Глава 8 КУЛЬТУРА, ПОБУТ І РЕЛІГІЯ В V—І ст. до н. е.

Протягом класичного і елліністичного часу змі­нювалися не лише політичний статус і територіальні межі антич­них держав Північного Причорномор'я, зовнішній вигляд міст і матеріальна культура, а й відбувалося постійне збагачення духов­ного світогляду населення.

Водночас у містах виявляються загальні тенденції розвитку в багатьох сферах культури. Спільними залишалися прагнення ел­лінів перетворити засновані апойкїї на міста з усіма властивими для них структурами. Майже одночасно наприкінці IV—ПІ ст. до н. е. мілетсько-іонійські колонії, як і багато міст, підкорених Олексан­дром Македонським, поступово втрачають іонійський діалект, пере­йшовши на загальногрецьку мову (койне) з превалюванням в ній аттичного діалекту, лише херсонесити довше за всіх (до II ст. н. е.) зберігали дорійські діалектні форми в своїх лапідарних докумен­тах. Спостерігаються спільні ознаки в розвитку архітектури, палео­графії, освіти, музичної культури, образотворчого і прикладного мистецтва, релігійних віруваннях, побуті й у звичаях. У художній творчості знання і наслідування середземноморським еллінам було вирішальним.

У часи найвищого економічного розквіту північнопонтійських держав, які в основному припадають на IV—III ст. до н. е., відбу­вався і їхній культурний розквіт. Однак, якщо в Ольвії, Херсонесі й, можливо, Tipi досягнення культурного життя були пов'язані з патріотичними прагненнями громадянських общин у демократич­них полісах, то на Боспорі художня культура за своєю проблемати­кою наближалась до культур елліністичних держав монархічного типу із зосередженням всіх інтелектуальних сил при царському дворі.

Найтісніші політичні, економічні й культурні контакти всіх міст з Афінами в V—ПІ ст. до н. е. зумовили спільність їх мате­ріальної і духовної культури. В обмін на хліб, рибу, інші продукти, а також рабів афіняни постачали сюди величезну кількість серій­ного чорнолакового і розписного посуду, теракотової пластики, при­крас, меншою мірою скульптуру й інші мистецькі твори. В еллі­ністичний час зі зміною торговельних контактів (Єгипет, Родос, ма­лоазійські і південнопонтійські міста) з'являються властиві для них ознаки багатьох компонентів культури. Ці різноманітні зв'язки відігравали надзвичайно велику роль у культурному житті еллінів і на далекій периферії античної цивілізації, давали творчі імпульси для розвитку місцевої архітектури, мистецтва й художнього ремес­ла, в яких простежувався своєрідний сплав різних стилів.

Архітектура

V—І ст. до н. е. у розвитку архітектури та місто­будуванні античних північнопричорноморських міст стали часом розвитку власне грецьких традицій цього регіону, а також вироб­лення на базі контактів з оточуючими варварськими племенами, зокрема із скіфами, змішаного греко-варварського стильового на-

Ольвія. Теракотове погруддя Кори-Персифони. Ill ст. до н. е.

Ольвія. Вівтар на Центральному теменосі. IV-III ст. до н. е.

прямку^[847]. В цілому слід відзначити, що в історії північнопричорно- морської архітектури, як і давньогрецької взагалі, можна виокре­мити два періоди — класичний та елліністичний. Проте вони не від­різнялися один від одного так яскраво, як це було у Греції.

По-перше, архітектура північнопричорноморських міст першо­го з них ніколи не підносилася до такого рівня розвитку, як у Гре­ції.

Звичайно, V—І ст. до н. е. не були часом невпинного піднесення північнопричорноморської архітектури. Максимальний розквіт ар­хітектури і будівництва припадає на IV — першу половину ПІ ст. до н. е., а кризові явища спостерігаються у II—І ст. до н. е.

У досліджуваний період у Північному Причорномор'ї будували­ся всі основні категорії античних архітектурних споруд. Тут працю­вали не тільки свої будівельники, а й архітектори, які володіли усією сукупністю знань з архітектурно-будівельної справи і були в змозі створювати високоякісні ансамблі та окремі споруди.

Містобудівні традиції збагатилися появою прямокутного регу­лярного планування (Херсонес, Керкінітида, Порфмій). Міста отри­мують чітку квартальну забудову, зникають землянки. Усі споруди робляться з каменю або сирцевої цегли. Провадяться досить значні роботи з благоустрою міст, зокрема в галузі водопостачання, ка­налізації, терасування схилів тощо. Зростає площа міст, яка в най- значніших центрах досягає 40—50 га. Проводяться значні перебу­дови на теменосах, агорах (Ольвія), в житлових кварталах. Міста обносяться фортечними мурами з баштами. Зводяться палаци (Пан- тикапей), храми та вівтарі, театри (Пантикапей, Херсонес, Ольвія), отримує значне поширення архітектура малих форм, поховальна архітектура. Приділяється значна увага оформленню інтер'єрів житлових будинків, адміністративних та суспільних і культових споруд, поховальних склепів.

У фортечному будівництві захисні лінії складалися з стін та прямокутних або круглих (чи напівкруглих) у плані башт. Стіни і

Рис. 66. Храм іонічного ордеру. Херсонес, III ст. до н. е. Реконструкція І. Р. Пічикяна.

башти увінчувалися зубцями для захисту лучників і могли ма­ти дахи. Брами у крі­посних стінах флан­кувалися баштами, а сам переріз з боку міста міг оздоблю­ватися невеликим плоским або навіть об’ємним портиком. Найбільш репрезен­тативні залишки та­ких споруд відкрито у Херсонесі^[848] та в Ольвії^[849]. Звичайно місто обносилося од­нією захисною лі­нією. Але у Пантика- пеї була ще одна за­хисна лінія, яка ото­чувала акрополь^[850]. Стіни робилися як із сирцевої цегли, так і з каменю на глиня­ному розчині.

Серед монумен­тальних споруд у Північному Причор­номор’ї найповніше досліджені храми, від яких збереглися незначні залишки стін та порівняно значна кількість архітектурних деталей, які дають змогу зробити графічні реконструкції деяких з них. За типом це були периптери (шестиколонний храм Аполлона іонічного ордеру у Пантикапеї першої половини V ст. до н. е. і шестиколонний храм Аполлона Дельфінія доричного ордеру в Ольвії III ст. до н. е.)^[851], але найчастіше антові або простильні (актовий двоколонний храм іонійського ордеру Аполлона Дельфіній V ст. до н. е. в Ольвії і там само такий або простильний) храми Зевса дорійського ордену ПІ ст. до н. е.; антовий храм (?) дорійського ордеру у Мірмекії IV—III ст. до н. е.; чотириколонний простильний храм іонійського ордеру дру­гої половини IV ст. до н. е. у Херсонесі^[852]. Існували й толосові хра­ми. Залишки такого храму з використанням доричного та іонічного ордерів було відкрито, зокрема, на Азійському Bocnopi (Тамань)^[853].

Поряд з храмами на теменосах знаходилися і різні за формою та декором вівтарі — круглі або прямокутні у плані, ступінчаті та ін. Найцікавіші з них відкрито в Ольвії та Херсонесі^[854], зокрема вівтар Пассіада.

Теменоси з’єднувалися з оточуючими вулицями за допомогою пропіл ей (Ольвія).

Агори, як правило, з однієї або кількох сторін мали колонади — стої — у глибині яких могли розташовуватися адміністративні, тор­говельні та інші будівлі. Були стої, які використовувалися лише як місце для спілкування вільного населення античних міст. Залишки саме такої великої стої, яка відокремлювала теменос Аполлона Дельфінія від агори, були відкриті в Ольвії^[855].

З інших споруд суспільного, культового або адміністративного призначення у Північному Причорномор'ї відкрито досить незначні залишки (наприклад, театру в Херсонесі), щоб ми мали змогу ре­конструювати їх зовнішній вигляд, але досить часті знахідки "фраг­ментів різнокольорового розписного тинку дають підстави вважати, що інтер'єри їх мали високоякісні^po3∏Hcπ, виконані у так званому структурному стилі, коли відтворювалася засобами живопису структура кам'яної кладки. Застосовувалися й рельєфні оздоблення інтер'єру приміщень у вигляді різних орнаментальних порізок. Ко­льорова гама складалася з білого, чорного, червоного, жовтого, корич­невого, синього кольорів. Структура таких розписів реконструйова­на, зокрема, для деяких парадних приміщень III—II ст. до н. е., залишки яких було знайдено у Пантикапеї та Фанагорії^[856]. У зв'яз­ку з цим відзначимо також розпис III ст. до н. е. у Німфейському святилищі, на якому були прорізані малюнки більше ЗО вітрильних кораблів, тварин, людей, сцен полювання^[857]. Використовувався ко­лір і в колонадах портиків архітектурних споруд.

