IX. Княжа доба.

Беручи під увагу характеристичні житлові останки сього часу, називаємо кінець протоісторичної доби на словянських землях добою городищ, які збереглися на дуже богатьох місцях наших земель і є датовані типовою словянською керамікою.

У культурно-історичному розвитку княжої доби можна від­мітити дві фази: старшу — поганську (600 —900) і молодшу — хри- стіянську (900—1100), причисляючи третю,наймолодшу (1100—1375) вже до вповні історичного середновічча. Сей поділ оправданий такими історично-політичними та культурно-історичними подіями, як заложення київської держави, заведення христіянства на Руси та кінець галицько-володимирського самостійного князівства. Одначе вони не найшли настільки сильного відгомону в народі, щоби могли нагло змінити чи припинити природний тяглий розвій його культури, Також перехід від старих звичаїв та вірувань до нової віри і звязаних з нею змін у духових і матеріяльних про­явах щоденного життя не такий різкий, і тому потрактуемо обі перші фази княжої доби разом, залишаючи третю, наймолодшу на боці — як таку, що вже не належить до обсягу доісторичних дослідів.

Чисто-словянська доба настала в Галичині й на Волині вже до приходу Нварів, яких жорстока влада над Дулібами була ма­буть недовготриваючим епізодом в історії наших земель та скінчилася протягом VII ст. Доказом на се € цілковитий брак досі аварських памяток у нас Після того настав спокійнійший час розвою державнотворчих та культурних відносин, підтвер­джений від IX ст. вже писаними вістками найстаршого київ­ського літопису. По його даним можна на наших землях роз- ріжнювати вже східні та західні словянські племена, що їх роз­межовують лінією Дукля — Поросно— Чудець — Ланцут — Тарно- город — Красностав — Дрогичин — Більськ, себто згрубша ниніш­ньою етнографічною гряницею.

На Закарпаття Словяни зачали передіставатися через кар­патські провали вже скорше, мабуть ще перед Xp., але були се південно-словянські племена, які перейшли відтак дальше на південь над долішній Дунай та на Балкан. Східно-словянські, українські племена стали заселювати Закарпаття щойно після них, уступаючи перед напором кочовиків: Нварів, Болгар і Ма­дярів, а відтак Печенігів і Половців. Переходили вони через Карпати очевидно старими торговельними шляхами через ужоцький і верецький провал у долину Ужа й Ляториці, може й через нинішнє Ясіння на Сигіт, а відтак буковинськими й семигород- ськими провалами. Занята ними територія сягала свого часу на заході поза р. Гернад, а на південному сході доходила до го­рішнього бігу р. Самоша. Про се свідчить сьогодні низка топо­графічних назв, головно місцевостей, що мають в собі при­кметник,,Rus" або,,Orosz", себто по мадярськи „руський". Ся закарпатська Русь межувала у IX—X ст. на півдні з болгарським царством, а на заході з великоморавською державою та дуже можливо, що спочатку підпадала, разом з Галичиною, під полі­тичний вплив Києва. Відтак у Xl ст. стала вона вже частиною мадярської держави, про що першу вістку подають гільдес- гаймські аннали, де під 1031 р. син св. Степана Нндрій названий князем Русів (dux Ruizorum). Сто літ пізнійше (ПЗі) згадується в життєписи архиепископа Конрада ₁,marchia Ruthenorum" і в тім-же часі зачався поділ на пізнійші столиці-комітати.

У сусідній східній Словаччині найстаршими памятками по перших Словянах є убогі тілопальні та кістякові гроби на ве­ликих аварських погребищах кестейського (Keszthely) типу, де сих кочовиків пізнати по кінських кістяках біля них.

Серед довгих змагань опанувати свої дуже просторі землі, мусіли перші історичні Словяни думати перш усього про їх оборону перед частими наїздами азійських кочовиків та пів­нічних Герман і тому найбільше характеристичними нерухомими памятками з того часу є якраз укріплені останки їхніх городів, численні городища. Є їх тисячі по всій Словянщині і хоч дуже мало з них є систематично досліджених та хоч деякі сягають ще доісторичних часів (Городниця), то все-ж таки, на підставі случайних знахідок, маємо право додумуватися, що більшість із них походить з початкової фази княжої доби, а може ще з доби мандрівок народів.

Ціль городищ була трояка. Були се або княжі городи, осідки володарів поодиноких частин краю, з чим ішла в парі й організація окремих князівств, або стратегічні укріплення гря- ниць землі та водних і сухопутніх доріг, або вкінці прибіжища (refugia) для дооколичнього населення в часі воєнної небезпеки. Очевидно, вибирано на них вже з природи оборонні місця серед мочарів, на верхах стрімких горбів або на спадистих язиках гор­боватого терену серед рівнини. Відповідно до того була й сама форма городищ ріжна. Перший тип мав овальну або круглу форму і був укріплений з тактичних причин звичайно тільки одним валом, щоби супроти низького положення городища не заслонювати забогато вільного вигляду довкруги. Мабуть так було збудоване одно з найстарших наших городищ у Звени­город! біля Бібрки, переформоване відтак у 1716 р. побудованим

Мала Червенських городів. La carte des „vllles tcherviniennes".

За Дужим — Hpr6s Duzyj.

на нім замком. Подібну форму мав також другий тип, одначе з тою відміною, що лекше доступний бік, у якому мусіла бути з природи річи брама, був укріплений ще другим, коротшим ва­лом та ровом перед ним, а коли се був княжий город, то мав ще укріплене й підгороддя.

Вали усіх трьох систем були зверху укріплені частоколами, а внутрі зміцнені деревляною конструкцією ріяїного типу (Крилос). Сеї штуки ужив на пр. Володимир Великий при бу­дові свого Білгороду у 991 р. У чеській Празі стверджено не­давніми розкопками на Граді три ріжні роди сеї деревляної конструкції, що була прикріплена деревляними якорами до по­верхні валів, виложеної від сторони городища дошками.

