5. КЕРАМІКА ЗАЛІЗНОГО ВІКУ

IIa початку І тис. до н.е. відбувається процес подальшої уніфікації матеріальної і духовної культури населення Карпатського басейну. Цьому в неабиякій мірі сприяло широке використання заліза, то супроводжувалося піднесепням продуктивності рільництва, поступовим виділенням ремесла у одну з галузей господаре її кого житія, інтенсивним розвитком торгових зносин.

У цей період сталися суттєві зміни в етнічній карті Центральної Європи. Сюди вклинюються східні іраномовні племена - спочатку кіммерійці (VIII ст. до н.е.), а згодом агафірси (VI ст. до н.е.). Під тиском східних кочівників якась частина праслов’янського населення Подністров'я опиняється у східній частині Карпатського басейну. Симбіоз місцевої фракійської і прийшлої східної культури став підгрунтям для формування нового суспільного утворення — куштановицької культури (VI-III ст. до н.е.).

Свою назву вона отримала від курганного могильника у селі Куш гаиовнця Мукачівського району. Нині її пам'ятки відомі не.^,ιιιπιe за курганними могильниками з тілоспаленням (Білки, Дунковиця. Колодне, Чорииіі Потік Ірніавського, Голубине Свалявського, Невпцьке Ужгородського району), але іі зарядом поселень. Кремація покійника відбувалася на місці або поза місцем поховання. Кальциновані кістки, відділені від залишків ритуального кострища, зсипали в урни, купки чи просто в ямки. Над всім цим насипали курган, у конструкції якого інколи використовувався камінь. Поселення розташовані в рівнинній зоні краю, займають надзаплавні тераси річок і потічків, у

Пекло пі IlllK

середньому мають площу’ не більше і-2 га. Житла з стовповою конструкцією стін та двосхилим дахом, напівземлянкового типу. Економічне життя носіїв куштановицької культури базувалося на осідлому скотарстві та землеробстві. Засвідчено сліди залізоробного і гончарського ремесла. Останнє нічим не відрізнялося від технічного і технологічного стану гончарства східної частини Карпатської улоговини.

Посуд виготовлявся переважно ліпним способом, однак на окремих пам’ятках зустрічаються фрагменти кружального посуду’, який вважається імпортом із інших районів Карпатського басейну. У свій час відсутність гончарної кераміки в старожитностях куштановицької культури трактувалася на користь їх відмінності від центральноєвропейських пам’яток (Смирнова, Бернякович, 1965, с. 89-107). Як встановив дослідник цих артефактів I I. Попович, куштановицькі пам’ятки у цьому відношенні не становлять виключення. Наявність тут сірої гончарної кераміки свідчить про спорідненість культурного розвитку населення всього північно- фракійського масиву (Попович, 1995, с. 96).

Ліпна кераміка з поселень тотожна керамічному комплексу, який походить з поховальних пам’яток, а це переважно корчаги, миски, черпаки, горщики, покришки (Рис. 16). Типологічний склад посуду куштановицької культури свідчить про значну різноманітність форм, що пояснюється, на думку 1.1.Поповича, генетичною неоднорідністю його походження.

У куштановицькій кераміці виділяються три основних групи. До першої відноситься посуд, основні типи якого побутували у регіоні ще в передкуштановицький час (VIII-VII ст. до и.е.). Це, в першу чергу, корчаги, які представлені пізніми формами амфор культури Гава. Переважна більшість мисок і

.......... ¹ - — ----- AauHV гончарство карім і ^: "

53

надалі зберігала гальштатські форми — з витягнутим профільованим вінчиком, прикрашеним лепестко- подібшіми виступами (Попович, 1990, с. 161).

Другу групу репрезентує кераміка з виразними лужицькими ознаками. До неї зараховано горщики урни з S-подібним профілем, посудини груше- і яйцеподібної форми, горщики з вушками. Третю групу репрезентують посудини, які з’явилися у регіоні під впливом скіфської культури західноподільського регіону. Це банкоподібні горщики з пластичною орнаментацією пальцевих защипів і черпаки, які у великій кількості зустрічаються як на поселеннях, так і в курганах (Попович, 1986, с.

Кераміка куштановицької культури досить бідно орнаментована, про що свідчить обмежене коло орнаментальних засобів. Найбільш уживаними були пластичні наліпи з пальцевими вдавлинами, вушка- упори, напівмісячні заглибини, врізні трикутники, петельчасті вінця на мисках. Весь посуд, окрім лужицьких форм, виготовлений з грубого тіста з домішками жорстви та крупнозернистого шамоту. Випал слабий, нерівномірний.