У цілому відзначимо, що у ці часи головними архітектурно-міс­тобудівними центрами були агори (у тих містах, де не було акро­полів), або агори у нижньому місті і палацово-культові укріплені вершини акрополів.

Природно, забудова житлових кварталів та вулиць у цих райо­нах була одноманітнішою. На вузькі вулиці з обох боків виходили звичайно глухі фасади, тобто стіни житлових будинків, які ожив­лялися лише входами, іноді оздобленими плоскими портиками або зрідка невеликими віконцями на значній відстані від землі. Річ у тім, що в античному житлі головним місцем, яке намагалися зроби­ти якомога привабливішим, було внутрішнє подвір'я. Тут, особливо влітку, проходило все життя родини. Тому головними були фасади будинку, які виходили на внутрішнє подвір'я. Площа забудови коливалась у досить значних межах — від кількох десятків квад­ратних метрів до 500—600 м², найчастіше — 100—300 м². Подвір'я займало найчастіше 10—25% цієї території. Часто будинки мали житлові підвали, рідше — другий поверх^[858]. Звичайно приміщення поділялися на дві частини: жіночу й чоловічу. Серед ордерних жи­тел за планувальним типом у Північному Причорномор'ї поки що відомі лише пастадні та перистильні будинки, які належали серед­нім і заможним громадянам. Колонади портиків у таких будинках звичайно вирішувалися в античному або доричному ордерах. Анта­блементи портиків робилися з дерева за спрощеною схемою. Кар­низи черепичних покрівель при коринфській схемі мали досить ви­разний силует, що добре контрастував з усім оточенням. Посеред двору міг розміщуватися вівтар. Особливо прикрашалися примі­щення чоловічої частини дому — андрони. їх стіни мали розписи у техніці фрески або енкаустики у структурному, а пізніше квітково­му стилях, підлоги робилися з різнокольорової гальки на вапняно­му розчині у вигляді геометричних орнаментів або сюжетних сцен.

Описані житлові будинки відкрито в усіх північнопричорномор- ських містах та поселеннях^[859], найцікавіші і краще досліджені — в Ольвії^[860].

Значний інтерес з мистецького погляду викликають похо­вальні споруди, які відкрито у значній кількості і які завдяки специфіці свого розміщення дійшли до нас у досить збереженому вигляді^[861].

Поховальні споруди складалися з двох частин — підземної і наземної. За характером вирішення наземної частини некрополі по­ділялися на курганні та безкурганні. У першому випадку над похо­ванням робилися земляні насипи конічної форми, які обносилися по периметру кам'яними крепідами. Висота таких курганів іноді сягала 25 м. Але спосіб їх завершення нам невідомий. На безкур- ганних некрополях над похованням розміщувалися невеликі вівта­рі, стели з архітектурним декором, зображенням померлого з його родичами, стели з поліхромним декором, іноді з зображенням порт­рета померлого (Херсонес), антропоморфні надгробки (Ольвія). На некрополі Херсонеса відомі також едикули, монументи портальної групи доричного або іонічного ордерів. На некрополях Bocnopy до­сить значного поширення набули стели з архітектурним декором у вигляді карнизів, фронтонів, акротеріїв, двоколонних портиків. Особливо відзначимо стелу із зображенням п'ятиколонного фасаду храму іонічного ордеру II ст. до н. е.^[862].

Значний інтерес становлять також підземні частини поховаль­них споруд, особливо виконані з каміння. Така споруда, починаючи з IV ст. до н. е., складалася з поховальної камери та дромоса, або поховальної камери, вхідного тамбура та дромоса. Входи у тамбур іноді оформлювалися плоскими портиками. Поховальні камери звичайно мали прямокутну або квадратну у плані форму (виня­ток — камера Золотого кургану, яка у плані була круглою). Похо­вальні камери, а іноді й дромоси перекривалися уступчастими скле­піннями. З IV ст. зрідка використовувалися й розпірні напівци- ліндричні склепіння, які отримали максимальне поширення лише наприкінці еллінської доби. Найвизначнішими пам'ятками, як з огляду на влаштування підземної частини, так і наземної, були Золотий та Царський кургани на Bocnopi^{[863] [864].}

Золотий та Царський кургани мали купольні уступчасті скле­піння та довгі дромоси. Камера Золотого кургану була у плані круг­лою, Царського — майже квадратною, через що будівельники були змушені зробити вітрила при переході від прямокутника камери до кола купола.

Найповніше уявлення про декоративні розписи стін нам дають склепи Боспору, де в елліністичний час панував структурний стиль. Це склепи 1908 р. на горі Мітридат, першого кургану Васюринської гори (№ 47) біля Анапи, на хребті Юз-Оба та ін.зіт. Розписи струк­турного стилю імітували знизу догори фундаментний ряд каменю, потім ортостатний, який перекривався знову рядом плит, укладе­них плиском, далі йшла кладка стіни, що увінчувалася невисоким карнизом. Кольорова гама була та сама, що у вже згадуваних розпи­сах громадських споруд. А у склепі Васюринської гори було роз­писане й склепіння, яке імітувало синє небо в огорожі, наче подвір’я. Поступово до структурних розписів починають включати елементи квіткового стилю — вінки, рослинні гірлянди, квіти тощо. ЗII ст. до н. е. над структурними розписами нижньої частини стіни починають розташовувати сюжетні композиції, як, наприк­лад, сцена битви пігмеїв з лелеками у склепі, відкритому 1832 р. на північному схилі гори Мітридат у Пантикапеї.

Побут і звичаї

У період інтенсивного розвитку північнопонтій- ських держав зберігалися традиційні навички в побуті і звичаях. Водночас з розквітом міст і урбанізацією поселень в елліністичний час було внесено багато змін у загальний образ життя їхнього насе­лення. Економічна стабілізація сприяла налагодженню побутових умов багатьох громадян, а в деяких з них з’явилося бажання до розкоші й вишуканості, особливо у боспорської знаті.

Вже з початку V ст. до н. е. почалося масове сирцево-кам’яне наземне домобудівництво^[865]. Такі будинки мали кілька приміщень, диференційованих за функціональним призначенням. Вони групу­валися навколо внутрішнього двору, який з'єднувався з вулицею вузькими вхідними коридорами. В небагатьох випадках трапляють­ся двоповерхові будинки; інколи перед житловими кімнатами роз­ташовувалася пастада — закрита або відкрита у двір вузька при­хожа. У дворах стояли дерев'яні або кам'яні підставки, нерідко схожі на канельовані колони,— для лутеріїв з водою, в які щоденно наливали морську чи дощову воду. За грецьким звичаєм, кожен, хто мав зайти у житлове помешкання, передусім мав обмити руки.

Будинки поділялися на три частини: чоловічу (андрон), жіночу (гінекей) та господарську. Стіни в багатьох приміщеннях покрива­лися штукатуркою, розписувалися у структурному стилі. Андрони часто мали галькові долівки з сюжетними або декоративними орна­ментами. Так, андрон заможного херсонесита встеляла мозаїка з зображенням двох оголених жінок під час купання. Підвали, зо­крема в Ольвії, також використовувалися для житла.

У всіх грецьких містах, в тому числі північнопонтійських, ойкос становив основу і честь сім'ї, яка була важливою складовою кожної держави^[866]. В багатьох будинках були великі приміщення з вогнищем в центрі, де найчастіше збиралися всі члени сім'ї, готу­вали їжу і навіть спали в холодну пору року. Тут відбувалися й церемоніальні дійства на.честь покровительки сім'ї Гестії, яка уособлювала домашнє вогнище, а також богинь Гекати, Деметри та Афродіти.

Для опалення використовували, крім відкритих вогнищ і печей, різного типу жаровні^[867]. Найпоширенішими були бочковидні тов­стостінні керамічні посудини з боковими отворами, куди насипали вугілля. Сільські житла були набагато скромніші міських, але в елліністичний час чимало громадян Боспору, Херсонеса й Ольвії мали великі садиби з кам'яними будинками та дворами, встеле­ними плитами, а також садами за межами міста.

При будівництві жител велика увага приділялася освітленню. Найчастіше двір розташовувався з сонячного боку, щоб у кімнати попадало більше світла і тепла. Для освітлення використовувалися глиняні та бронзові світильники, форма яких періодично змінюва­лася, але незмінним залишалося застосування рослинного та тва­ринного масел, в які вставлявся фітіль з шерстяної тканини, скру­ченої у джгут^[868].

Інтер'єр помешкань основної маси населення був простий і зруч­ний для життя. Дерев'яні меблі — столи, стільці, крісла, лежанки (кліне), скрині — мала майже кожна сім'я. Меблі відрізнялися між собою не лише формою, розмірами, характером обробки деревини, а й декором^[869]. Заможні громадяни користувалися меблями, прикра­шеними художнім різьбленням — скульптурним, рельєфним та ін- тарсійно-інкрустаційним, які виготовлялися як місцевими майст­рами, так і привозилися з Еллади. За свідченням Ксенофонта, сюди у великих ящиках поступали кліне, скрині, книжки та інші пред­мети [Xenopħ., VII, 5, 14].