Найстарші наші городи згадані у київському літопису під 981 р. Був се Перемишль, Червень та інші городи, які забрав Володимир Великий. В XI ст. згадується дальше Белз (1030), Звенигород (1087), Теребовля (1097) і Бужськ (1098), у XI! ст. Галич (1113), Пліснисько (1118), Щирець (1125), Тисьмениця (1144) і Сянік (1150), а в XIlI ст. Збараж (1211), Городок (1213), Любачів (1213), Товмач (1213), Ярослав (1231), Коломия (1240), Синевідсько (1240), Львів (1255), Тилич(1262) і Переворськ (1281). Року 1240 знищили Татари Галич і „иныи грады многы, имъ же нЪсть числа", а ті з них, що їх опісля відбудовано, були присто­совані вже до вимог західньої середньовічної воєнної техніки.

У Галичині даються завважити дві густійші групи городищ. Одну з них — західню бачимо у краківській землі аж по р. Ду- наєць, другу над Дністром, де цілий ряд городищ цофнувся аж до підніжжа Карпат (Грузьова, Туря, Кавсько, Новиця, Стебник, Надвірна, Город). Смуга краю між Сяном і Вислоком виказує тільки три далеко розкинені городища, а то у Брацєйовій над Вислоком, у Сільці тарнобжеського повіту (над Вислою) та Го­родищу біля Ярослава над Сяном. Чи се є доказом незамеш- каного пограничча, скажуть дальшіархеольогічні досліди на на­ших західніх окраїнах.

На Закарпаттю та в східній Словаччині були глиняні горо­дища в ужиттю більшістю аж до Xllf ст. Тоді страшний татар­ський напад 1241—42 рр. спустошив основно сі землі і вказав рівночасно на велику оборонну спроможність камінних городів, що їх Татари не могли так легко спалити, а часу не мали обля­гати.

Другу головну групу недвижимих пямяток княжої доби творять скелетові похорони—по звичаю, принятому біля IX ст. мабуть з київської Руси на місце дотеперішнього тілопалення. У них розріжнясмо також три ріжні типи.

Більшість із них се могили, майже однакові в Галичині й на Волині, що творять нераз групи ріжної величини. Звичайно с в них тільки один небіжчик, але на Плісниську знайшлися дві могили з похоронами чоловіка й жінки, в Глубічку біля Бор­щева були в могилі три кістяки, а е також і порожні могили, без похоронів, що були може насипані дома в честь поляглих на чужині, або служили як сторожеві пункти. Усі кістяки по­ложені головами на захід, звичайно на поверхні терену, при чому у двох місцевостях (Хоцемир, Живачів) лежали вони на великих грудах вапна, мабуть задля санітарних причин, і були та­кож присипані вапном, або знову положені на помості з камінних плиток (Заболотці). На Волині вистелювано нераз гріб бере­зовою корою або часом обвивано нею цілого небіжчика. Кілька разів знайдено було в могилі залізні цвяхи з домовин, а раз ще й останки домовини (Хоцемир). Біля кістяків знаходяться го­ловно бронзові та срібні есоваті ковтки західнього типу (старші дуті й молодші дротяні), бронзові та срібні перстені з круче­ного чи плетеного дроту, та черепя словянської кераміки. Попри се подивуються місцями скляні емальовані намистини, скляні гузики, бронзові півмісячики-дармовиси („люнулі"), ковтки з нанизаними трьома намистинами та кошичкові дротяні київ­ського типу (Вовківці). В могильному насипі над кістяком знаходиться часто дрібне черепя глиняного посуду, побитого мабуть на місці підчас похоронної тризни або поминків.

Крім скелетових могил ε на Холмщині та в полудневій Волині також тілопальні могили, які слід приписувати мабуть Бужанам X—Xl ст. Виступають вони у нинішніх повітах Рівне, Луцьк, Гру- бешів, Замостя, Люблин та Пулави.

Другу групу творять гроби без насипу, прикриті камінними плитами, т. зв. „підплитові гроби* (Грицівці, Лосяч, Верхняківці, Бедриківці, Городок, Жежава, Новосілка Костюкова), при чому у двох місцевостях (Городок, Жежава) були кістяки зложені також до груд вапна. Ci гроби вкопані вже в землю, творять часто малі групи, а небіжчики у них положені головами на захід. Між гробовими дарами займають перше місце знов есоваті за- ушниці, що носилися за ухом, звичайно нанизані на кусок шкіри, бронзові перстені та черепя глиняного посуду. Попри се знаходяться від часу до часу срібні спіральні перстені, відтак перстені з бронзової бляшки з емальовим,очком*, ковтки з дармо- висамй, тонкі дротяні ковтки молодшого типу, бронзові гудзики з ушком, бронзові емальовані дармовиси та скляні браслети й намистини. Одинокою знахідкою € емальований бляшаний ковток т. зв. кетляшського типу зі Звиняча біля Заліщик. У під- плитових гробах подибуються, як і в могилах, залізні цвяхи та останки деревляноТ домовини. Новиною е у них останки золотом тканих матерій (Верхняківці, Городок, Жежава). Такий кусок.златоглаву* найшовся раз нашитий на шкіру та обвинений кругом шиї небіжчика (Городок).

Гончарські знаки на днах глиняного посуду княжої доби Slgnes sur fonds de Ia Cdramique protonlstorique. За Костшевським — Rprfes Kostrzewskl.

Усі сі типи тоалетових прикрас, однакові в обох групах похоронів, є однакові майже по всій Україні та доказують куль­турну сдність та живі торговельні звязки з Україною, при силь­них культурних впливах Византії вже від якого Vll ст.

Третю і мабуть наймолодшу групу творять плоскі рядові гроби в самій землі, при чому переходовим типом від другого до сього третього типу похоронів являється погребище у Бедри- ківцях, де деякі гроби були прикриті ще камінними плитами. Волинські скелетові гроби були нераз обкладані камінням або грубими дошками. Також і в сій групі знаходяться срібні есоваті заушниці та черепя ритуально побитого глиняного посуду. На погребищу у Михалков! були у небіжчиків руки зложені вже христіянським способом, на грудях. У двох жіночих гробах знай­дено там на чолі кістяка діядему зі срібних прямокутних бляшок, нашиту первісно на полотно. Вона датує се погребище вже на X—Xl ст. Таку саму діядему знайдено на погребищу у Джуркові разом з дротяними ковтками київського типу (з нанизаними бронзовими кульочками) та в Городниці над Дністром. На по­гребищу у Мишкові найшлися теж київські ковтки, а з ними бронзові есоваті заушниці, перстені з бронзових дротяних спі­ральок та глиняний посуд, роблений з відмуленої сивої глини на гончарськім колі (безухий горщик, цвовухий збанок та миска з тисненим орнаментом).

