і як знаряддя праці, і як зброя. На мою думку, ці вироби були універсальними знаряддями, які в залежності від способу кріплення на руків'ї, могли бути і мотиками, і робочими сокирами, і бойовими (остання функція взагалі якось особливо не відбивалась на формі знаряддя).
Вже починаючи з раннього неоліту, в Європі одночасно використовувались декілька способів кріплення пласких сокир-мотик: а) вставлення “п'яткою” безпосередньо в паз, вирізаний на дерев'яному руків'ї (рис. 7: 1); б) вставлення в кістяну чи рогову обойму, яка в свою чергу кріпилася на руків'ї, або у паз (рис. 7: 2), або надівалася на спеціально виготовлений на руків'ї ріг (рис. 7: 3). Останній спосіб пізніше, за часів бронзової доби набув найбільшого поширення у кількох варіантах. Варіант “у паз” — у паз, прорізаний на “рогу” руків'я, вставлялася пласка, раніше кам'яна, а пізніше — металева сокира і примотувалась шкіряним чи текстильним пасом. Так кріпилися бронзові пласкі сокири — так звані пальстаби та сокири унетицького типу. Варіант “в обойму” — за доби неоліту- енеоліту та ранньої бронзи обойми виготовлялися з кістки та рогу, в них вставлялися пласкі кам'яні та металеві сокири (чи мотики). Пізніше, за доби бронзи, обойму почали виготовляти із металу разом з робочим клином знаряддя — так були винайдені втульчасті сокири — так звані “кельти”. Специфічною військовою зброєю виступають просвердлені знаряддя з тупим бойком (булави, сокири-молоти, молоти). Характер їх застосування, здебільшого для оглушення, а не вбивства — дозволяє стверджувати, що вже в неоліті під часи ведення бойових дій передбачалось не тільки фізичне знешкодження супротивника, але й практикувалось захоплення у полон. Ці знаряддя подеколи починають виготовлятись із твердих порід каменю, мають досить складні, неповторні, навіть химерні форми. Все це передбачає досить великі затрати праці, що вказує на особливу престижність цих виробів, які стають не тільки зброєю, але й посадовими символами власників — вірогідніше за все, військової ст'арРгмяівитітшииифалчіїїгоїізироїогн'Югиііваж.спеціалізованих військових видів озброєння викликали необхідність у розробці захисного обладунку. Скоріш за все, засоби захисту тіла з'явились ще в мезоліті, коли, судячи з наскельних зображень [Gamber, 1978, abb.
27], люди вже вели між собою бойові дії з використанням лука і стріл. Етнографічні матеріали вивчення етносів, котрі знаходились на низьких щаблях розвитку, близьких за матеріальною культурою до мезоліту, подають досить багато інформації, за якою можна уявити захисний обладунок кам'яної доби. Ймовірно, в цей час для його виготовлення застосовували шкіру великих тварин, плетіння з лози, лубу, інших рослин з волокнистою структурою, на яких додатково могли кріпитися дерев'яні або кістяні пластинки. Серед археологічних знахідок такі речі, як правило, не зберігаються, за виключенням кістяних та рогових пластин. Прямокутні платівки, виготовлені з іклів кабана, що походять з Маріупольського могильника, за формою та розмірами близькі до панцирних платівок неолітичного Китаю [Горелик, 1993, 95]. Матеріал, з якого були зроблені маріупольські платівки (тобто, ікла кабана), обумовлював деяку їхню опуклість. А це надавало їм жорсткості і відповідно — міцності броні, хоча вага обладунку не змінювалась. Деякі дослідники апріорі трактують маріупольські платівки як прикраси одягу [Котова, 1994]. Але Юрген Борхард вбачає в них залишки броньованих шоломів — найдавніший варіант егейських, подібних до згадуваних Гомером в “Іліаді” шоломів з іклів кабана [Borchhardt, 1972, 26, 28, 29, taf. 1: 2, 5]. Ян Маккаі теж вважає, що у Маріупольському могильнику були знайдені залишки захисного обладунку і, зокрема, шоломів. За знахідками з неолітичного телля Русе він реконструює куполоподібний шолом, прикрашений рогами. Він вважає, що такі шоломи були найдавнішими у південно-східній Європі і що вони подібні до маріупольських [Makkay, 1982]. Броні з кістяних платівок більш пізнього часу відомі в східній частині Азії. Так, у похованні 1 могильника Усть-Ілга в Прибайкаллі, датованому 1700-1300 рр. до н.е., знайдено панцир із платівок, що були виготовлені з кісток лося. 40 таких пластин (розміри кожної до 27 см при ширині 3-4 см) були прикріплені між двома шарами шкіри горизонтальними рядами так, що утворювали прямокутник довжиною до 1,5 м. Броньованою в цьому обладунку була тільки нагрудна частина [Окладников, 1955, 248, рис. 118]. Отже, кістяні та рогові платівки з Маріупольського могильника є залишками, скоріше за все, шкіряної броні, армованої в деяких частинах кістяними пластинами. Слід зазначити, що тут представлено вже досить розвинутий комплекс захисного об- ладунку: до його складу входили шоломи двох типів, нагрудники та пекторалі, паси. Якщо щити, що слугували для захисту перш за все від метальної зброї, з'явились ще в мезоліті, то шоломи та пекторалі захищали від ударів булавою, клюв- цем, молотом та сокирою, тобто, призначались для протидії першій спеціалізованій військовій зброї ближнього бою. Вони винайдені були в неоліті. Маріупольські знахідки є унікальними не тільки для нео-енеолітичної доби, але і для усього первісного періоду історії Європи. Проте, це не означає, що інші суспільства того часу, в тому числі і Трипілля, не знали захисного обладунку — на такі знання вказують знахідки спеціалізованої “бронебійної” зброї, насамперед, клювців.