Найкращі меблі найчастіше ставилися в андронах, де чоловіки збиралися для спільних трапез. У боспорських містах робили ле­жанки, передня частина яких виготовлялася у вигляді голів лева, коня, качки, тощо. Речі перевозили й зберігали у дерев'яних скри­нях, які теж часто були орнаментовані інкрустаційним різьбленням та аплікаціями. Якщо в архаїчний час шерстяні тканини і вироби (килими, покривала, подушки) були в основному привозними, то в V—І ст. до н. е. їх вже виготовляли в північнопонтійських містах. Значне місце в інтер'єрі займали хутра диких тварин. В гінекеях стояли різноманітні шкатулки, лекани, піксиди, алабастри, в яких жінки зберігали прикраси та інші речі їхнього туалету^[870]. Декор кімнат доповнювався килимами, фіранками, декоративними ваза­ми, в нішах або на підставках стояли теракотові, мармурові чи вап­някові статуетки божеств. Спали на матрацах з подушкою, вкрива­лися ковдрами, овчиною чи іншими хутрами.

Деякі види побутового начиння протягом класичного й еллініс­тичного часів мало змінилися. Для вмивання користувалися вели­кими глиняними, рідше мармуровими мисками — лутеріями. В господарських приміщеннях стояли кам'яні ступи, зернотерки, ткацькі верстати та інші знаряддя праці залежно від соціального і професійного характеру того чи іншого громадянина. їжу найчас­тіше готували на переносних жаровнях у кружальних та ліпних посудинах — горщиках, сковородах, каструлях, форма яких мало змінювалась. Вино та оливкове масло зберігали в гостродонних ам­форах, зерно та солону рибу — в піфосах. Найбільші зміни відбу­лися у виробництві столового посуду^[871]. Якщо в класичний час май­же кожен міський житель мав аттичний чорнолаковий посуд, а нерідко й розписний, то в елліністичний час він поступово деградує і на зміну йому з'являються зовсім інші види посуду: передусім місцевого виробництва глеки, тарілки, чашки, миски. Привізний посуд з Аттики, Александрії Єгипетської і малоазійських міст за своєю якістю і декором значно поступався афінському VI—IV ст. до н. е. Слід відзначити, що в класичний час особливо на Боспор у значній кількості привозили різноманітні чорнофігурні вази роз­кішного або «керченського» стилю^[872]. Чудові розписи з міфологіч­ними і ритуальними сюжетами розкривають окремі деталі побуту греків^[873]. Так, на кальпіді першої половини IV ст. до н. е. в полі­хромному стилі з позолотою відображена сцена поздоровлення мо­лодої. Вона сидить у високому кріслі, навколо літають ероти і з дарунками підходять до'неї подруги. Дівчинка-служниця простягає їй лекану з предметами туалету.

Елліністична кераміка дещо скромніша. Як і в попередні часи серед парадного посуду переважають аттичні і малоазійські зразки чорнолакової кераміки, розписаної невибагливими орнаментами (канфари, пеліки, блюда, вази тощо). В III—І ст. до н. е. поширю­ються чаші з рельєфними прикрасами, які за формою і декором повторювали металічний посуд. Одним з кращих зразків є ваза з Ольвії, поверхня якої покрита смугами з рельєфними зображен­нями міфологічних персонажів та різноманітних орнаментів. Однак у повсякденному житті більшість населення міст і поселень корис­тувалася простим кружальним посудом, виготовленим у місцевих майстернях. У II—І ст. до н. е. внаслідок економічної кризи збіль­шилася кількість ліпного посуду.

їжа в основному була такою ж скромною, як і в архаїчний час: пшеничні та ячмінні коржі, риба, овочі, м'ясо, сир, рослинний і тваринний жир, різні соуси й приправи. Хліб був найважливішим компонентом щоденного раціону. Без нього не обходилася жодна трапеза. Навіть у кризових ситуаціях, як це видно з ольвійського декрету Протогена [IOSPE, І², 32], найважливішого значення нада­валося закупівлі хліба, а в тяжкі часи його розподіляли між грома­дянами сітони. Про те, що греки в основному їли дуже прості стра­ви, свідчить легенда про Діоскурів, яким в афінському пританеї як і пританам під час громадських трапез давали сир, ячмінний корж, маслини й цибулю^[874].

Численні залишки риб'ячих кісток і рибних тарілок із заглиб­леними в них спеціальними сільничками, в які клали й різні при­прави, свідчать, що риба (жарена, солона, копчена, в'ялена, суше­на) була найпоширенішою їжею серед усіх верств населення^[875]. У містах, зокрема в ольвійських лапідарних написах, згадуються риб­ні ринки [IOSPE, І², 32].

Питна вода в основному поступала з природних джерел. Найчас­тіше користувалися колодязями й цистернами, в яких також збе­рігали дощову воду. Вино, розбавлене водою, було одним з основних напоїв греків. Його привозили з міст Егеїди, а також Херсонесу Таврійського. Відповідно з цим воно було різних сортів: в V—IV ст. до н. е. особливо славилося хіоське, мендейське, фасоське, в IV— II ст. до н. е.— гераклейське, родоське, коське.

Грецький звичай напівлежати під час трапези був поширений і серед чоловіків північнопонтійських міст. Численні зображення трапез на вотивних і надгробних пам'ятниках дають яскраве уяв­лення про них. На багатьох стелах відображено, зокрема, такі по­бутові дрібниці, як форма меблів: круглий столик на трьох ніжках з хлібними коржиками і посудом, ложе з напівлежачим чоловіком теж з фігурними прикрасами, крісло, на якому сидить жінка в гар­но драпірованому костюмі. Під її ногами стоїть ослінчик, на ложі і в кріслі — подушки і покривала329.

Сервіровка столу в таких сценах найчастіше скромна: хлібні коржики, кілька посудин із стравою, в руках — чаша для пиття вина. Поруч стоїть кратер чи гідрія, з яких хлопець-служка черпає вино спеціальним ковшиком з довгою ручкою — кіафом. У замож­них людей, особливо в царських сім'ях Bocnopy і знаті, сервіровка відрізнялася багатством і різноманітним набором посуду з золота, срібла, бронзи.

У містах значне місце в організації дозвілля відводилося спіль­ним трапезам, які на відміну від архаїчного часу проводилися в спеціальних приміщеннях — андронах, де брали участь головним чином чоловіки. Майже кожен громадянин при спорудженні свого будинку належну увагу приділяв влаштуванню андрона. Подібного типу кімнати відкрито в Ольвії, Керкінітиді, Херсонесі, Пантикапеї, Німфеї. Попід стінами ставили кліне, біля кожного з них — неве­ликий столик зі стравами. В андронах північнопонтійських міст в основному розміщувалося близько восьми лежанок, але це не озна­чає, що в деяких випадках у них не збиралося більше чоловіків. Складовою частиною сіссітії — спільного обіду — був сімпосій — гулянка з питтям вина, на яку інколи запрошувалися гетери. Нею розпоряджався гімнасіарх, який визначав для кожного гостя місце в андроні. В «Застольних бесідах» Плутарх засвідчує, що у всі часи такому дозвіллю чоловіків надавалося особливого значення. На бен­кетах вони дискутували на різні теми та веселилися. До деякої міри на це вказують різноманітні написи на чашах. Так, на одному чор­нолаковому кіліку першої половини IV ст. з Ольвії спочатку було продряпано «Батьки — сину», який вони, певно, подарували йому в день вступу до ефебів. А потім вже під час симпосію син поставив на цій чаші свій напис: «Кілік — душа Актігая, цілий, приємний, солодкий для пиття»^{[876] [877]. Симпосії супроводжувалися змаганнями у грі на флейті, лірі чи кіфарі, співами, віршуванням, різною грою, розповідями про подорожі ТОЩО[878].}

Крім того в містах часто влаштовувалися великі громадські при­йоми з трапезою, які, за свідченням Арістотеля, служили показни­ком належності до громадянства, символізуючи його єдність і силу. В елліністичний час, наприклад, такі спільні обіди в Ольвії влаш­товувалися при храмі Аполлона Дельфінія [НО, 35, 36]332.

З часом традиційний парадний одяг еллінів змінився мало. Він, як і раніше, складався в основному з хітона і гіматію. Лише відпо­відно до моди змінювалося їх драпірування, довжина рукавів, виріз на грудях, місце розташування пояса тощо^{[879] [880]. Дівчата підперезу- вали хітони на талії чи стегнах, жінки — під грудьми. Судячи з коропластики і скульптури місцевого виробництва жінки завжди носили довгий одяг, їх голови в непогоду та під час обрядів покри­валися полотнищем гіматія. На ольвійських рельєфах чоловіки зображені в довгих до п'ят гіматіях, які мають лише різний стиль драпіровки і перекидання через руку, якому традиційно належала значна роль.}

У боспорських містах уже в класичний час, а може й раніше, на основі місцевих запозичень (у сіндів і скіфів) було створено так званий боспорський чоловічий костюм.

