Культурні спільноти прильодовикової Європи
У пізньому палеоліті з’являються спільноти, які поступово набувають форм археологічних культур. Вони являють собою сконцентровані на обмеженій території групи синхронних або генетично пов’язаних стоянок з однотипними речами, що свідчить про спорідненість населення, яке лишило ці пам’ятки.
Більшість дослідників вважає, що археологічні культури являють собою сліди мешкання окремих етнічних спільнот первісності.Оскільки вироби з кременю переважають на стоянках кам’яної доби, їх класифікація є визначальною у виділенні археологічних культур палеоліту. Особливо показовими для визначення належності стоянки до тієї чи іншої культури є форма наконечників метальної зброї (стріл, дротиків). Іншими словами, є підстави вважати, що окремі культурні групи населення кам’яної доби являли собою стародавні етнічні групи, кожна з яких виготовляла наконечники специфічних форм (рис. 17).
Як відомо, археологічні культури мають умовні назви, які дослідники дають цим однотипним групам пам’яток по першій розкопаній пам’ятці. Наприклад, назви оріньяцької та азильської культур походять від печер Оріньяк та Азиль у Піренеях, гамбурзької та свідерської — від населених пунктів, поблизу яких розкопані стоянки в Німеччині та Польщі.
На початку верхнього палеоліту крем’яна індустрія людини розумної (Оріньяк) співіснує з технологіями неандертальців (Мікок, Селет, Шательпе- рон). У середині пізнього палеоліту поширюються технології гравет та східний гравет, а наприкінці — мікрогравет або епігравет, індустрії наконечників стріл на пластинах та архаїчних сегментів, трапецій (Лінгбі, Свідер, Красносілля, Гамбург, Осокорівка, Азиль тощо).
Оріньяк — традиція обробки кременю ранньої пори пізнього палеоліту, якій властиві характерні мікровкладні у вигляді лусочок кременю з нерегулярною ретушшю по краю, нуклеподібні скребачки з носиком, багатофасеткові різці, а також кістяні наконечники стріл з розщепленою основою (рис.
5, 17). В Європі оріньяцькі традиції розвивалися приблизно 35—20 тис. років тому. Оріньяцькі пам’ятки відомі у Подністров’ї (Рашків VII), на півдні України в Криму (Сюрень І), Надчорномор’ї (Зелений Хутір, Анетівка І, Сагайдак, Ворона III) та Надазов’ї (Муралівка, Золотівка). Вважається, що більшість із них належить до пізніх етапів існування культури. На думку деяких дослідників, Східний Оріньяк був генетичною підосновою Епігравету України.Селет (від назви однойменної печери в Угорщині) — культурна група ранньої пори верхнього палеоліту, якій властиві двобічно оброблені вістря (рис. 17). У Східній Європі до селетського кола належать пам’ятки України —
Рис. 17. Крем’яні наконечники культур верхнього палеоліту Європи
Ільїнка, Молодова V (шар 9, 10), Буран-Кая IH (шар С), Міра; Молдови — Бринзени; Росії — Бірюча Балка на Нижньому Дону та Стрелецька, Костенки І (шар 2, 3), Костенки 11, 12 на Середньому Дону та ін. Вважається, що селе- тоїдні пам’ятки передували появі в Україні оріньяцьких і певний час співіснували з ними.
Гравет (від стоянки Ля Гравет у Франції) — культурна традиція обробки кременю, що розвивалася у прильодовиковій Європі на початку та в середині пізнього палеоліту (30—20 тис. років тому). Визначальним знаряддям із кременю є довгі вістря на пластинах з прямим притупленим краєм (рис. 17). Характерні також призматичні нуклеуси для пластин, довгі кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах. Мистецтву Гравета властива скульптура та гравюра на кістці, основним сюжетом якої є натуралістичне зображення жінки з гіпертрофованими формами. Судячи з фауни стоянок (мамонт, кінь, північний олень тощо), граветська людність полювала на стадних ссавців холодних прильодовикових степів Європи.
Своєрідність крем’яних виробів окремих пам’яток дала підстави виділити в межах граветської традиції кілька культур: павловську, віллендорфсько-кос- тенківську (Східний Гравет), молодовську.
В Україні граветська традиція представлена середніми шарами стоянок пізнього палеоліту Подністров’я — Молодова I, V, Кормань IV, Оселівка II, Вороновиця І та ін. Граветські традиції молодовської культури в басейні Дністра сягають кінця палеоліту і беруть участь у формуванні Мікрогравету або Епігравету кінця верхнього палеоліту.
Східний Гравет, або вілендорфсько-костенківська культура — група пам’яток середнього етапу пізнього палеоліту. Визначальними виробами є наконечники з бічною виїмкою (рис. 17), ножі костенківського типу, натуралістичні скульптурні зображення жінок. З’являються в Центральній Європі, звідки просуваються у східному напрямі до Верхнього Дніпра, Десни та Верхнього Дону. Датуються 23—17 тис. років тому. В Україні ця культура представлена окремими стоянками північного регіону (Пушкарі І, Погон, Клюси), на яких простежуються певні впливи Східного Гравету у вигляді характерних наконечників з бічною виїмкою та ножів костенківського типу.
Мікрогравет, або Enizpaeem — культурна традиція кінця пізнього палеоліту Європи, що характеризується поширенням вкладнів до наконечників списів у вигляді крем’яних мікровістер з притупленим краєм (рис. 17). Техніка обробки кременю типова для пізнього палеоліту (призматичні нуклеуси для пластин, кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах). Мікрогравет України має прямі аналогії у синхронному йому Мадлені Франції, Іспанії, Німеччини, Австрії та Епіграветі Італії. Мистецтву Мікрогравету властива схематизація зображень, яскраві приклади якої дає палеолітичне мистецтво України (рис. 14). Судячи з фауністичних решток, епіграветські мисливці полювали на великих ссавців холодних прильодовикових степів та лісостепів — мамонтів, бізонів, північних оленів, коней.
Є три основні версії походження Епігравету України: від власне Гравету; від віллендорфсько-костенківської культури або Східного Гравету; від Орінья- ку Східної Європи.
Однотипність крем’яного інвентаря Мікрогравету України утруднює його культурний поділ.
Однак більшість учених вважає доцільним виділення в його межах межирицької культури Середнього Подніпров’я, куди, крім епонімної стоянки, входять Добранічівка, Фастів, Семенівка, Гінці, можливо Кирилівська, які датуються 15—14 тис. років тому. Епіграветські стоянки степового Надчорномор’я залишені мисливцями на бізонів (рис. 15), а північних регіонів — мисливцями на мамонтів.Пізній етап верхнього палеоліту (17—13,5 тис. років тому) по праву можна вважати добою Мікрогравету в Європі, коли однотипні пам’ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм домінують на територіях від Атлантичного узбережжя Європи до басейну Дону. До Мікрогравету належить переважна більшість пізньопалеолітичних стоянок України, що датуються 19—12 тис. років тому. Серед них такі всесвітньо відомі общинні поселення мисливців на мамонта, як Мізин, Межиріч, Добранічівка, Кирилівська, Гінці, та мисливців на бізонів — Амвросіївка, Велика Аккаржа, Анетівка II.
Найдавніші епіграветські пам’ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм з’являються під час максимального похолодання 19—18 тис. років до н. е. (Амвросіївка, Анетівка II, Велика Аккаржа). Наявність оріньяцьких рис в інвентарі, можливо, свідчить про участь носіїв оріньяцьких традицій у їхній генезі.