У волинських гробах знайшлися кілька разів останки су­княних плащів та шкіряного обуву, а при сьому гаманці з за­лізним кресалом та кременем.

Селища княжої доби є в Галичині та на Волині ще мало досліджені, хотяй їх останки подивуються досить часто. Люд­ність мешкала мабуть переважно у землянках, вкопаних у землю, серед яких було огнище та часом пекарська піч, але літописи згадують попри них також деревляні хати на зруб та на стовп. Біля таких хат були гончарські печі та відпадкові ями смітники, наповнені сьогодні черепям побитого глиняного посуду, звірячими кістками та зломками ріжного знаряддя. Над водами будовано часом паляфітичні оселі (Ярослав), а за прибіжища в часах небезпеки служили також довгі хідники, викопані в грубих верствах лесу (околиці Перемишля). Сильні культурні верстви подивуються у ріжній глибині: у Крилосі над Луквою виступає така верства з останками хат уже пів метра під нинішнім Тере­ком, але у Володимирі волинськім є вона аж два метри під землею.

Крім нерухомих памяток у виді городищ, селищ, могил та плоских гробів є ще цілий ряд окремих знахідок, між якими вперше відмічуємо домашнє народне виробництво та ім­портоване мистецтво висших кляс. До першої групи належить передусім кераміка, яку, як необхідний предмет щоденної загаль­ної потреби, вироблювано в дуже численних місцях по цілому краю. На ній не видно зовсім бізарних непрактичних форм і зли- шніх прикрас. Були се характеристичні безухі горщики гру- шковидної форми з непомітно звуженою шийкою та легко роз­хиленим вінцем, прикрашені на плечах хвилястим орнаментом, робленим при помочі рідкого гребеня, та групами рівнобіжних поземих ліній, ритих мілко тим-же гребенем. До того приходить часом ще шіампований (печатаний) орнамент як пережиток

XVI

id="Picutre 30" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup253/uch_uch7173/image/image030.jpg">

Типові знахідки княжої доби.

Les trouvailles typiques de 1’epoque des enceintes.

1. Шелом. 2. Горщик Із свастикою на дні. 3. Ковток київського типу. 4. Ковток есоватий. 5. Плетений перстень. 6. Дармовис „люнуля". 7. Меч варяжського типу. 8. Спис 9. Бляшаний браслет. 10. Стріла. 11. Рало. 12. Браслет з круче­ного шкла. 13. Лупакова прясличка. 14. Спряжка 15. Боєвий топір. 16. Гребінь. 17. Зеркало (оборот). 18. Кресало 19. Коробка на тоалєтні прибори 20. Ведро.

з пізно-римської кераміки, з якою кераміка доби городищ с у тісному генетичному звязку.

У великокняжій добі появляється на словянській кераміці орнамент глибше ритий: 1) одна проста лінія, обведена довкруги раз або спірально кілька разів, — 2) позема група простих ліній, — 3) одна хвиляста лінія довкола плечей горщика, —4) по­довгасті прямовісні вглиблення, роблені гранчастим предметом що пригадують відтиски нігтів у мокрій глині. За розвоєм сієї кераміки можна добре слідкувати аж до Xlll ст. Загальна форма лишається при тому майже незмінена, а зміняється головно

Бронзове ковання кінця похви варязького меча із Звенигороду Le point bronze d'une fourreau сГёрёе des VikIngs (de Zvenyhorod, dlstr. Bibrka).

тільки шийка з вінцем, якого зовнішній профіль стає чимраз складнійший, а внутрішній робить поволи місце на покришку, яка появляється десь під кінець Xl ст.

Деревляне домашнє та господарське знаряддя людового виробу не збереглося до наших часів. Ніщо дивного, бо й ціла західня Словянщина може похвалитися тільки одною такою зна­хідкою в Опіллю на Горішньому Шлеську. Дещо ліпше стоїть справа з кістяними виробами, яких кільцевий орнамент (,очка**) є мабуть готського походження (Данилевич), а найліпше ще збереглися залізні предмети ковальського виробу та простенькі прикраси з бронзового дроту чи бляшки.

Друга група окремих знахідок завдячує своє походження, чи тільки зверхню форму та новий рід орнаментики, ріжним о «;

культурним звязкам, що Yx мали наші західні землі у княжу добу. Найсильнійші звязки були очевидно з Наддніпрянщиною, звідки йшли нераз воєнні виправи проти чужих та своїх, при­їздили князі у відвідини до галицьких володарів та прибували часто купецькі каравани, мабуть дорогою через густо заселену Волинь.

У IX—X ст. приносили ті купиі на Волинь та до східньої Галичини головно вироби варязьких металюргів, золотників та ювилірів, на яких видно було вплив східньої хазарської штуки, головно у росгинній орнаментиці та в орудуванню нієльом (інкру­стація сріблом та оловом). Просто зразкова збірка таких предме­тів знайшлася у подвійній могилі за зовнішніми валами на Пліс- ниську біля Підгорець у золочівському повіті. Варязький вель­можа мав при собі вікінгський меч гарної роботи, босву залізну сокирку з останком деревляного топорища, деревляне ведерце, з якого осталися тільки залізні обручі та бляшане ковання, останки деревляної коробки кованої залізною бляхою, кілька залізних ножиків біля звірячих костей, на руці срібний браслет, золотий отворений перстень і два срібні замкнені, на шиї дво­раменний срібний хрестик, орнаментований ритими колісцятками, та в руці ножик, якого деревляні черенки були обмотані тонким, срібним дротом. Його дружина дістала не менше богатий по­смертний стрій. На шиї у неї був теж срібний хрестик, подібний до попереднього, бронзовий дзвіночок та намисто з ріжних ко- раликів, на висках та за головою бронзові заушниці, на пальцях три срібні перстені, а побіч глиняна прясличка з веретена, останки деревляної кованої коробки (?) та рештки деревляної посудини з ножиком у середині.