Він складався з щільно облягаючих тіло штанів, заправлених в м'які чоботи, такої ж куртки і плаща, застібнутого фібулою на пра­вому плечі, перекинутому через ліве плече і спущеному у вигляді трикутника на груди^[881]. Складки плаща падали строго паралель­ними лініями і різко відрізнялися від вільної передачі жіночого одягу. Короткі куртки чи сорочки, як різновид хітона, і широкі або вузькі штани носили також хлібороби, ремісники, слуги, пастухи, воїни, мандрівники тощо.

Костюм жінки доповнювався різноманітними прикрасами, серед яких найпоширенішими були намиста, сережки, персні, каб­лучки, стрічки та шпильки для волосся. Заможні жінки на Bocnopi носили золоті шийні гривні.

У II ст. до н. е. деякі жінки з Ольвії та Херсонеса мали змогу носити золоті намиста з поліхромними підвісками — метеликами, які привозилися з малоазійських міст^[882]. У цей час з'явилися й прості дужкові фібули, що було пов'язано з поширенням латен- ських речей.

З IV ст. до н. е. набули широкого поширення лекани та інші по­судини з зображенням сцен з життя багатих грекинь^[883]. Служниці допомагали їм одягати хітон і прикраси, подавали посудини з пред­метами туалету. Серед останніх слід відзначити гребінці з дерева й кістки. Бронзові дзеркала стали набагато скромніші від архаїчних. Судячи з епіграфічних джерел, жителі міст часто обмінювалися да­рунками. Інколи на деяких з них ставилися дарчі написи.

Загалом поховання чоловіків, жінок і дітей дають змогу в бага­тьох випадках відтворити окремі деталі побуту. Найчастіше в жіно­чих похованнях знаходять прясла, туалетні шкатулки, коробочки, піксіди, лекани, інколи з білилами й рум'янами, в чоловічих похо­ваннях — лекіфи, арібали, алабастри для масла, яким натирали тіло перед гімнастичними вправами, кіліки, канфари, кубки для пиття вина, залізні вироби (ножі, стригилі, кам'яні точильні брус­ки тощо). Знахідки вказують на те, що жінки займалися вихован­ням дітей, прядінням, ткацтвом, шиттям одягу й плетінням корзин та рибальських сітей, випічкою хліба, носінням води тощо; чоло­віки — більш складними роботами, пов'язаними як з домашнім господарством, так і з професійною діяльністю.

Незалежно від соціального стану значна увага завжди приділя­лась сімейним відносинам, збереженню сім'ї, продовженню роду, повазі до своїх предків^[884]. Надгробні епітафії з північнопонтійських міст свідчать, що втрата будь-якого члена сім'ї оплакувалась роди­чами. Батьки особливо переживали ранню смерть дітей. У деяких випадках дітей усиновлювали [КБН, 129]. Про пошану дітей до ста­рих батьків згадується в багатьох епітафіях [КБН, 122, 123, 126— 128 і т. д.]. Любов і повага до жінки засвідчена великою кількістю надгробних пам'яток. Відданість сім'ї, піклування про неї, гарне виховання дітей найбільше цінувалися у грецькому світі. Полі­хромна стела Апфи, дружини Афінея з Пантикапею відтворює об­раз матері з дитиною, яку вона бережно тримає на руках.

У похоронах боспорських царів і знаті, визначних громадян де­мократичних полісів брало участь усе населення міст. На надгроб­них стелах дуже часто ставилося слово XAIPE, ХАІРЕТН — проща­вай, прощавайте. Прощаючись греки тиснули один одному руку, як це зображено на деяких боспорських стелах.

Таким чином, протягом віків греки зберігали основні традицій­ні риси в побуті і звичаях. Проте кожний період накладав свої кон­кретні соціальні, етнічні, індивідуальні та екологічні особливості. Яскравим свідченням цього є розвиток духовної культури.

Міфологія

Населення античних держав Північного Причор­номор'я продовжувало зберігати міфологічний світогляд. Оточуюча природа, ріки й моря асоціювалися з різними божествами, героями, демонами, зооморфними чудовиськами. Багато міфів про богів і ге­роїв, перенесені на колонізовані землі, існували в нових умовах, наділялися іншим змістом, їх пристосовували до релігійних куль­тів. Образи міфологічних персонажів упродовж кількох століть бу­ли головною темою художньої творчості.

На о. Левке і Тендрівській косі, де ольвіополіти заснували свя­тилище Ахілла й куди мав доступ кожен еллін, поступово ство­рився цикл міфів про сам острів троянського героя, його друзів і сакральних подруг, які дуже поширювалися в Греції, записувалися античними авторами і завдяки цьому деякі з них збереглися до наших днів^[885]. Навіть знамениті поети та драматурги (наприклад, Піндар і Евріпід) оспівували в своїх творах посмертну обитель Ахіл­ла [Pind., Nem., IV, 49 sq.; Eurip., Androm., 1260—1262; Iphyg. Taur., 436—437].

У IV ст. до н. е. на Боспорі, очевидно, після знайомства з «Істо­рією» Геродота виявилася надзвичайна цікавість до легендарних розповідей про амазонок, мандрівки Аполлона у країну гіпербореїв, войовничих аримаспів і грифонів. Саме тут, як ні в одному з при- понтійських полісів, виявилася величезна службова роль міфів як художньої форми для державної ідеології Боспору у відносинах з кочовими скіфами й Афінами. Міфологічні образи знайшли відтво­рення на аттичних та місцевих виробах, у великій кількості знайде­них у різних містах Боспору та скіфських курганах^[886].

Освіта

Міфологічний світогляд, проте, не був панівним і не заважав розвитку освіти, знайомству північнопонтійських греків з різними науковими досягненнями. В основних містах знаходи­лися приватні, а можливо, й державні школи, а також гімнасії. У центрах античної цивілізації, зокрема в Афінах, греки прагнули осягнути наукові та культурні цінності. Навчанню дітей (головним чином хлопчиків) усіх вільних громадян у державах Еллади нада­валося особливо важливого значення. Це пов'язувалося з прогре­сивним розумінням становища індивідуума в суспільстві^[887].

Шкільна програма передбачала передусім вивчення граматики, читання літературних творів. Належна роль відводилася здобуттю певних знань з математичних дисциплін, філософії, риторики, музики, малювання. Знайдені при розкопках численні приватні на­писи на посуді та різних предметах свідчать про те, що багато гро­мадян володіли грамотою. Варто підкреслити, що саме «Іліада» Го­мера завжди служила тим твором, який давав всі можливості для вивчення письма й читання, вміння рецитації окремих віршів. Арифметичні знання потрібні були для того, щоб розбиратися у складній монетно-грошовій та лінійно-ваговій системах, які періо­дично змінювалися. Цифрові знаки ставилися на багатьох типах посуду (піфосах, амфорах, глеках, чашах), будівельних матеріалах, гирях і навіть на окремих творах-мистецтва^[888]. Осягнути всі прави­ла їх раціонального використання можна було лише після одержан­ня відповідних арифметичних знань.

У гімнасіях велика увага приділялася спортивним заняттям, які проводили педотриби. В І ст. до н. е. у Пантикапеї відзначився вчитель гімнастики Фарнак, син Фарнака, смерть якого оплакував весь гімнасій [КБН, 129]. Традиційно в цих навчальних закладах влаштовувалися свята, під час яких проводилися спортивні й музичні змагання. В Горгіппїї знайдено унікальний агоністичний каталог ПІ ст. до н. е., в якому відзначено всіх переможців спортив­них змагань [КБН, 1137]. Один з переможців на агонах, що періо­дично проводилися на Тендрівській косі на честь Ахілла, Анакса­гор, син Демагора з Ольвії, «пустив стрілу на 282 оргії» [IOSPE, І², 197]. Боспорці неодноразово перемагали на панеллінських святах у Дельфах і Афінах в музичних змаганнях.