У середині І тис. до н.е. у Західній і Центральній Європі відбувається загальне культурне піднесення, тісно пов’язане з другим етапом залізного віку широким застосуванням заліза у всіх сферах життя населення регіону. Цей етап в історичній літературі отримав назву «латенської культури» і пов’язується з всесвітньовідомим поселенням Латен на березі Невшательського озера в Швейцарії.

Латенська культура, яка поширилася на території від Британських островів на заході до Карпат на сході, від побережжя Скандинавії до південних відрогів Альп, зіграла важливу роль в історичній долі племен і народів Європи, об’єднавши різноетнічну масу спільним соціально-економічним розвитком і високим рівнем технічної майстерності. Поширення кельтів, носіїв латенської культури, на північно-східні землі Карпатського басейну, одні вчені відносять до IV ст., інші - до рубежу III-II ст. до н.е. (Філіп, 1961, с. 61). Український вчений В.І. Бідзіля, який латенські пам’ятки опрацював монографічно, існування латенської культури на Закарпатті відніс до періоду від рубежу III-II ст. до н.е. і до початку І ст. до н.е. (Бідзіля, 1971, с. 119).

За останні два десятиліття на Закарпатті виявлено ряд поселень (Ратівці Ужгородського, Дернен Мукачівського, Бакта, Дийда Берегівського району) та інші, зараховані до кола латенської культури. На них проживало місцеве населення, яке глибоко засвоїло здобутки кельтської цивілізації і продовжувало її збагачувати. Латенська культура з монолітного явища перетворилася в різноетнічне утворення. Тут маємо приклад того, коли археологічна культура — латенська стала надбанням різноетнічного населення.

У період існування латенської культури бурхливого розвитку набуває ремесло. Виникає велика кількість майстерень, спостерігається професійна спеціалізація, виникають окремі виробничі центри. Самостійними видами стають залізообробне, ювелірне, гончарське, камнерізне та інші ремесла.

Серед значних технічних досягнень латенської культури на особливу увагу заслуговує гончарне виробництво, яке набуло статусу самостійної галузі ремісничої діяльності. У II ст. до н.е. широке застосування на теренах Центральної Європи, у тому числі і Верхнього Потисся, знаходить гончарний круг..З’являються майстерні із спеціальними печами для випалу кераміки, у яких виготовлявся стандартної форми і високої якості посуд. За технікою виготовлення латенська кераміка краю поділяється на ліпну і

Рис. 17. Зразки кераміки епохи латену (за В. Бідзілею)

кружальну (Рис. 17). Остання складає до 40% всього глиняного посуду. Переважна її більшість є кельтською чи виготовленою місцевими гончарами за кельтськими взірцями і лише деякі форми знаходять аналогії серед кераміки дакійських старожитностей (Бідзіля, 1971, с. 87). Фактично лише в латенський час можемо вести мову про використання в побуті кераміки, виготовленої на гончарному-крузі з швидкими обертами.

За технологічними ознаками В.І. Бідзіля виділив декілька груп гончарної кераміки: простий, лискований, фарбований, сіроглиняний, посуд з домішками графіту (Бідзіля, 1971, с. 87). До простого зараховано горщики, миски, глечики, посуд для зберігання продовольчих запасів. Найбільш поширеними є гладкостінні горщики висотою 20-25 см, у яких тулуб у середній частині трохи роздутий, вінця відігнуті майже горизонтально, денце вузьке і добре виражене.

Окрему групу репрезентують лисковані посудини, поверхня яких старанно оброблена, лискування нанесено по всій поверхні. У асортименті такої кераміки є чорнолисковані горщики, кубки з кулястим тулубом на вузькому денці з високою шийкою, яка закінчується заокругленими або косозрізаними вінцями (Рис.

У латенську епоху поширюється новий технологічний прийом — виготовлення кераміки з домішками товченого графіту. З графітового тіста робилися приземкуваті товстостінні горщики банкоподібної форми (так звані ситули), висотою 10-15 см із слабовираженою шийкою і товстим масивним вінцем і великі, дещо ширші в діаметрі посудини з широким плоским дном. У більшої частини посуду край вінчика потовщений, а поверхня орнаментована рядами наколів чи характерним для

Рис. 18. Чорнолискована та сіроглиняна кераміка. Культура латен

кельтської кераміки орнаментом із вертикально заглиблених полос (Крушельницька, 1990, с. 170).