Мабуть рівночасно з Варягами прийшли до нас і срібні куфійські діргеми з часів Саманідів (874—998), які були у захід- ніх Словян через два століття одинокою монетою аж до поло­вини X ст. На Україну перестали вони доходити щойно у 1018р., але перед тим проявили великий вплив на київську моне­тну систему. Великий скарб сих диргемів (біля 700 штук) знай­шовся в половині минулого століття в Перемишлі і с мабуть доказом торговлі сіллю, про яку згадується опісля у кисво-пе. черськім Патерику XI ст. Другий скарб диргемів, до сотні штук, був відкритий у 1930 р. у Грабівци біля Коломиї, може на дорозі до Уторопів, де були копальні соли ще в неоліті. З нього збе­реглося несповна ЗО штук.

Після варязьких впливів прийшли на чергу сильнійші київські впливи, — а сею посередньою дорогою і византійські та арабські, що появилися у Києві вже вчаснійше, у Vll ст., та принесли зі собою знання філігранової обрібки срібних тоалетних прикрас, їх грануляцію, звіринний і плетінковий тиснений орна­мент та склицю (емалю). Одначе сі новинки лишилися набутком мабуть тільки висших кляс та не принялися у людових майстрів як чужі їх духови, хіба може за виїмком плетінкових прикрас на кістяних черенках ножів, на гребенях та дрібних натільних хрестиках, але у пізнішому середновіччу і се зникає з реперту­ару народньої орнаментики.

Визначними зразками сеї східньої ювилірської техніки є у нас срібні скарби з Молотова (пов. Бібрка), Вербова (пов. Перемишляни) та Залісся (пов. Чортків), діядеми з тисненим зві- ринним орнаментом (Більче, Городниця, Джурків;, нашийники

Оловяна печатка київського митрополита Констаніина з кінця Xll ст.. Із Звенигороду

Sceau de plomb de la p6rlode granducale de Zvenyhorod.

і перстені плетені з грубих срібних дротів, золотий перстень з Устя єпископського (пов. Борщів), прикрашений пірамідкою з порожніх кульочок, ковтки київського типу та византійські з бляшками-дармовисами на ланцюжках (Більче золоте), ажурові дармовиси (хрестики, півмісячики), бляшані перстені, прикра­шені тисненими колісцятками та ритими дрібними гострими кри­вульками, та інші дрібні прикраси.

Окрему групу київських металевих виробів княжого часу у нас творять старохристіянські памятки, знаходжені одинцем та в гробах. Є се бронзові складані хрестики, звичайні двобічні хрестики та бронзові образки.

Перші з них, звані по грецьки „енколпіонами" (бо були ношені ⅛v κδ∕.πφ — на грудях), були уживані до переховування св. мощів або інших святощів. З обох сторін були вони прикрашені релєфними або ритими фігурами (звичайно Розпяття з при­стояними на лицевій стороні і Богородиця або ріжні святі на обороті), часом інкрустовані сріблом або оловом (техніка niello), дуже рідко емальовані. При релефнім зображенню Розпяття мав старший тип високий релєф, а молодший низький релєф. Від грецьких енколпіонів („корсунських"), роблених у Херсонесі, київські ріжнилися часом грубшою роботою, а головно церковно- словянськими написами та руськими темами образків. Деякі з них, відлиті з одної форми, ріжнилися між собою ритими бічними образками й написами, які роблено на окреме замов­лення, бо неодин покупець хотів мати на хрестику імя чи образок якраз свого святого іменика.

Висше сказане відноситься у головних рисах також і до звичайних, нескладаних хрестиків, які біля XV ст. зовсім виперли з ужитку енколпіони, та до бронзових образків, що перетво­рилися відтак у трьохдільні образки — триптихи. Унжатами € витискані у формах глиняні образки, які на наших західніх землях покищо незнані.

Київських монетних гривень та монет з тризубом у нас ще не знайдено, зате у наших знахідках є заступлена сфрагістика великокняжого часу. У Звенигород! біля Бібрки знайшлися дві оловяні привісні печати-буллі, обі з погруддям св. Василія, — у Крилосі піднесено таку печать з погруддям св. Теодосія, — зі Ступниці біля Самбора походить печать мабуть византійського цісаря Константина VIII, а в Янчині перемишлянського повіту знайдено привісну печать з написом „ДанЪлово" (?).

Зі сходу прийшло до Києва, а звідтам і до нас знання по­ливи на глиняних виробах. Були се жовто, зеленкувато та бру­натно глязуровані кафлі ріжної форми, якими мощено у XI ст. долівки княжих церков у Звенигород! та в Галичі. Та наші людові гончарі не переняли були сеї техніки до свого вжитку і тому її знання скоро затратилося. Щойно з кінцем XVI ст. появля­ються загально по всій Словянщині поливані горщики у народ­ній кераміці. У західніх Словян не була полива у княжу добу ще знана.

Тут треба згадати ще одиноку у нас знахідку глиняних писанок княжої доби з Товстого біля Скалату, що мабуть вже затратилися.

Східнього походження була й остання група окремих зна­хідок, звязана з побутом турко-татарських племен (Печенігів, По­ловців та Татар) у Xl—Xlll ст. на наших землях. Були се т. зв. „камінні баби**, яких слідів у самій східній Галичині нараховуємо понад трийцять. До наших часів збереглася тільки одна (і то сумнівна) у Звенигород! біля Бібрки з дуже грубо зазначеною людською головою та пальцями рук. Зате визначною і дуже до­бре збереженою памяткою, що звязана з релігійними віруваннями наших ще поганських предків, є камінна чотирокутна статуя т. зв. „Світовида", знайдена у Збручі біля Городниці. Його два мужеські і два жіночі лиця є накриті одним спільним капелюхом, а під ними у чотирьох полосах під собою знаходяться релєфні фігуральні різьби довкруги статуї. Деякі з них, як жінки з посу­динами в руках, кінь та шабля, вказують на вплив турко-татар­ських вірувань на нашу мітольогію передкняжої доби.