Певно, найзаможніші громадяни північнопонтійських міст да­вали своїм нащадкам вищу освіту, яку можна було отримати в Афі­нах, а в елліністичний час й у Олександрії Єгипетській та малоазій­ських містах. У IV—II ст. наука і освіченість стали одним з важли­вих компонентів духовного життя Греції. Поняття освіти [ΓLAIΔEIA] трактувалося як ідеал грецької культури, кредо духовного життя еллінів, куди входили також філософія, історія, медицина, право, риторика. Познайомитись в усій повноті з названими предметами можна було в Афінській академії, філософській і риторській шко­лах, які нерідко організовували видатні мислителі того часу. Відо­мо, що один з політичних діячів Боспору, вже згаданий вище Со­лей, на початку IV ст. до н. е. послав свого сина до Афін, де той вчився в риторській школі Ісократа [Isocr., XV, 93]. В одній з про­мов цього філософа вказувалося й про учнів з Понту [XV, 224]. Цілком можливо, що вищу освіту отримували в Афінах боспорські царі та їхні сини, яких тут добре знали, вшановуючи їх почесними декретами й статуями. Афінську Академію закінчив і раб ольвій- ського ритора — Біон.

Наукові знання

Чимало ольвіополітів володіли філософськими знаннями. У V ст. до н. е. в Ольвії існував сакральний союз орфіків, які сповідували філософію піфагорейсько-орфічного напрямку, а також добре знали Геракліта, твори якого використовували для складання власних афоризмів^[889]. УIV—III ст. до н. е., а можливо, й раніше, в Ольвії виник фіас бореїків, члени якого багато уваги при­діляли філософії релігії Аполлона. З сентенції, писаної його чле­нами на денці чорнолакової чаші, випливає, що цей бог в їхньому розумінні був універсальним творцем життя на землі. Побічним підтвердженням знання філософії і риторики в Ольвії же слу­жити також розповідь Діогена Лаертія про Біона Борисфеніта [IV, 7]. У III ст. до н. е. його купив ольвійський ритор і, очевидно, не тільки дав йому початкові знання з філософії, а й розказав про Афіни, оскільки Біон після смерті господаря, спаливши його твори, відправився туди для отримання вищої освіти в Академії’’Згодом Біон досяг великих успіхів у софічних промовах, багато мандрував, прославився як творець основного кінічного жанру — діатриби, го­ловними темами яких були багатство і бідність, життя і смерть, добродійність і вигнання, держава і релігія^[890], однак в Ольвію він ніколи більше не повернувся.

Так чинили й інші вихідці з північнопонтійських міст: філософ, який написав близько 40 книг на різні теми у III ст. до н. е. Сфер Боспорський [Diog. Laert., VII, 177—178]; софіст і історик Посидо- ній Ольвіополіт (III — перша половина II ст. до н. е.) та боспорит Ic- сіл, відомий у політичному й літературному житті Епідавра (III ст. до н. е.). Виїхав з Ольвії у II ст. до н. е. й поет Діонісій Ольвійський, який спочатку жив у Мілеті, а згодом переселився у Мітілени^[891]. В елліністичний час на Боспорі працював філософ Смікр, який про­славився справедливістю і подібно до Сократа викладав своє вчення на перехрестях доріг, де скупчувалося найбільше людей [КБН, 118]. Деякий час в останній третині IV ст. до н. е. тут працював філософ Діфіл Боспорський, який згодом виїхав до Греції, ставши прихильником мегарського філософа Стільпона [Diog. Laert., II, 113], в якого навчався і його попередник Сфер. Отже, творча інте­лігенція Еллади поповнювалася й вихідцями з Північного Понту.

У північнопонтійських містах були відомі й інші діячі культу­ри. Зокрема цікаві розповіді про боротьбу синів Євмела в остан­ньому десятилітті IV ст. до н. е. залишив невідомий по імені історик з Пантикапею. Вони були включені в «Історію» Діодора Сицилій- ського. В декреті ПІ ст. на честь херсонеського історика Сириска, сина Геракліда, відзначалася його ретельність в описанні дружніх стосун­ків його співгромадян з громадянами інших держав [IOSPE, І², 344].

Розквіт ораторського мистецтва в Елладі, традиція вивчення риторики, тісно пов'язаної з суспільно-політичною і філософською позицією, сприяли тому) що і в периферійні міста на Понті прони­кали уявлення про важливу роль цього мистецтва в житті держав. Із встановленням демократичного ладу в Ольвії риторика помітно впливала на духовне життя громадянської общини. Декрети на честь Каллініка, Антестерія, Протогена, Нікерата, відбивають їх вміння виголошувати промови на народних зборах і давати розумні поради [IOSPE, І², 25, 32, 34].

Слід відзначити також наявність медичних знань, що підтвер­джується знахідками бронзових і кістяних інструментів, існуван­ням аптеки в Ольвії. Нерідко при храмах, зокрема на Левці, засно­вувалися спеціальні заклади лікувальної інкубації, де проводилося зцілення за допомогою сну і, можливо, гіпнозу. Сюди з'їжджалися й елліни з Середземномор'я [Paus., Ill, 19]. На Bocnopi відкриті свя­тилища грецьким божествам у місцях знаходження лікувальних грязей. ¹

У найбільших містах частина вільного населення займалася професіональною розумовою працею. Окрім філософів, риторів, істориків тут були поети, граматисти, музиканти, архітектори, скульптори, художники, землеміри та ін.

Численні календарно-релігійні свята, під час яких обов'язковим вважалося виконання музичних творів і пісень, створювало умови для появи музикантів. Вони навчали своїй професії інших. Музич­не інтонування традиційно супроводжувало і рецитацію віршів і театральні вистави. Добре відомі за знайденими пам'ятками улам­ки музичних інструментів (флейти, кіфари, труби), зображення му­зикантів є на надгробних стелах, у розписах склепів і саркофагів. З Мірмекію походить стела з унікальним йосмертним написом «Па- сафіліката — флейтистка» [КВН, 875]. Красномовно розповів про любов до музики пантйкапейських жителів Поліен [V, 44, 1]. Для того, щоб дізнатись про кількість населення на Bocnopi,. полково­дець перського царя Дарія III відправив послом до Левкона візан­тійця Архівіада, а разом з ним знаменитого кіфареда Аристоніка. Пропливаючи близько берега, він мав привернути до себе увагу бос- порських жителів своєю грою, розраховуючи, що вони швидко зби­ратимуться до театрів, де їх можна буде легко полічити. Серед учас­ників музичних змагань у Дельфах згадується боспорець Іссіл, син

Хрисолая, який до того ж працював вчителем музики. В Пантикапеї, Херсонесі, Ольвії в елліністичний час було збудовано театри, які займали видне місце в суспільно-культурному житті населення^[892].

Література

У північнопонтійських містах розвивалася також самостійна літературна творчість. Поетичні твори (епітафії, вотивні епітафії, застольні вірші), листи, ділова проза хоч і не значною мі­рою, але все ж дають уявлення про ці творчі процеси [IOSPE, І², 25, 32, 34, 179, 186, 195, 325, 343, 344, 352, 401 і ін.; КБН, 113—127, 991—992 і ін.]^[893]. Більшість віршів складено в розмірі елегійного дистиха, проте трапляються й інші розміри: гекзаметр, ямбічний триметр і т. д. Поетичні твори нерідко пов'язувалися з міфологічни­ми образами: Зевсом, Аїдом, Персефоною, Мойрами, музами. Але найчастіше в них відтворювався якийсь конкретний образ людини з наведенням навіть автобіографічних даних: «Громадянку Аміса, блискучу Клеопатру, віфінську Пенелопу за своєю добродійністю, вкрав горезвісний Аїд...» [КБН, 123]; «Прохожий, тут піді мною лежить любитель наук, вісімнадцятилітній Геліодор, од поіменний з батьком, разом з ним лежить в аїді брат його Менодор...» [КБН, 125]; «Разом з трьома дітьми зовсім одиноку Трифоніду викрала з життя смертоносна Мойра...» [КБН, 128]; «Його батьківщиною був Ольвійський поліс в Скіфії... Це був поважний старий, котрий, ідучи в призначений роком дім Аїда, залишив в живих двох дітей» [IOSPE, І², 226].

В елліністичний час на Боспорі виник своєрідний творчий син­тез: надгробні рельєфи супроводжувалися епітафіями. Прохожі звертали увагу не тільки на зображення, а й вчитувалися у тексти, які часто вміщували звернення до них. В епітафії вводилися істо­ричні і географічні реалії (цар Перісад, вільнонайманий Менодор з Синопи, який довго воював на боспорській землі, «скіфська земля, оточивши, укрила Гекатея») [КБН, 113, 117, 125, 131]. Експресив­но-емоційна лексика віршів, небагатих за словесною фактурою, за­стосовувалась для відображення поведінки і стану людей за життя. В епітафіях найчастіше оспівані прості жителі боспорських міст, нерідко жінки, які за життя не мали ніяких громадянських прав, а інколи й представники залежних верств населення [КБН, 114].

Окремі літературні тексти на уламках чаш свідчать про те, що деякі громадяни в містах, очевидно, на симпосіях, жартуючи і зма- гаючися, вправлялись у версифікації. На релігійних святах влаш-

товувалися музичні змагання, в яких перемогу отримували автори гімнів і епіграм [IOSPE, І², 433].