Мальована кераміка, яка була притаманною для західного регіону поширення латенської культури, за останні 25 років виявлена також у Східній Словаччині і на Закарпатті. Так, наприклад, один екземпляр

мальованого горщика зафіксовано у кургані села Бобове на Виноградівщині. Це була жовтоглиняна посудина, поверхня якої покрита тонким шаром жовто-червоної фарби, на якій коричневою фарбою нанесено густі тонкі горизонтальні смужки (Бідзіля, 1971, с. 94).

Найбільша кількість посуду припадає на так звану сіроглиняну кераміку, зроблену із старанно відмученої глини із незначними домішками дрібнозернистого піску. Саме ця група, як підкреслюють вчені, є найбільш масовою серед кружального посуду поселень і могильників. Типовими для сіроглиняної кераміки були горщики і ребристі миски. Горщики за формою приземкуваті, з роздутим корпусом, у деяких місцях прикрашені горизонтальними валиками. Миски представлені посудинами з циліндричними плічками і високими стінками.

Окрім кружальної, носії латенської культури виготовляли також грубу ліпну кераміку. Горщики,

Рис. 19. Латенська культура. Зразки кераміки із поселення і кургану. І - 13 — Галиш-Ловачка;

'4 — курган XI в Куштановиці

черпаки, миски, сковорідки, мініатюрні посудинки репрезентують ліпний посуд.

Окрім горщиків банкоподібної форми, побутували посудини тюльпаноподібної, біконічної форми, з опуклим тулубом. Ліпні миски представлені трьома типами: а) великі, розлогі, глибокі із загнутими до середини вінцями; б) з конічними стінками; в) з вертикально піднятими плічками. Своєрідну численну групу ліпної кераміки утворюють черпаки. Вони бувають з опуклобоким тулубом та маленьким вушком або з широким приземкуватим тулубом, прикрашеним невеликими шишечками (Бідзіля, 1971, с. 101-102).

Керамічне виробництво носіїв латенської культури на Закарпатті відзначається великою різноманітністю і строкатістю. Ліпна кераміка продовжує традиції куштановицької культури і представляє місцеве північно- фракійське населення. Це — горщики банкоподібної форми і чорнолощені миски із загнутими до середини

вінцями, а місцевими традиціями є наявність на горщиках виступів — упорів або гульок (Дзембас, 1995, с 106). Носіїв латенської культури - кельтів репрезентує кружальна кераміка. Використання ліпного і кружального посуду місцевим і прийшлим населенням — це специфічна ознака латенської культури на теренах Верхнього Потисся. Керамічне виробництво цієї доби заклало міцні підвалини подальшого становлення гончарства у ранній і пізній римський час.

У результаті багаторічних досліджень вченим вдалося виділити ряд пам’яток змішаної культури, які отримали назву старожитностей кельто-дакійської культури або кельто-дакійського горизонту. Період з II ст. до н.е. — початок II ст. н.е. був часом найвищого піднесення дакійської культури. Ймовірно, що тоді вона вийшла за межі дакійського етнічного масиву (територія сучасної Румунії) і поширилася на суміжні території — Закарпаття та Східну Словаччину. Ряд науковців вважають, що в цей час Закарпаття входило до гето- дакійської держави, свідченням чого є спорудження дакійських городищ у Малій Копані Виноградівського району, Солотвині (урочище Читати) Тячівського району та наявність на півдні краю змішаних куіптановицьк о-ке льто-дакійських поселень (Котигорошко, 1995, с. 25).

Наприкінці 60-х років до нашої ери гето-даки здійснюють військовий похід у Подунав’я. З ним вчені пов’язують повне знищення недовготривалого панування кельтів у Карпатському басейні, в тому числі і Верхньому Потиссі. Під впливом кельтів та грецьких міст — держав Північного Причорномор’я у даків швидко розвинулось залізоробне і залізообробне, ювелірне, гончарське ремесло.

Гончарство носіїв дакійської культури стало знаним за матеріалами розкопок городищ у Малій Копані, Солотвині та на нововідкритих поселеннях у Підвиноградові, Олешнику, Дийді, Ратівцях. Як показав аналіз, дакійська кераміка формувалась на основі традицій гончарської справи фракійського гальштату, еліністичних і кельтських впливів. Як вважають румунські вчені, римські впливи на гончарство носіїв дакійської культури почали діяти з середини І ст. н е. (Crisan, 1969, с. 152-153).