Вкінці лишаються до обговорення ще монументальні будівлі з великокняжих часів, які попадають звичайно вже в обсяг історично-мистецьких студій. У поганських часах мусіло істнувати таке будівництво, звязане з культом старословянських богів, але воно було очевидно деревляне і тому зовсім щезло з лиця землі, знищене зубом часу та князями-неофітами. Свого часу уважали у нас за поганські ідолопоклонні памятки скальні комори в Бубнищу, Уричу й Розгірчу, але після основ­них дослідів Деметрикевича показалося, що се по всякій прав- доподібности останки перших наших монастирів з великокня­жого часу.

Після приняття христіянства виринула одночасно потреба нових христіянських святинь, і тоді стали будувати попри дерев- ляні церкви також храми з тесаного каменя або цегли на грець­кий зразок, але робили се певно таки свої майстри, вишколені у недалекому Херсонесі, де археольогічні розкопки відкрили фундаменти аж 27 старохристіянських церков-базилік та каплиць з IV-IX ст.

У X—Xll ст. мали наші камінні церкви звичайно вид прямо­кутника, орієнтованого зі сходу на захід, поділеного на три повз­довжні нави, з яких середня, ширша й висша, мала баню. Всі три нави були закінчені зі сходу звичайно круглими абсидами, у яких стояли вівтарі на малому підвисшенню. Характеристичною рисою богатьох церков були т. зв. опасання (ambitus). Вони збе­реглися у деревляному церковному будівництві і по сьогодні (Січинський).

Будівляним матеріялом княжих церков на Україні була головно нетинкована цегла, якої найстарші зразки збереглися у фундаментах Десятинної церкви у Київі. У нас у Галичині вжи­вали набудь більше тесаного каменя (опоки), так само як і в Че­хів, де перша цегла до муру появляється щойно під кінець три­вання готицького стилю. З глиняних виробів були по наших церквах тільки поливані на київський спосіб (може й спрова­джувані звідтам) ріжної форми кафлі на долівку, з яких укла­дали дуже гарні геометричні взори у трьох красках: жовтій, зеленкуватій та брунатній (церква Благовіщення на „церквищах" у Крилосі). Ннальогічні чеські кафлі не були поливані, але мали зате тиснений ростинний орнамент у романськім стилю (Град- чани). Церква св. Івана Золотоустого у Холмі мала долівку з міди та олова.

З хвилею приняття Христової віри та зорганізування галиць­ко-волинського князівства стали наші князі прикрашувати свої столиці новими камінними церквами. Так здвигнено великі бази­ліки й менші церкви у Галичі, Перемишлі, Львові, Теребовлі та по інших менших городах наших західніх земель. Нажаль дуже мало сих будівель збереглося до наших часів. Вичислимо їх за Січинським.

Найстарша мурована церква на західній Україні була у Во­лодимирі волинськім, побудована ще за часів Володимира Вели­кого у 992 р., але по ній не лишилося найменшого сліду. Другу збудував там князь Мстислав Ізяславич у 1160 р. і ся катедра збереглась у сильно перебудованому стані до сьогодні. В тім самім століттю поставлено там і церкву „над Лугою", з якої осталася лиш частина фундаментів, та церкву св. Параскевії, якої фундаментів ще не відшукано. Мабуть сучасною є також церква св. Василія у с. Зимнім біля Володимира волинського.

У Холмі була катедра також мабуть ще з часів Володи­мира Великого та чотири церкви, побудовані королем Дани­лом, але з них усіх не лишилося жадного сліду. Із світських будівель збереглися тільки Столпинська та Білавинська вежа з XII—XIII ст. Деякі княжі церкви Волині та Холмщини знаємо тільки з коротких історичних записок, а се в Люблині, Острові, Любомлі, Берестю та Шумську.

На Підляшшу були княжі церкви у Більську та в Камянці литовському.

У Галичині знайшлося найбільше останків княжих церков у Крилосі (давнім Галичі), де 1. Шараневич відкрив у 1880-их рр. фундаменти таких церков: св. Спаса на горі „Карлиця", мнимої катедри „під Дубровою", св. Днни „на цвинтариськах", Благові­щення „на церквиськах" та св. Іллі у „Прокалиєвому (=πpopoκa Іллі) саді”. Галицька катедра Богородиці, заложена мабуть Яро­славом Осьмомислом у 1153 р. а невідомо коли збурена, стояла на тім самім місці, де нинішня церква Успення у Крилосі. Оди­нока збереглася церква св. Пантелеймона (сьогодні костел св. Станислава) і то частинно, бо лише східні стіни у всю висоту. Збудована в 1200 р. за короля Данила у византійському стилю щодо пляну (квадратове заложення з 4 стовпами та 3 абсидами),

Данилова башта в Хол мі

La tour du Danylo ⅛ Cholm.

була вона романською в елевації (два порталі з роскішною різь­бою в камени та вид абсид зі сходу). Найкрасше опрацювання сеї церкви завдячуємо О. Пеленському. Останками мабуть обо­ронних веж є многокутник („полігон”) в місці „Карпів гай” на залуківській височині та восьмикутник з ріняків на „Воскресен- ськім”. Усі сі памятки відкрив І. Шараневич при чинній участи 0. І. Лаврецького, пароха Залукви.

В Перемишлі збудував муровану церкву з початком Xll ст. князь Володимир.

З нинішніх львівських церков походить напевно тільки одна церква св. Миколи ще з княжих часів, заложена мабуть королем Данилом або князем Львом, хоч по переказу має бути рівно ста­ра і монастирська церква св. Онуфрія. Може ще у сих часах була заснована і церква св. Пятниць.

Також у Теребовлі мали князі певно муровану церкву. Не згадана вона щоправда в історії, але люстраційний акт теребо- вельського староства з 1632 р говорить, що підчас будови но­вого старостинського замку (закінченого у 1631 р.) староста Оле- ксандер Балабан „велів усунути з немалим трудом і коштом ве­лике румовище, де колись був монастир або замок якийсь ста­рий". Чоловський здогадується правильно, що се була памятка ще з „руських" часів.