Лапідарна епіграфіка Ольвії та Херсонеса зберегла велику кіль­кість різного типу цікавих документів ділової прози, серед яких провідне місце займали декрети на честь Протогена, Нікерата, Кал- лініка з Ольвії, Діофанта з Херсонеса [IOSPE, І², 25, 32, 34, 352]. Текст декретів вміщує короткі розповіді про діяльність згаданих громадян і психологічний стан общин у різні часи.

Мистецтво

З усіх компонентів духовної культури населення північнопонтійських держав найкраще збереглися різноманітні па­м'ятки мистецтва, значну частину яких складав імпорт з основних центрів Егеїди. Привізні твори, особливо скульптура, коропласти- ка, художня кераміка свідчать про те, що сюди завозилися, окрім пересічних пам'яток, ще й рідкісні, виконані талановитими май­страми мистецькі твори. Серед них класичні монументальні статуї Зевса і величні надгробні стели з рельєфами школи Фідія і Скопаса (їх привезено в Ольвію з Афін), рельєф Деметри на троні з стоячою поруч неї Персефоною, до яких наближаються учасники святкової процесії з факелами, та голова Геракла з Пантикапею^[894]. За стиліс­тичними ознаками близькі школі Праксителя мармурові статуї Діо- ніса і Афродіти, Асклепія і Гігієї, які з'явилися в Пантикапеї та Ольвії завдяки культурним зв'язкам з Олександрією Єгипет­ською^[895]. У написах на постаментах для статуй з Херсонеса та Оль­вії також відзначені імена відомих скульпторів, які спеціально ви­готовляли бронзові й мармурові статуї для цих міст. Класичне й елліністичне образотворче мистецтво суттєво змінило світогляд гре­ків, створивши образи міфологічних персонажів, наближених до людини. В цей час значно збільшилися його тематичні й стилістич­ні особливості, з'явились реалістичні, далекі від ідеалізації, порт­ретні зображення.

З розквітом античних міст виникає потреба в розширеному міс­цевому виробництві мистецьких творів, які мали задовольнити ши­рокий попит різних верств населення. Засновуються місцеві школи скульпторів, художників, вазописців, торевтів, коропластів.

У кожному з міст тематика художніх творів і рівень їх виконан­ня визначалися конкретним історично-культурним та ідеологічним становищем. У демократичних полісах (Тірі, Ольвії, Херсонесі) по­чалося виготовлення різноманітних дешевих пам'яток — невели­ких мармурових і вапнякових статуеток та рельєфів, глиня­них зображень божеств, брон­зових і свинцевих фігурок та ювелірних виробів, які не від­різнялися ні особливою май­стерністю, ні унікальними художніми якостями і цілком узгоджувалися за своїми сю­жетами і символікою з полі­теїстично-міфологічним світо­сприйманням усіх жителів міст і сільських поселень^[896]. Усі без винятку пам'ятки збе­рігають в собі традиції суто еллінського мистецтва.

На Боспорі в результаті ін­шого політичного режиму й тісних відносин з сіндами і скіфами місцева специфіка в розвитку мистецтва яскраво виявилася вже в IV ст. до н. е. В Пантикапеї, можливо, при дворі боспорських царів, було створено великі майстерні скульпторів, художників, TO- ревтів. Сюди запрошували та­лановитих майстрів з інших грецьких міст. Тут налагодили серійне виробництво багатьох мистецьких творів як для боспорської, так і для варварської знаті. Саме звідсіля надходили шедеври так званого елліно-скіфського мистецтва, які знаходять у степових курганах номадів. Цими тво­рами Пантикапей зробив один з найбільших внесків у художню творчість еллінів. Особливістю грецьких майстрів було прагнення до самостійних пошуків, створення оригінальних художніх образів, яскраво вираженого реалізму в зображенні життя населення Пів­нічного Причорномор'я, у тому числі варварів. Відмінним був на­віть вибір сюжетів: художники відображали різноманітні сцени на­паду та бою. Особливо вражають своєю композиційною побудовою сцени боротьби тварин. Останні зображені в таких складних і на­пружених позах та ракурсах, яких не має мистецтво Еллади. Серед шедеврів греко-боспорської торевтики слід згадати широко відомі золоту пектораль із скіфського кургану Товста Могила, Чорто- млицьку амфору, золотий гребінь із Солохи, золоту чашу з кургану

Рис. 68. Голова юнака Олександрійської школи елліністичного часу. Ольвія, мармур.

Куль-Оба, срібну чашу з Гай- манової Могили. В скіфських курганах знайдено також ве­личезну кількість різноманіт­них художніх виробів, частина яких вражає витонченістю, виразністю і технічною май­стерністю. Ніколи більше бос- порська торевтика не досягала таких видатних успіхів, як у період розквіту двох держав — Bocnopy і Скіфії, що підтриму­вали тісні економічні, політич­ні й культурні взаємовідно­сини.

Пантикапейські скульпто­ри працювали також над виго­товленням портретних статуй і надгробних стел^[897]. До IV ст. до н. е. належить голова сінда, певно, царя, передана харак­терними для грецької пласти­ки технічними засобами. В ел­ліністичний час виник своє­рідний прототип надгробних стел з фігурними зображення­ми різних сцен з життя помер­лих або пов'язаний з уявлен­ням про їх перебування в по­тойбічному світі. Деякі з них виконані з традиційним класичним смаком, з досить тонкою художньою майстерністю, реалізмом, передають узагальнені образи боспорців. Основна ж кількість па­м'яток все ж була ремісничими виробами: композиції схематизо­вані, невиразні, повторюють одна одну. Майстри не володіли вмін­ням передачі в скульптурі живих рухливих постатей. Але основна художня структура пам'яток є античною. Слід відзначити, що по­мітної варваризації в образотворчому мистецтві не спостерігається навіть на Боспорі, де мали місце найтісніші стосунки між греками та варварами.

Однак центральною темою північнопонтійського мистецтва за­лишались міфологічні образи. Лише в елліністичний час зростає інтерес до зображення конкретних людей. Іконографічні схеми не­рідко змінювалися, втрачаючи ідеалізовані риси. Іонійсько-аттична спільність основи, на якій розвинулися різнорідні галузі мистецтва, зумовлювала спорідненість його розвитку із загальноеллінським. Разом з тим, в античні міста Північного Причорномор'я прибували нові митці з Егеїди, а місцеві — здобували освіту в середземно­морських містах, завдяки чому тут були відомі нові напрямки в розвитку грецької культури й запозичували нові її елементи. В ре­зультаті такого синтезу в Північному Причорномор'ї складалися своєрідні риси і особливий колорит в розвитку всіх видів культури.

Таким чином, літературна, музична, художня, архітектурна творчість, а також вся матеріальна культура північнопонтійських греків, їх ставлення до прикрашання міст величними храмами й іншими спорудами, монументальними статуями божеств, як симво­лічних образів прекрасних захисників і ідеальних громадян, свід­чать про їх високорозвинену естетичну свідомість. У писемних дже­релах з цього регіону немає конкретних даних про традиційну ес­тетичну категорію «прекрасне». Однак його раціональне розуміння підтверджується всім розвитком культурного життя північнопон­тійських полісів. Формування основних принципів естетичного, як і духовного світогляду периферійних греків, відбувалося під невпин­ним впливом центральних міст Еллади, особливо Афін і Мілета.

Релігія і культи

На початку класичного часу в північнопонтій­ських полісах майже повністю сформувався релігійний світогляд населеня, який опирався в основному на традиції метрополії і ви­роблені на нових місцях ідеологічні принципи. Переселенці не про­тиставляли себе співвітчизникам, проте і не повністю їм насліду­вали, що передусім виявилося у запровадженні таких оригінальних культів як Аполлон Спаситель (Лікар), Афродіта Апатура, Арте- міда Партенос і Axiлл. У їхніх багатоаспектних іпостасях знайшла відбиток універсальна світоглядна структура, в якій сконцентру­валися ідейний розвиток і духовна творчість еллінів. Поступово на заселених землях згадані божества збагачувалися новими функ­ціями, набувши титули верховних владик і маючи свою священну хору.

Полісні пантеони в кожному з регіонів античної культури мали спільні риси й особливості. Встановлений з самого початку коло­нізації у мілетських апойкіях культ Аполлона Спасителя зазнав протягом V—І ст. до н. е. значних змін. В Ольвії ще в другій поло­вині VI ст. до н. е. він був витіснений на друге місце нововведенним за дідімським оракулом Аполлоном Дельфінієм^[898]. І хоч вшанову­вався майже до кінця існування міста, проте вже ніколи не мав верховенства в пантеоні.