За технічним виконанням дакійська кераміка на городищах у Малій Копані, Солотвині чітко поділяється на ліпну і кружальну. її аналіз провів керівник Інституту карпатознавства УжНУ, доктор історичних наук В.Г. Котигорошко, наслідки якого подаємо нижче. Ліпний посуд ним поділено на дві групи, які поміж собою відрізняються за формою, технікою виготовлення, функціональним призначенням. Він виготовлявся із тіста з домішками шамоту, дресви, піску. Випал задовільний, жовтого або коричневого кольору.

До першої групи зараховано кухонний посуд, до складу якого входять горщики, корчаги, чашки, інколи — сковорідки, кубки, кухлі (Рис. 20). Більша частина з них орнаментована. Найбільш уживаним був пластичний візерунок — вертикальні і горизонтальні валики, гірлянди, підковки, шишкоподібні наліпи. Крім пластичного декору, іноді зустрічаються врізні хвилясті лінії, розчіси, ялинковий орнамент, пальцеві вдавлини, які на посудинах виступають у різних варіаціях.

Друга група кераміки переважно столового призначення. Вона зроблена з добре опрацьованого тіста з домішками дрібного шамоту, інколи дрібнозернистого піску. Внутрішня та зовнішня стінки посудин покрива­лися чорним, інколи коричневим лощениям. Основні

Рис. 21. с. Мала Копаня Виноградівського р-ну. Зразки ліпної кераміки з дакійського городища II-I ст. до н.е. (за В. Котигорошко)

форми кераміки представлені «вазами для фруктів», мисками, глечиками, черпаками, покришками (Рис. 21).

Гончарну кераміку В.Г. Котигорошко за технікою виготовлення розділив на чотири підгрупи. Весь посуд (окрім четвертої підгрупи) виготовлений з добре відмученої глини з невеликим домішком шамоту і дрібнозернистого піску (Рис. 22). До першої включено сіроглиняну кераміку, а серед форм переважають миски, дворучні вази, глечики, кубки, друшляки. Вони прикрашалися виключно пролощеним орнаментом, що складався з сіток, хвилястих і горизонтальних ліній.

Друга група репрезентує мальовану кераміку з характерною для неї хрупкістю. її поверхня покривалася білою, червоною, рідше чорного фарбою, на яку наносилися вузькі або широкі стрічки. Серед форм переважають глечики, вази, миски, напівсферичні горщики. До третьої групи зараховано посуд з лощеною коричневою поверхнею — черпаки, миски, горщикоподібні посудини.

У четверту підгрупу ввійшов піфосоподібний посуд великої місткості (60~80 л), який зроблено з тіста зі значним домішком крупнозернистого піску. Денце у таких посудин вузьке, тулуб яйцеподібної форми, вінчики широкі, горизонтальні. Окремі посудини орнаментовані хвилясто-горизонтальними лініями. Зустрічається кераміка, поверхня якої покрита корич­невим і чорним ангобом. На основі аналізу В.Г. Коти­горошко відносить керамічні вироби Малокопанського городища та нововідкритих поселень, за класифікацією І. Крішана, до класичної гето-дакійської посуди, що відповідає третій фазі Ті розвитку і датується 100 роком до н.е. — 106 роком н.е. (Котигорошко, 1995, с. 37).

Як вважає В.Г. Котигорошко, для I-II ст. характерно переважання дакійських форм посуду, а у похованнях

подекуди зберігаються деякі типи горщиків попереднього періоду- у пізньоримський час йде скорочення ліпної кераміки і різке зростання з кінця II ст. виробництва гончарної, у першу чергу, сіроглиняної. Зникають конічні чашки, «вази для фруктів», пластична орнаментація, яка зустрічається лише на поховальних посудинах (Котигорошко, 1990, с. 57).

У pi ιyjιι√raτi римських завоювань населення краю опинилося в безпосередній близькості від кордонів імперії. Згодом, під впливом римської провінційної культури, відбулася певна нівеляція культурних надбань і традицій. Разом з тим деякі спорадичні впливи місцеве населення зазнало від прийшлих племон і народів, які включалися у «велике переселення народів» (сармати, вандали, готи, гупни). В регіоні створилися такі соціально-економічні і демографічні умови, які сприяли формуванню нової культури — культури карпатських курганів (II — IV ст. н.е.).