У тих часах була заложена первісно і монастирська церква у Підгірцях біля городища „Пліснисько". Про се свідчить напис, викутий на камінній плиті, уміщеній на стіні ліворуч лівого бічного престолу:,,Celsissima Principissa Helena М. Ducis Wsewoldi filia anno 1180 hoc monasterium primo fundavit,...“

Попри муровані церкви були за княжих часів очевидно і деревляні, „рублені", але сі до наших часів не могли вдержа­тися. Найстарші з істнуючих походять щойно з кінця XVI ст. (Потилич). З княжих теремів не заховався також жаден слід.

На нашім Закарпаттю є певних словянських знахідок з княжої доби дуже мало. Знаємо тільки одно городище в Оби- шівцях над Гернадом і одну замешкану яскиню в Оружині, обоє у шариській столиці. Рівнож відоме є тільки одно велике скеле­тоне цвинтарище під могилами в лісі біля Королівського Холму земплинської столиці. Біля небіжчиків знайшлися там останки залізних предметів та черепя кераміки доби городищ, а в одній могилі біля кістяка був медвежий череп. Окремий глибокий ске- летовий гріб був відкритий в Мукачеві, а в ньому розкидані ко­сти, двосічний довгий меч та глиняний горщик з хвилястим орна­ментом старого типу. Тілопальних могилок з передкняжих часів досі там не стверджено.

Біля Токаю знайшовся срібний скарб, зложений з есоватих заушниць, ріжних інших тоалетних прикрас, золотих византій- ських монет царів Романа і Христофора (920—944), Никифора Il (963—969) і Василія Il (976—1025) та кружочки, викроєні з монєт з головою Христа. Богато срібних монет франконських, византій- ських чи арабських (скарб?) знайшлося також у м. Середа над Бодрогом і там-же окремо золота византійська монета Василія і Константина (867—886), серед черепя типу городищ, попелу та вугликів. Вкінці з Тісалючі земплинської столиці € знана пуката посудина княжої доби, прикрашена гребеневим хвилястим орна­ментом та тричі довкруги плечей обведеною подвійною спіралею. Тільки й усього із словянських памяток.

З монументальних будівель княжої доби збереглася до на­ших часів одинока кругла каплиця (ротунда) у Горянах біля Уж­городу, будована з цегли в Xl—XII ст.

Княжі тереми з рисунків „Сказанія о Борисі 1 ГлібГ За Крипякевичем — flpr6s KrypIakevyc

Зате бачимо на Закарпаттю у княжій добі довгий ряд па­мяток східнього типу, що вказують на прихід нових кочовиків у карпатську кітловину після Гунів та Дварів. Були се фінської родини Мадяри. Із своїх первісних таборищ над р. Обом зай­шли вони з початком IX ст. над Дон в сусідство Хазарів, але під напором Печенігів вступилися біля 860 р. над долішній Ду­най, де кочували ЗО літ, гноблячи українські племена. Безупинний напір Печенігів приневолив їх вкінці шукати охорони за Карпа­тами, що сталося десь у рр. 895—896.

Діставшися у більш затишну карпатську кітловину вони обса­дили спершу порічча Тиси, Криша й Мароша, як виходить з архе- ольогічного матеріялу. Ce вказус на їхній прихід із сходу, мабуть ойтошським чи яким іншим семигородським або буковинським провалом, а не з півночі, через Галичину і верецьким провалом, як се вже у XIII ст. мильно думав „Р. dictus magister ас quondam bonae memoriae gloriosissimi Belae regis Hungariae notarius", званий зви­чайно Анонімом, а за ним і Легоцький, Піч та Поза. Сучасні чеські археольоги (Нідерлє, Айзнер, Халовпецький) не висказуються рішучо у сій справі, уважаючи обі дороги за можливі. Гру- шевський є пересвідчений в тому, що Мадяри перейшли Кар­патами із сходу на захід, а також і на нашу думку не могли вони прийти у карпатську кітловину дорогою через Галичину, асе тому, що нема на це жадних археольогічних доказів: у Гали­чині не знайдено досі ще ані одної старомадярськоТ памятки, а на Закарпаттю є їх також зовсім небогато. Ci памятки — се гроби старомадярських їздців, вкопувані часом до старших могил (Монай, Расонь, Свалява), а пізнати їх легко по типовім інвен­тарі, бо Мадяри як номади-кіннотчики хоронили своїх небіж­чиків у повній збруї та з осідланим конем. У їхніх могилах зна­ходяться тепер попри кістяк їздця та коня залізні шаблі, бойові сокири, залізні наконечники стріл ромбової форми, списи, окуття кінської упряжі, гарні грушковидні стремена з прямокутним про­різом зверху на ремінь, залізні вудила, спряжки (більшістю срібні), окуття прибічник шкіряних торб (?) з тисненим стилізо­ваним ростинним орнаментом (Берегово, Свалява), браслети із поганого срібла та монети — будьто західні з 914—948 рр. будьто східні (куфійські діргеми) з часу біля 900 р. На гадку Істванфія та Иози сі останні монети с доказом того, що згідно з вісткою у Константина Багрянородного Мадяри удержували ще у X ст. звязки зі своєю правітчиною над долішньою Волгою.

Більшість сих старомадярських могил, знаних нам досі із північного берега горішньої Тиси, с перед Солонськими Верхами на рівнині між долішнім Бодрогом і Тисою, а також між Со­лонськими Верхами та Буковими Горами, на західнім березі до­лішнього Гернаду, перед „брамкою*, що на думку Халовпень- кого була на долішньому бігу р. Солоної та зачиняла шлях вздовж р. Солоної між Матрою і Спіжським ї :ом до нутра Словаччини.

Більш на північ та на схід від сих околиць, близше до Карпат, подибуються старомадярські гроби тільки одинцем. Знаємо їх у Войчицях земплинської столиці, відтак над р. Ляторчею в Під- полоззю, Сваляві і Саламоновій, а вкінці у Берегові. Гампель кладе їх до далеко пізнійшого часу (XI—Xll ст.), а якщо його датування

XVII

Бронзовий єпископський хрест з 1181. р. (у збірках Нац. Музею у Львові).

Croix en bronze de Гап I18l,trouv6e a Jaksmanyci (Musee national ukr. a Leopol).

правильне, тоді масно в них другий, часовий доказ проти при­ходу Мядярів через Галичину.