Мирна стрілецька функція бога-захисника почала втрачати своє сакральне значення у IV ст. до н. е., хоч його архаїчні статуї з лу- ком перебували в храмах. В останній чверті століття в Ольвії була встановлена бронзова монументальна статуя бога з маслиновою гіл­кою афінського скульптора Стратоніда. Атрибути Аполлона Лікаря завжди були тими ж, що й у дідімського та дельфійського Аполло­на. Вони символізували зв'язок з цілющими силами сонця та світ­ла. У присвятному написі на мармуровому постаменті для тринож - ника другої чверті V ст. до н. е. з Ольвії Аполлон Лікар іменується владикою Істра, де цей культ, певно, досяг свого найвищого розвит­ку, а його жерці належали до вищої аристократії поліса.

Прагнення перших іонійських колоністів до об'єднання спону­кало боспорські міста в V ст. до н. е. створити своєрідну амфік- тіонію — воєнну симмахію, духовним покровителем якої виступав Аполлон Лікар^[899]. Спільними зусиллями в Пантикапеї збудували величезний храм Аполлона Лікаря, жерцями в якому служили представники царських родів Археанактідів і Спартокідів. Храм займався карбуванням монет з аполлонівською символікою і віді­гравав значну роль у політичному та культурному житті Боспор- ської держави.

Цілком можливо, що під егідою Аполлона Лікаря було створено релігійну амфіктіонію з сакральним центром в Істрії, до якої входили всі іонійські апойкії від Аполлонії Понтійської до Kep- кінітиди.

Головним патроном Ольвії з прибуттям сюди численної партії епойків став Аполлон Дельфіній, чим ольвіополіти відособилися від усіх іонійських колоній. Ольвійський Дельфініон нагадував мілет- ський тим, що ним правили мольпи, тут зберігався сакральний звід їхніх законів, а також державні договори і почесні декрети^[900]. В ел­ліністичний час і особливо в кризових ситуаціях ольвійське святи­лище Аполлона мало стосунок до політики поліса через проведення громадських трапез для налагодження торговельних зв'язків з іншими державами. Певно, одночасно воно було і пританеєм — го­ловною урядовою спорудою, в якій зберігалося священне державне вогнище, де обідали іноземні посли і гості, обговорювалися зовніш­ньо- і внутрішньополітичні справи. Епонімами в Ольвії у V ст. до н. е. обиралися айсимнети мольпів, а з установленням демократич­ного ладу — жерці Дельфініона.

Окремо від інших полісів у плані релігії розвивався Херсонес Таврійський, в якому культ сестри і паредри Аполлона Артеміди Партенос завжди відігравав найважливішу роль в полісному пан­теоні^[901]. Її образ як ні в одному з північнопонтійських міст яскраво ілюстрували херсонесь- кі монети із зображен­ням молодої дівчини- мисливиці з луком і стрі­лами за плечима. Посту­пово в її культі злилися воєдино різноманітні оз­наки шанованої тут одночасно Артеміди (Аг- ротери, Сотейри, Тавро- поли Ефеської, Іфігенії) і деяких інших жіночих божеств. Про надзви­чайне значення цієї бо­гині в середовищі херсо- неситів свідчить їх при­сяга в III ст. до н. е. [IOSPE, І², 401]. За за­гальноприйнятою в клят­вах греків тріадою олім­пійських богів значило-

Рис. 69. Вотивний рельєф із сценою жертвопри­ношення. Ольвія, III ст. до н. е.

ся ім'я Партенос.

Крім верховних покровителів у кожному місті шанували безліч інших божеств, серед яких вирізнялись олімпійські боги і мало­азійська Мати богів (Кібела). Ольвіополіти особливу увагу приділя­ли культам Зевса і Афіни, Гермеса і Афродіти, Кібели, Діоскурів, Деметри, Діоніса та інших. Після встановлення демократії у IV ст. до н. е. були введені культи її виразників — Зевса Елевтерія і його дочки Tixe. Однак лише при радикальній владі демократів на по­чатку III ст. до н. е. встановився культ Демоса, який повинен був сприяти об'єднанню громадянської общини, самостійному розвитку державної організації, запобіганню розпаду загальноольвійської єд­ності.

У подібній ролі в Херсонесі Таврійському виступав культ Xepco- нас — персоніфікація громадянської общини. Протягом усієї історії існування цієї держави великою популярністю не лише в місті, а й на хорі користувався культ Геракла, безліч різноманітних зобра­жень якого знайдено тут при розкопках^[902]. Він був сакральним за­хисником держави і її кордонів, щорічно на його честь влаштовува­лись свята, де його шанували як хтонічного обоготвореного героя, переможця смерті.

За часів Спартокідів на Боспорі, крім культу Аполлона, велике значення мав культ Діоніса. Як і на території Фракії, тут рано пере­плелися функції обох божеств і їхні атрибути, простежується складний синкретизм символіки в поєднанні з місцевими міфами, укорінення спадкових релігійно-політичних поглядів і зображення на монетах образу Сатира як уособлення одноіменного йому царя. В історії Боспору ця емблематика на цілі століття стала основною у поєднанні з аполлонівською символікою.

На азіатському Боспорі значно зросла популярність культу Аф- родіти Апатури, певно, з розквітом і збагаченням її святилища, якому протегувала боспорська знать. Перенесені сюди з Miлета культи Деметри Фесмофори, Гекати, Артеміди, Кібели, особливо поширилися в Пантикапеї і малих містах Боспору, де переважно жили землероби^[903]. Значення згаданих культів у культурному жит­ті боспорців залежно від різних обставин змінювалось.

У Tipi, як і в Ольвії, крім Аполлона, шанувалася Афіна. В V ст. до н. е., коли місто входило до Афінської архе, її культ став служи­ти для укріплення політичних та економічних відносин^[904]. Земле­робський характер економіки сприяв розвитку таких культів, як Деметра і Діоніс, образи яких зображувалися на монетах. У місті було встановлено монументальну статую Деметри і відповідно роз­ташовувалося її святилище^[905].

Своєрідною особливістю релігійних уявлень населення міст Пів­нічного Понту було запровадження локальних культів; у Tipi — річкового бога Tipaca, в Ольвії — річкових божеств Борисфена і Гіпаніса. Всі вони відповідно з характером грецької релігії покли­кані були служити не лише покровителями рибаків і купців, що плавали по річках, а й сакральними захисниками полісних багатств.

Одночасно з формуванням міст здійснювалися організація, бу­дівництво і благоустрій теменосів, які існували на їхній території; а також на хорі і навіть на далеких відстанях, у зонах греко-вар- варських контактів або чим-небудь примітних місцях (наприклад, о. Левка, Гілея). Теменосам найпопулярніших божеств відводилася інколи значна площа, на якій споруджували храм, встановлювали вівтар, статуї, сакральну скарбницю, робили майданчик для риту­альних дійств і т. ін. Подібного типу теменоси влаштовувалися в Ольвії (Ієтроон і Дельфініон), у Пантикапеї (Аполлона), в Німфеї (Деметри), Херсонесі (Партенос і Афродіти)^[906]. Велике значення в кожному святилищі мали священні дерева, які спеціально наса­джували; окремі гаї традиційно пов'язувалися з тим чи тим бо­жеством (священні гаї Гекати і Ахілла в Нижньому Побужжі).

На території великих теменосів нерідко ставилися вівтарі і зво­дилися невеликі храми іншим божествам. Але домінуючим завжди залишався храм верховного покровителя держави. Найзначнішими периферійними теменосами, згідно з античною літературною тради­цією, вважається Апатур — святилище Афродіти недалеко від Фа- нагорії [Strabo., XI, 2, 10]; храм Партенос на мисі Парфеній [Stra­bo., VI, 4, 2] і святилище Ахілла на о. Левке, про яке збереглося найбільше різноманітних свідчень у давніх авторів^[907]. Такі сакраль­ні зони, особливо остання, привертали увагу численних шануваль­ників з усіх кінців античного світу. Вони влаштовувалися поблизу основних морських шляхів, храми служили маяками, а всі, про­пливаючи мимо, зупинялися, щоб віддати шану божествам, прино­сили в жертву тварин і різні дарунки. Внаслідок жертвоприношень святилища збагачувалися. Проте нерідко вони зазнавали нападів розбійників і морських піратів, які їх грабували.

Крім релігійних функцій, пов'язаних з відправленням культів жерцями, проведенням календарних свят та ритуалів, святилища найчастіше відігравали ту чи ту роль у політичному й громадському житті. У кризових ситуаціях поліс мав право скористатися тим, що зберігалося в храмових скарбницях. У декреті на честь Протогена в Ольвії відзначається, що архонти продали дорогоцінні храмові по­судини, які викупив цей евергет [IOSPE, І², 32], щоб повернути їх знову в скарбницю. Служителі культів найчастіше відправлялись послами для врегулювання політичних питань, приймали у себе феорів з інших міст, влаштовуючи громадські трапези і т. п.