Знахідки, що є матеріалами для вивчення озброєння, не дозволяють говорити про виділення професійних воїнів у цей період. Більша частина зброї одноманітна: лук та стріли, спис-дротик, сокира-молот або клювець. Ймовірно, військо складалось із ополчення всіх дорослих чоловіків суспільства. Військова сила тієї чи іншої спільноти, здебільшого, залежала від кількості озброєних людей, а не від якості зброї чи організації війська. Але привертає увагу те, що серед похованих у Маріупольському могильнику є окремі небіжчики, котрі мали захисний обладунок. Біля цих небіжчиків знайдені молоти та булави вишуканої форми, виготовлені з крихкого каменю — нефриту. Такі предмети не могли мати практичного використання як зброя чи знаряддя праці, а, мабуть, були “скіпетрами” — знаками соціальної значущості власника. Тож перед нами, вірогідно, ілюстрація початку виділення військових вождів. Цікаво, що ця пам'ятка знаходиться в степу і залишена скотарськими племенами. Отже, вже з початку становлення степових скотарських суспільств ми бачимо у них відносно більш розвинену військову організацію, що була обумовлена структурою економіки та способом життя. А з іншого боку, кому належав ранньотрипільський Карбунський скарб? В його складі були металеві прикраси і сакральні речі та зброя- символ із крихкого каменю (мармурова сокира-молот) і престижна металева зброя. Перед нами комплекс речей вождя-жерця, людини, що уособлювала в собі не тільки військову, але й релігійну владу. Для такого розвиненого в економічному та ідеологічному плані суспільства, як Трипілля то не є дивним, жаль тільки, що про це суспільство ми все ще так мало знаємо.
Армії Близького Сходу неолітичного часу не перевищували 1000 бійців. До того ж, ефективно організовані (якими можна було управляти під час бою), військові групи того часу фактично не могли перевищувати 500 бійців [Ferrill, 1985]. За підрахунками В.О. Круца, на трипільському поселенні-гіганті Тальянки етапу СІ жило біля 14175 мешканців, і серед них дорослих чоловіків, “здатних носити зброю”, могло бути не менше 500 [Kruc, 1994, tab.1]. Тобто, на відміну від Близького Сходу, одне трипільське “протомісто” могло виставити цілу армію. І цю армію не треба було збирати по широкій сільській окрузі (як, наприклад, у Шумері), мобілізувати, скликати, організовувати. Усі ці вояки жили в одному населеному пункті, були сусідами, тож відмобілізувати таке військове угруповання можна було досить швидко. Поселення-гіганти у трипільській культурі виникають ще на етапі ВІ, а пізніше — на етапі СІ, набувають свого розквіту. На етапі СП вони теж є, але їх кількість та площі скорочуються [Kruc, 1994, tab.1]. Загальна кількість трипільського населення етапу ВП за В.О. Круцем становить 410 000 осіб, на етапі СІ — 330 000 осіб, а на етапі СІІ — 100-120 тис. осіб [Kruc, 1994, 26]. З цього можна зробити висновок, що військово-демографічний потенціал Трипілля за часів розквіту цієї культури був дуже великий, не мав собі рівних у близькому оточенні і перевищував потенціал таких близькосхідних держав, як Шумер, Аккад та Давній Вавилон.
Рис. 1. Раннє та середнє Трипілля. Вістря стріл і дротиків, пласкі сокири. 1—4, 9. Яблоана; 15; 5, 12. Березівська ГЕС; 6—8. Коломийщина 1; 10. Флорешти 1; 11, 18, 19. Бринзени 3; 13—16. Бернашівка; 17, 20. Окопи.
Рис. 2. Раннє та середнє Трипілля. Сокири-молоти, молоти, клювці. 1, 5—9. Бернашівка;
2, 3. Карбунський скарб; 4. Лука Врубливецька.
Рис. 3. Раннє та середнє Трипілля. Система озброєння раннього Трипілля. Мідна зброя. 1. Система озброєння раннього Трипілля (реконструкція автора та З. Васіної); 2, 9. Кар- бунський скарб; 3. Лехів; 4, 10. Більче-Злоте; 5,13. Доброводи; 7, 11. Городниця;
8. Трипілля; 12. Олександрівна; 6. НМІУ.
Рис. 4. Укріплені поселення.1. Бучани; 2. Демірчіхуйюк; 3. Майданецьке.
Рис. 5. Степовий нео-енеоліт. Вовниги; 2. Стрільча Скеля; 3-4, 8-9,16-17. Микольське;
5-7, 10, 12. Дереївка; 11. Олександрія; 13. Капулівка; 14. Яма; 15. Студенок 2; 18. Вовниги.
Рис. 6. Степовий нео-енеоліт. 1. Система озброєння (реконструкція автора та З. Васіної); 2-6. Маріуполь.
Рис. 7. 1-3. Способи кріплення пласких сокир; 4-6. поселення культури лійчастого посуду Яструбичі 7.