На питання, кудою прийшли Мадяри на Угорщину, відпо­відає нам з усього закарпатського археольогічного матеріялу мабуть тільки скарб з чотирьох сотень куфійських диргемів з рр. 903—904, знайдений у м. Густі на старім торговельн м шляху, що вів вздовж горішньої Тиси й Висови на прислопський провал до південної Буковини. Якщо саме Мадяри удержували ще в X ст. звязки зі своєю східньою вітчиною, про що вже висше було зга­дано, тоді можна сміло твердити, що се діялося добре знаним шляхом, одним із тих може кількох шляхів, що ними Мадяри самі прибули до свосї нової вітчини.

Говорячи вже про шляхи через буковинські Карпати та Семигородські Альпи на схід, закінчимо огляд археольогії наших західніх земель перечислениям сих доріг, що вели тоді через Карпати в напрямі північ—південь та вязали тим тіснійше історію й культуру Закарпаття з Галичиною в добу галицько-володимир- ського князівства.

Перша з сих доріг засвідчена літописними згадкими вже щонайменше від Xll ст., а пізнійше документами з XIII ст. як головна польсько-угорська комунікація. Ся дорога, якої опис зберігся у т. зв. угорсько-польському літопису, виходила з Остри- гому на Дунаю і йшла південно-східніми збіччами Матри до р. Солоної, переходила відтак у долину долішнього Бодрогу, від Земплину звертала на північ у долину р. Ондави, відтак р. Теп­лої, біля Пряшева навертала в долину р. Ториси, де вела крізь „польські ворота" (porta Poloniae) в долину р. Попраду, відтак шмат дороги вздовж лівого берега р. Дунайця, а звідтам за­вертала на північний захід до Кракова. Пізнійше шукав сей шлях коротшої дороги і йшов до Пряшева лівим берегом р. Гернаду через Абауйвар. В сей спосіб лучила отся дорога порічча Тиси з краківською землею і нею йшли мабуть усі знані в історії воєнні походи з Польщі на Угорщину і навпаки.

Другий карпатський шлях, „путь на Бардіїв" іпатського лі­топису з 1262 р., ішов тиличським провалом до Бардієва над р. Теплою, а обертаючись там просто на південь, лучився в Пря- шеві з першим шляхом.

Третя дорога зачиналася на північнім боці Карпат „угор­ськими воротами" іпатського літопису і вела вздовж р. Вислоку і Ясьолки на дуклянський провал. На закарпатськім боці пере­ходила вона відтак „руськими воротами" (porta Rusciae) і йшла вздовж р. Ляборця в околицю Земпліну, а звідтам знову вздовж правого берега р. Бодрогу в південно-західнім напрямі до Бу­дапешту.

Четверта дорога,.королівський путь" галицько-володимир- ського літопису, вела з півночі вздовж Сяну до Перемишля, а звідтам, чи то вздовж Сяну чи то коротшою дорогою вздовж р. Biropy, до м. Сянока. Відси йшла дорога дальше вздовж Сяну аж у долину р. Солінки, а відтак сею долиною до руського провалу. На закарпатському боці вела дорога дальше долиною р. Ціроки аж до р. Ляборця, де певно лучилася з нашим третім шляхом. Відхил сеї четвертої дороги ішов вздовж Сяну аж до його джерел, а відтак ужоцьким провалом через Карпати на південь у долину р. Ужа.

Пята дорога вела вздовж р. Стрия до Синевідська, а там вузьким вибоєм „Колодка* у долину р. Опору, якою вела дальше на верецький провал, а за Карпатами долиною р. Ляторчі до Мукачева. По лаврентієвському літопису утікав сею дорогою на Угорщину 1015 р. галицький знязь Святослав перед Святополком київським і був по дорозі забитий. Названу його іменем могилу біля залізничого мосту на Опорі у віддалі 44 км. на південь від Стрия відвідував ще Оссовський у 1889 р. Тепер, після війни, по ній і сліду не стало.

Сема дорога вела вздовж Прута мабуть до яблоницького провалу, а там на горішню Тису і її долиною в околицю Map- мароського Сиготу.

Осьма й остання дорога, про яку згадано вже висше, ішла вздовж р. Вишової на схід до прислопського провалу, а ним у південну Буковину.

Отже Карпати не станули непроходимим муром між двома частинами того самого народу. Навпаки, їхні провали звязали їх міцно до купи та станули для них тим, чим були на інших, ни­зинних просторах наших земель ріки, а саме: природними шля­хами зсдинення окремих родів та племен в одну культурно-на­ціональну цілість, один великий український нарід.

RESUmL

Les traces Ies plus anciennes d’une population humaine sur les terres ouest-ukrainiennes sont Iiees a Ia culture mou- Sterienne de Ia periode paleoiithique ancienne. Ce n’est qu’en Galicie qu’on a retrouve des temoins de cette culture. En Volhynie la culture la plus ancienne est Paurignacienne de Ia periode paleoiithique plus recente. C’est a celle-ci, d’ailleurs, qu’appartient Ia grande majorite des trouvailles paleolithiques galiciennes, priπcipalement sur Ie cours moyen du Dnister. H est a presumer₁ que la Transcarpathie₁ IaBucovine, la Pidlachie et la Polesie n’eurent aucune population pendant Ie paleoii­thique.

Durant Tepoque mesolithique, sur toute Tetendue de la Volhynie₁ у incluse sa partie galicienne₁ apparaissent les cultures microlithiques₁ notamment Ia culture Swiderienne et tardenoi- sienne₁ et voire meme deja Ia culture protoneolithique campi- gnenne. En Transcarpathie₁ nous avons une seule trouvaille, jusqu’a present, qui appartienne a cette periode, notamment la trou­vaille de Koriath-Cesontiesoutiisde silex qui se rattachent aux modeles Campignens.