Відправлення культу Ахілла на о. Левке, який тривалий час був під протекторатом Ольвії, та організація панеллінських календар­но-спортивних свят на Тендрі, куди запрошувалися представники багатьох міст Причорномор'я та Егеїди, мали для нижньобугських греків надзвичайно важливе значення. Вони налагоджували й роз­ширювали економічні та культурні контакти, що ставило їх місто в ряд основних центрів Причорномор'я.

Календарні свята на честь різних богів проводилися майже в усіх містах. Сюди запрошувалися сільські жителі. Деякі з цих свят зафіксовані написами: гермеї в Горгіппії, на яких перемогли в бігу 226 юнаків, імена яких було висічено на мармуровій плиті [КБН, 1137]; в Гермонасі агонофет Местор влаштував у IV ст. до н. е. свята

Рис. 70. Плита з присвятою оборонної стіни Деметрі, Корі, Плутону та Демосу. Ольвія, II ст. до н. е.

й змагання на честь Аполлона [КБН, 1039]; у Пантикапеї жінки прово­дили спеціальні обряди в культі Деметри Фесмо- фори [КБН, 18]. В херсо- неських написах згаду­ються партенії з урочис­тими процесіями. Крім аполлонівських свят в Ольвії велика кількість населення брала участь у весняних діонісіях, які відбувалися в театрі. Тут у перший день проводи­ли народні збори, увін­чували золотими вінка­ми почесних громадян, а потім дивилися ^x теат­ральні вистави. Під час свят приносили в жертву биків і кіз, повсюди ор­ганізовували веселі му­зичні хороводи й маска­ради.

Північнопонтійські греки шанували різні бо­жества в домашніх свя­тилищах. При дослі­дженні жител завжди знаходять культові речі або зображення божеств, найчастіше жіночих (Де­метри, Афродіти, Кібе- ли), які, крім своїх ос­новних функцій, сприя­ли благополуччю сім'ї і її добробуту. В деяких містах і сільських посе­леннях жителі виносили золу з домашніх вогнищ в одне спеціально відведене місце, де через деякий час виникав високий зольний вівтар, біля якого теж відбувалися спеціальні церемонії^[908].

Зв’язок релігійних інститутів з державною політикою здійсню­вався в основному через різні культові організації і жерців. У всі часи в античних містах засновувалися різноманітні релігійні об'єд­нання (фіаси). Одні з них існували відособлено, інші втручалися у всі сфери полісного життя, сприяли корінним змінам в державній політиці. Так, на Боспорі у II ст. до н. е. існував фіас, пов'язаний з культом Афродіти Уранії, володарки Апатура [КБН, 75]. В політич­ному житті Ольвії V ст. до н. е. значну роль відігравав союз мольпів, до якого належала еліта ольвійських громадян^[909]. Із встановленням демократії союз мольпів перестає існувати, але Дельфініон, з яким він був тісно пов'язаний, продовжує його традиції.

В елліністичний час у Ольвії були добре відомі члени фіасу бо- реїків, які теж поклонялися Аполлону і пропагували філософські вчення про його універсальність. Сакральний союз шанувальників Діоніса засвідчений літературними та епіграфічними даними. В розповіді Геродота про скіфського царя Скіла вміщується порівняно велика інформація про ольвійських вакхістів [IV, 79]. їхні свята проводилися на агорі та мали гучний екстатичний характер. Три­вале існування цього фіасу, влаштування відкритих вакханалій, які можна було бачити навіть скіфам з оборонної стіни, свідчать про те, що вакхістів тут не засуджували й до їх числа міг вступити кожен громадянин поліса і навіть скіфський цар після певного випробувального строку. На противагу вакхістам орфіки в своїх релігійно-філософських міркуваннях віддавали перевагу розумній поведінці в житті й культі, були носіями колективного досвіду членів союзу^[910].

У демократичній Ольвії значне місце посідав невеликий союз, до якого входили чоловіки знаменитого тут роду Євресибіадів [НО, 71]. По суті цей фіас був аристократичним і замкнуто-сімейним. Представляючи знатний рід, він міг монополізувати не тільки го­ловні релігійні функції, а й політичні, передусім дипломатичні. З представників роду Євресибіадів постійно відбиралися жерці для культу Зевса, якому присвоювалися різні імена: Сотер, Елевтерій, Баси леве, Олімпій. Традиційно жерці служили один рік навіть у храмі Аполлона Дельфінія, були добре освіченими, твердо дотри­мувалися дисципліни і отчих звичаїв, займалися організацією свят, жетвоприношень й інших обрядів, мали право давати поради й про­рокували, відали магічними діями. Після закінчення строку служ­би в святилищах ставилися присвятні написи на постаментах статуй і стелах від імені жерців і жриць або їхніх родичів [IOSPE, І², 189—192; КБН, 6, 6а, 8, 10, 14, 21, 25, 974]. Жерцями Аполлона Лікаря на Боспорі вибиралися й царі. Археанактіди, певно, були навіть довічними жерцями — сакральними царями.

Крім офіційних культів існували й неофіційні, тобто приватне шанування божеств, виконання кожним жителем міста чи посе­лення обрядів, магічних дій і поховального культу. Вся релігія ел­лінів була пронизана магічними і містичними віруваннями, в яких віра в чудодійну силу слова, жесту або знака постійно супроводжу­вали людину, нібито допомагаючи їй у досягненні поставленої мети. В епіграфічних та археологічних пам'ятках античних держав Пів­нічного Причорномор'я знайшли відображення акти лікувальної, сотеричної, землеробської, любовної та інфернальної магії. Особли­во велике значення надавалося особистим амулетам, традиційним очисним і умилостивним ритуалам, пов'язаним як з поховальними обрядами, так і з випадками опоганення житла, святилища, гро­мадського місця, могили чи навіть всього міста.

Складовою частиною світогляду греків Північного Причорно­мор'я, судячи по епітафіям і різноманітності поховального обряду, була віра в життя як щасливий дарунок долі, яке може знайти краще продовження в потойбічному світі за умови, якщо людина приносить користь суспільству.

Між північнопонтійськими містами і головними святилищами Еллади (Дельфами, Делосом, Дідімами, Елевсином, Олімпією) існу­вали тісні релігійно-культурні взаємовідносини. На Делосі в III ст. до н. е. було встановлено свято херсонесії на честь персоніфіко­ваного демосу Херсонеса, основні витрати на проведення якого йшли з процентів від того капіталу, який місто пожертвувало хра­му Аполлона. Ольвійські і херсонеські громадяни за гарне обслу­говування дельфійських послів отримали проксенії в Дельфах у III—II ст. до н. е. Херсонесці також удостоїлись почесного права звертатись до оракула. Відновився зв'язок іонійських апойкій з Дідімами після їх відродження в IV ст. до н. е. Ольвія нарівні з Істрією і Синопою мала право використовувати олімпійську симво­ліку після перемоги демократії. Громадяни причорноморських міст брали участь у панеллінських святах. На Боспорі, в Херсонесі й Ольвії знайдено панафінейські амфори, якими нагороджували пере­можців на агонах, що відбувалися, як і олімпійські, через кожні чотири роки. Із зображень на амфорах видно, що перемогу отриму­вали в кулачному бою, бігу й грі на кіфарі.

Характерною ознакою релігійного світогляду населення було чітке уявлення про численних богів, їх індивідуальні імена, функ­ції, атрибутику, міфи, свята й обряди. Дуже скоро північнопон- тійські греки почали присвоювати деяким з божеств оригінальні епіклези (Афродіта Апатура, Посейдон Сосіней і Гіпполай, Аполлон Ієтрос, Кібела — володарка Гілеї і т. ін.). Деякі зі старих божеств не задовольняли прагненням греків. У таких випадках їх мало шану­вали або ж, навпаки, приписували їм функції інших божеств, вна­слідок чого можливості культу розширювалися. Пріоритет яскраво вираженого синкретизму в Північному Причорномор'ї належить Аполлону Лікарю, Партенос, Матері богів, в культах яких поєд­налися функції багатьох інших божеств.

Є всі підстави думати, що особливо в IV ст. до н. е. серед скіф­ської знаті спеціально поширювалися зображення суто грецьких божеств на золотих та срібних виробах, які мали привернути до себе увагу й сприяти еллінізації соціальної верхівки. Дещо помітніше пряме запровадження окремих грецьких культів у II ст. до н. е. в Неаполі. Значного поширення еллінські землеробські культи й ри­туали набули в цей час на деяких поселеннях у Нижньому По­дніпров'ї. Саме такий розвиток релігійного світосприймання зумов­лювався, певно, безпосереднім перебуванням греків у середовищі варварів, збільшенням контактів і спільністю у веденні господар­ства. Завдяки грецькому політеїзму, де значна кількість божеств була тісно пов'язана з екологією, виступала в ролі захисників і по­кровителів окремих місцевостей і річок, природне середовище в Північному Причорномор'ї не зазнало нищівної руйнації за антич­ної доби.