Фінальний палеоліт

Фінальний палеоліт (13,5—10 тис. років тому) — заключна фаза палеоліту, коли південний край льодовика, що відступав, зафіксувався на північному бе­резі Балтійського басейну. Внаслідок різкої зміни холодних періодів (Дріас 1, II, III) потепліннями (Рауніс, Белінг, Алеред) вимерли мамонти й основним видом великих травоїдних в Європі став північний олень.

Саме з цього часу в прильодовиковій Європі простежується чіткий куль­турний поділ і з’являються справжні археологічні культури. Порівняно зі зга­даними спільнотами ранньої та розвиненої пори верхнього палеоліту культури фінального палеоліту значно компактніші й менш тривалі в часі. Вони дуже нагадують культурні спільноти пізнішого часу, які, на думку більшості архео­логів, є слідами мешкання окремих стародавніх етносів. Фінальнопалеолітичні та мезолітичні культури Європи різняться насамперед формою наконечників стріл, які нерідко мали обриси геометричних мікролітів — трапецій, сегментів, трикутників, ромбів.

Територія України у фінальному палеоліті була складовою двох великих культурних провінцій первісної Європи — північної балтійської та південної середзе M H OM Орської.

Північ України (Полісся) у культурно-історичному плані тяжіла до Півден­ної Балтії і входила до області культур мисливців на північного оленя, які по­ширилися в останні тисячоліття льодовикової доби на низовинах від Темзи до Десни та витоків Волги. Маються на увазі культури Гамбург, Лінгбі, Аренс­бург, Свідер, Красносілля, яким властиві наконечники стріл різноманітної форми, виготовлені з пластин (рис. 18).

У степовому Надчорномор’ї та Надазов’ї були поширені стоянки похідних від Епігравету шан-кобинської та осокорівської культур з архаїчними мікро­літами — сегментами й трапеціями. їх носії полювали на степових стадних

Рис.

копитних (кінь, бізон), а шан-кобинська людність ще й на лісових травоїдних Кримських гір.

Осокорівська культура — група споріднених пам’яток фінального палеоліту з однотипним крем’яним інвентарем, для якого характерні трапеції осоко- рівського типу з ретушшю по верхній основі (рис. 17), вістря з притупленим краєм, пізньопалеолітична пластинчаста техніка розколювання кременю, скре­бачки та різці на пластинах. На стоянці Рогалик (Луганщина) знайдені слан­цеві плитки зі схематичними зображеннями жінок та геометричним орнамен­том (рис. 19).

Стоянки поширені на межі лісостепової і степової зон України: Осокорівка (шар 3 в), Рогалик Акимівський, Прогон, Леонтіївка, Царинка. Датуються 13—12 тис. років тому. Осокорівська людність полювала в умовах лісостепу та

Рис. 19. Схематичне зображення жінки на сланцевій плитці з фінальнопалеолітич- ної стоянки Рогалик на Луганщині

степу на стадних травоїдних (коней, бізонів) (рис. 15). Культура постала з місцевих епіграветських традицій пізньопалеолітичних мисливців лісостепу.

Шан-кобинська культура — споріднені пам’ятки гірсь­кого Криму з крем’яним інвентарем, якому властиві грубі сегменти (рис. 17), одно- та двоплощинні нуклеуси для грубих пластин, кінцеві скребачки та різці на пластинах.

Печерні стоянки культури поширені в гірському Кри­му: Шан-Коба (шари 5, 6), Фатьма-Коба (шари 5, 6), грот Скелястий (шари 1—4), Буран-Кая, Заміль-Коба І, Сю- рень II (верх, шар), Алимівський Навіс (шари 3, 4). Ана­логічна пам’ятка досліджена на Одещині (Білолісся). Фауна стоянок (благородний олень, косуля, кабан, сай­гак, кінь, бізон) свідчить, що основою господарства міс­цевих мешканців було полювання на копитних гірських лісів, доповнюване промислом степових травоїдних.

Шан-кобинська культура належала до області рома- нелло-азильських культур (із сегментоподібними мікро­літами), які розвивалися в Південній та Центральній Європі, а також у Криму та на Кавказі у фінальному па­леоліті (12—9,5 тис.

Красносільська культура — група споріднених пам’я­ток фінального палеоліту з крем’яним інвентарем, що характеризується груби­ми черешковими наконечниками стріл (рис. 18, 4, 5), відщеповою технікою розколювання кременю, одноплощинними нуклеусами, короткими скребачка­ми, ретушними різцями на відщепах.

Була поширена в басейнах Прип’яті, Німану, Верхнього Дніпра у IX тис. до н. е. В Українському Поліссі досліджені стоянки Красносілля Е, Великий Мідськ, Лютка, Самари, Бір, Птиче 3.

Мешкаючи в холодних умовах льодовикової доби, красносільське населен­ня, очевидно, полювало на північних оленів. Походить від культури Лінгбі, на­селення якої мігрувало 11 тис. років тому в Полісся із заходу, тому на ранніх красносільських стоянках знаходять великі наконечники типу Лінгбі (рис. 18, 2). Наприкінці IX тис. до н. е. під тиском людності свідерської культури крас­носільське населення рухалося з Полісся через Верхній Дніпро на Верхню Волгу. Відіграло значну роль у первинному заселенні Верхнього Подніпров’я та Верхньої Волги. Післяльодовикове потепління, близько 10 тис. років тому, призвело до трансформації красносільської культури в мезолітичні пісоч- норівську, гренську та єнівську культури басейнів Десни, Верхнього Дніпра та Верхньої Волги.

Свідерська культура — велика група споріднених пам’яток з однотипним крем’яним інвентарем, поширена на території Польщі, Литви, Західної Біло­русі, Північно-Західної України в останнє тисячоліття льодовикової доби. Назва походить від стоянки Свідре Велке під Варшавою. Визначальними для культури є наконечники стріл на пластинах з плоскою підтескою з черевця (рис. 18, 3), а також двоплощинні, “човнуваті” нуклеуси для верболистих пластин, кінцеві скребачки та різці на пластинах, сокири на відщепах. Куль­тура була поширена в басейнах рік Вісла, Німан, Прип’ять, на Верхньому Дніпрі.

В Україні численні свідерські пам’ятки відомі в Поліссі (Нобель, Перево­локи, Лютка, Люб’язь, Сенчиці, Тутовичі, Березно, Прибір, Кричельськ). Окремі стоянки відомі в Карпатах (Делятин) та Криму (Сюрень II, Буран-Кая III). Датується IX тис. до н. е.

Свідерці мешкали в холодних лісотундрах, полюючи на стадних північних оленів, що сезонно мігрували (рис. 16). їхнім генетичним пращуром є культу­ра Лінгбі Західної Балтії, людність якої близько 11 тис. років тому мігрувала на схід до Верхнього Дніпра. Людність свідерської культури відіграла провідну роль у первинному заселенні півночі Східної Європи від Східної Балтії до Північного Уралу.

Різке потепління 10 тис. років тому зумовило міграцію свідерського насе­лення слідом за північним оленем на північ Східної Європи, яку вони засе­лили протягом VIII тис. до н. е. На цьому підгрунті сформувався постсвідерсь- кий мезоліт лісової зони від Східної Балтії до Північного Уралу. Ця людність, імовірно, була підгрунтям майбутньої фінно-угорської сім’ї народів півночі Східної Європи.

Кінець палеоліту збігається з кінцем льодовикової доби, коли внаслідок прориву теплих атлантичних вод у Балтійське льодовикове озеро близько 10 тис. років тому відбулося різке потепління, зумовлене стрімким таненням скандинавського льодовика.