Ce n’est que pendant Tepoque neoiithique que Ies terres ouest-ukrainiennes furent peuplees₁ avec densite,par plusieurs tri­bus de diverse provenance. Seuie autochtone etait Ia popula­tion douee d’une culture du Boug₁ dont les traces se retrou- vent sur une large etendue du San au Dnieper. Cette popula­tion Iaissa apres elle Ies premiers tombeaux connus chez nous, tombeaux disposes en coffres en pierres. Un autre groupe de population autochtone avait une culture propre au microlithe neolithique. H Ia seconde periode de Tepoque neolithique vint en Galicie un petit groupe d’hommes de Silesie porteurs de cera- mique rubanee₁ puis de Silesie encore, vinrent des influences Culturelles Iiees a Ia Ceramique nordique et cordee. La popula­tion de Ia Transcarpathie orientale possedaιt une culture buc- cienne avec des instruments de silex et d’obsidien, tandis que a Touesttranscarpathique vivait un peuple a Ceramique cannelee.

Un phenomene Caracteristique de Ia periode eneolithique c’est la culture de la Ceramique peinte₁ (venue d’Ukraine et de Transsylvanie) avec Ies premiers fabricats metalIiques (cuivre) et probablement un ceremonial funeraire de cremation. La cul­ture locale du Boug offre alors, dans son inventaire₁ beaucoup de haches en pierre, Originaires des Iieux memes et aussi du nord baitique. Sa population ensevelit ses morts dans une po­sition repliee sous de hauts tumulus. La Transcaipathie₁ plus riche en cuivre₁ avec Ia culture Lodrogkereszturienne fait !’importation de produits en metal en Galicie et en Bucovine.

La premiere epoque du bronze trouva Ia Gaiicie a peu pres depeuplee₁ car a Ia suite de Ia secheresse₁ sa population avait emigree a Test, fl sa place, sont venus₁ a partir de Ia se­conde epoque du bronze des emigres de Transcarpathie qui, toute entiere, etait peuplee par Ies Thraces. fl Ia fin de Tepo- que du bronze, ils avaient occupe tout Ia Pokoutie et la Bu- covine et entrenaient un commerce tres Horissant de produits en brohze comme Ie prouvent les noqbreux depots d’objets de bronze qu’on decouvre frequemment. C’est egalement a eux, tres probablement, qu’il faut attribuer les depots connus d’ob­jets en or, decouverts a Mychalkiv. De I’est vinrent en Podolie et dans Ia Volhynie galicienne des Cimmeriens et de Γouest un peuple avec Ia culture,,Iusacienne** et d’un ceremonial fu- neraire de cremation. Ces deux groupes de cultures se sont, dans Ia suite r⅛ciproquement assimiles I’un a I’autre a la pe riode de Hallstatt et produisirent une culture du type Cechy- Vysocko. Heanmoins₁ a part les deux elements susnommes, cette culture denote encore des influences de la culture scy- thique, ce quι constitue probablement la premiere trace sure d’une infiltration slave sur nos territoires de I’ouest, si i'on tient Tappartenance ethnique de la culture Iusacienne pour non encore identifi6e. fl part cela, vers Ie cours Superieur du Boug s’etendait encore la culture de Hallstatt avec Iombeauxacaisses et incineration, qui appartenait probablement aux Germains. Le Pokoutie etait alors occupe par les Getes thraces.

Durant Ia periode Iatene₁ nos territoires de Touest tomb6- rent sous une forte influence de Ia culture celte des gaulois, qui avaient occupe toute la Transcarpathie et apporterent avec eux une culture du type Stradonice. Ils apporterent aussi les premieres monnaies qu’ils fabriquaient en or, selon les mo- deles grecs. fllors egalement vinrent chez nous les Bastaines de race germanique qui s’introduisirent par Ies cols des mon­tagnes jusqu’en Transcarpathie.

Vers Tepoque de Ia naissance du Christ, nos terres entre- rent dans la sphere des influences de Ia culture des provinces romaines du Danube, influence, qui dura presque quatre cents ans sans discontinues Cette influence nivelatrice, renforcee par des echanges Commerciaux fort actifs (depots decouverts) est particulierement facile a observer chez la culture des Germains Bastarnes et Goths qui, venus des provinces baltiques, s’avancerent jusqu'aux bords de la Mer Hoire et у creerent, sous !'influence de Tart colonial grec et de certains elements Culturels Orientaux₁ de nouvelles fores culturelies, conn ues plus tard en Occident, pendant la periode de la migration des peuples, sous Ie nom de culture merovingienne. Les pieces d’orfevrerie de cette epoque sont couvertes d’entrelacs et d^,ornements animaliers, tandis que Ieur ceramique, bien pro- filee, est executee en terre grise, bien nettoyee, et a Taide de Ia roue. La Transcarpathie voisinait alors avec la province de Dacie₁ conquise alors par Trajan, qu’occuperent dans Ia suite diverses tribus germaniques, defaites, a Ieur tour, au IV-e siecle par Ies Huns.

Les Huns furent suivis par une autre peuplade d’flsie d’origine turque, les Λvares, qui venus en Europe, penetrerent juspu’en Volhynie, au pays des Doulibes. Peu de temps avant eux arriverent Ies Goths et Slaves, battus par Ies Huns.

La presente revue, nous la terminons par Pepoque des enceintes, dont la seconde moitie appartient deja chez nous a Phistoire chretienne. T^,ous nos territoirs etaient deja pour de bon peuples par Ies Slaves. En dehors d’eux apparurent ega- Iement des Magyars en Transcarpathie qui vinrent en Hongrie au IX-e siecle. La culture slave des Vl-e—Vlll-e siecles, tres pauvre, Iaissa fort peu de traces et ce n’est qu’a partir du IX-e Siecleque nous trouvons chez nous beaucoupd*objetsdefouilles qui denotent de fortes influences kievieπnes et byzantines, spe- Cialement quant a Pornementation. Tant que dura Ie paganisme, Ie rite funeraire Consistait en incineration, ce qui fut evidemment evince par Ie Christianisme. Les tombeaux a squelettes de cette epoque sont a reconnaitre par Ia position rituelle du mort et par diverses petites croix a deux Croisillons en metal et en pierre. Parmi eux, Ia premiere place appartient assure- ment aux,₁encolpioπs^,* de bronze, composes de deux parties. D’entre les edifices monumentaux de cette Chretienne periode reculee, il n’est presque rien reste: la mieux conservee — c’est Pancienne eglise grecque St. Pantaleiimon a Halitch au- jourd^, hui transformee en eglise Iatine St. Stanislas.