Свою назву вона отримала від поховальних пам’яток курганних тілопальпих могильників, поширених у підгір’ї Північно-Східних Карпат. В окрему територіально-культурну групу першої половини 1 тис. н.е. її виділив М.Ю. Смішко (Смішко, 1960). Проблема походження культури поки що залишається дискусійною. На думку частини дослідників, вона виникла на базі північно-фракійського етнічного субстрату при сильному впливі провінційно-римської культури. Як вважав М.Ю. Смішко, культура карпатських курганів належала дакійському племені карпів, яке під впливом слов’янства трансформувалося і стало предками літописних хорватів.

Визначальною пам’яткою, яка дала змогу зарахувати артефакти першої половини І тис. н.е. до культури карпатських курганів, був курганний могильник у селі Іза Хустського району (Рис. 23). Сьогодні стали відомі десятки поселень раннього і пізнього римського часу, віднесених до культури карпатських курганів (Баранинці, Берегово, Ратівці, Пийтерфолво, Паладь

Комарівці та інші). Носії культури проживали переважно в рівнинній і передгірській зонах краю. На той час уже були заселені долини річок Ріки, Боржави, Латориці, Ужа, Тиси. Як свідчать археологічні джерела, основним заняттям було землеробство, скотарство, окремі види ремесел, у тому числі і гончарство.

Керамічне виробництво носіїв культури карпатських курганів виникло і базувалося на різних культурних елементах - куштановицької, дакійської, латенської, римсько-провінційної і ранньослов’янської культур. Це етнічне і культурне розмаїття прсотежується в техніці і технології виробництва, типах і формах ліпного і кружального посуду. В.Г. Котигорошко виділив дві групи кераміки — ранню (I-II ст. н.е.) і пізню (III-IV ст.н.е.). Для ранньої характерні риси, які пов’язуються з керамікою попереднього часу, а також присутність класичних дакійських форм посуду (тюльпаноподібні горщики, «вази для фруктів», конічні чашки, глечики, миски), провідне місце посідає ліпна кераміка (80-90%) (Котигорошко, 1991, с. 156). Пізня група характеризується різким збільшенням асортименту гончарної продукції, особливо сіроглиняної, і подальшим розвитком ліпних форм посуду, кількість якого в комплексах скорочується на 20-50% (Котигорошко, 1991, с. 157).

На пам’ятках культури карпатських курганів ліпний посуд завжди поєднується з гончарним сіроглиняним і в кількісному відношенні йому не поступається (Смішко, 1960, с. 26; Вакуленко, 1977, с. 22-25). Ліпний посуд однорідний за складом формовочної маси і не різноманітний за формою. До нього відносяться горщико- і банкоподібні посудини, орнаментовані наліпним та карбованим орнаментом. Серед них вивертають увагу товстостінні горщики, зроблені з глини з домішками шамоту і дресви. Ix поверхня нерівна, бугриста, випал нерівномірний, колір коричневий з жовтим чи сіруватим відтінком. Вони мають стрункий овальний тулуб і вузьку шийку. Наприклад, горщик з могильника Іза І середньої величини, орнаментований по плічику заглибленою горизонтальною зигзагоподібною стрічкою, а по опуклості бочка — малими шишечками. Це менш оригінальним є глекоподібний горщик з бугристою поверхнею. Смуга під вінцем прикрашена комбінованим орнаментом, а саме: горизонтальним валиком з насічками і горизонтальною заглибленою хвилястою стрічкою, в проміжках між якими розміщено шість підковоподібних пластичних дужок кінцем вниз. Про ці посудини М.Ю. Смішко зауважує, що їм немає близьких аналогій ні серед синхронних, ні серед раніших за часом керамічних комплексів ближнього і дальнього сусідства Карпатського підгір’я (Смішко, 1960, с. 27).

Зустрічаються також товстостінні горщики з помірно опуклим бочком, малим денцем і звуженою шийкою з розхиленими вінцями, біконічні з найбільшим розширенням корпусу на середині їх висоти; опуклобокі з високою виразною шийкою; невеликі з максимальним розширенням у верхній частині (Баран, Терпиловський, Магомедов, 1990, с. 138). Ручним способом робилися великі посудини для зберігання зерна, конічні чаші з ручками чи на високому піддоні (Этнокультурная карта, 1985, с. 60). Що стосується орнаменту, то спостерігається візерунок у вигляді наліпних валиків чи валиків з насічкою і пальцевими защипами; короткі скосі валики з насічками чи напівкруглими валиками — підковами; врізний візерунок у вигляді хвилястої горизонтальної

лінії чи штамп}' (Баран, Терпиловський, Магомедов, 1990, с. 150).

