Мисливці на бізонів

Якщо північ України у верхньому палеоліті входила до так званої мамон­тової смуги Європи, то надчорноморські степи були світом мисливців на бізонів. За льодовикової доби цей неповторний світ простягався далеко на південь.

Основним способом полювання на бізонів у палеоліті було колективне за­ганяння стада тварин до яру. У такому полюванні брала участь уся община, а іноді й кілька сусідніх. Стадо тварин гнали до яру чи берегового урвища. Бізо­ни мали поганий зір, густою масою бігли за лідером. А той, помітивши урви­ще, не мав змоги змінити напрям руху, і передні ряди стада під тиском задніх зривалися до яру, де їх добивали мисливці (рис. 15).

Уполювавши в такий спосіб велику кількість тварин, мисливці влаштову­валися табором неподалік створених на місці забою запасів м’яса, які нерідко забезпечували общину їжею на кілька місяців. Сліди такого колективного зага­няння бізонів до яру виявлено'на стоянці Амвросіївка у Донбасі. Тут дослідже­но стародавній яр, заповнений кістками сотень бізонів, серед яких трапляли­ся кістяні наконечники списів, крем’яні ножі для розтину туш. Поруч розко­пана стоянка, де власне й жили мисливці, що вполювали велике стадо первісних биків. Основною зброєю мисливців на бізонів надчорноморських степів були списи з кістяними наконечниками, по краях оснащеними гостри­ми крем’яними пластинками.

Рис. 15. Полювання на бізонів (реконструкція О.

Такі місця масового забивання бізонів відомі у преріях Північної Америки, де їх у такий спосіб добували протягом останніх 10 тис. років, аж до початку XlX ст.

Особливо масовими були колективні полювання на бізонів восени. Влітку тварини набирали максимальної ваги, а їхні м’ясо та шкура набували найви­щої якості. До того ж зимові холоди сприяли тривалому збереженню м’яса. Вполювавши стадо бізонів під час осінньої міграції тварин, община могла бла­гополучно пережити зиму в захищеній від холодних вітрів річковій долині.

Виявлення дослідниками фактів харчування бізонів узимку гілками кущів у прирічкових заростях, а навесні й улітку травою на плато річкових вододілів дало змогу відтворити річний господарський цикл мисливців на бізонів льодо­викової доби. Схоже люди зимували на місці осіннього колективного забиван­ня бізонів у річкових долинах, а навесні слідом за травоїдними виходили на степові пасовиська на плато. Восени мисливці слідом за тваринами спускали­ся в затишні річкові долини для нового колективного полювання і зимівлі. То­му, на відміну від великих зимових стійбищ річкових долин, на плато відомі численні невеликі короткотривалі стоянки. Разом з тим колективні полюван­ня на стада бізонів, схоже, відбувалися і на літніх пасовиськах, далеко від ве­ликих річок, про що свідчать їхні сліди на стоянках Амвросіївка, Анетівка II.

Бізон забезпечував мисливців степу всім необхідним — калорійною м’яс­ною їжею, шкірою для одягу, взуття, покриття жител. З рогу і кістки робили знаряддя і предмети побуту, зі шкур, вовни, сухожилля — мотузки для госпо­дарчих потреб. Мозок використовували для вичинки шкур, а гній як паливо у безлісому степу. Провідна роль бізона спричинила виникнення його культу, сліди якого простежені на стоянці Анетівка II на Південному Бузі.

Мешкали степові мисливці на бізона в легких портативних житлах конічної форми, на зразок чуму народів Сибіру, або тіпі американських індіанців. У та­кому круглому в плані житлі, що мало каркас із жердин і покриття зі шкур, мешкала сім’я чисельністю 8—10 осіб. На місці таких сімейних жител залиши­лися скупчення крем’яних виробів, кісток тварин, вугілля та попелу від вогнищ діаметром 8—10 м — так звані крем’яниці, відомі на багатьох степових стоянках.

Степові мисливці на бізонів мешкали в Надчорномор’ї 20—10 тис. років тому. Поступове вимирання бізонів зумовило зростання ролі промислу коня. В наступну, мезолітичну, добу провідну роль у мисливському господарстві Надчорномор’я відігравало полювання на тура.