Другу групу керамічного посуду культури карпатських курганів утворює кружальний посуд, у перші століття нашої ери в деяких провінціях Римської імперії, а також на суміжних територіях Східної і Центральної Європи набуває поширення сіроглинянпц гончарний посуд, а стиль, в якому виконана ця кераміка, отримав назву провінційно-римського (Рис.24). Йому притаманні сірий колір черепка, специфічний профіль

Рис. 24. Зразки сіроглиняної кераміки пізнього римського часу (III-IV ст. н.е.)

тулуба (переважання біконічіїого в столовому і округлого _ _в кухонному посуді), лощения поверхні столового посуду і прикрашання його штампованим орнаментом. Аналіз гончарного посуду культур Східної Європи другої чверті І тис. н.е. говорить про його належність до кола кераміки провінційно-римського стилю. Як вважають вчені, культура карпатських курганів заіюзи-чпла загальні провінційно-римські форми гончарного посуду зПодунав’я (Смішко, i960, с. 138; Вакуленко, 1977, с. 29-30).

За функціональним призначенням гончарна кераміка культури карпатських курганів поділяється на столову і кухонну. До столового посуду відносяться миски, вази, глечики, покришки, горщики, кубки (Рис. 25). Зустрічаються миски двох видів:.війчасті з денцем на

і‘«с 25. С. Ратищі. Сіроглиняна кружальна миска з поселения

^,v сі. и.е.

округла форма і тонкостінність, складний тип вінчика візерунок у вигляді горизонтальних ліній по плечику (Магомедов, 1990, с. 157). Кружальний посуд відзначається небагатими орнаментальними засобами. Серед технічних засобів орнаментації виділяються найпростіші пролощені, заглиблені, штамповані листки або пластичні геометричні мотиви. Перераховані композиції широко застосовувалися у гончарному виробництві різних етнічних груп населення першої половини І тис. н.е. в Центральній і Південно-Східній Європі.

Історична доля культури карпатських курганів на Закарпатті дещо інша, ніж у Прикарпатті. За останніми даними, вона являла собою своєрідний закарпатський варіант і датується у межах кінця II-III ст. н.е., тоді як у Прикарпатті -II- початком V ст. н.е. Як показало картографування відомих на сьогодні пам’яток цієї культури, вони були поширені в основному у східній частині краю (на схід від річки Боржави). На захід від неї, включаючи і Східну Словаччину, історичний розвиток проходив у дещо інших умовах і під впливом інших культур. Вторгнення з південно-східної Польщі носіїв пшеворської культури (вандалів) на рубежі І і Il ст. н.е. корінним чином змінило подальший розвиток матеріальної і духовної культури населення регіону. На початку IV ст. н.е. під впливом провінційно-римської культури на Закарпатті втрачаються і зникають компоненти дакійської культури, культури карпатських курганів, натомість посилюються елементи пшеворської культури.

Пшеворська культура виникла на території середньої і південної Польщі в межиріччі річок Одер і Вісла. Свою назву отримала від могильника, розташованого и селі Гаце поблизу міста Пшеворськ у південній Польщі •■■■ - - Давне гончарегно Закира-

—

Сформувалася У ^{11 cτ}' ^н,е- ⁱ проіснувала до IV-V ст. _нЄі1 коли на зміну їй прийшла у регіоні культура празького типу.

' Донедавна старожитності ншеворської культури на Закарпатті були відомі лише за окремими могилами і розрізненими знахідками із зруйнованих поховань (Арданово Іршавського району, Станово Мукачівського району, Свалява). Однак вони не пов’язані з місцевим субстратом, являючись слідами просування невеликих груп пізньопшеворського населення з території Польщі на південь, до кордонів Римської імперії. Нововідкриті поселення у Ботарі, Матієві, Оросієві Виноградівського, Горянах, Холмоку Ужгородського районів, Берегові набагато збагатили джерельну базу про матеріальну і духовну культуру її носіїв. Як показав аналіз, проведений вченими Польщі, Словаччини. України, території Східної Словаччини і Закарпаття були південною окраїною пшеворської культури. її носії на південні схили Полонинських Карпат вклинюються у період найвищого розквіту культури. Очевидно, подальше становлення пшеворської культури в пізньоримський час проходить на місцевому грунті під сильним впливом провінційно-римської культури. Польська дослідниця Е. Кассвська вважає, наприклад, що проникнення носіїв пшеворської культури на південь, яке почалося у II ст. н.е., продовжувалося до початку V ст. н.е. На основі цього окремі славісти висунули гіпотезу про значне пересування ранньослов'янських груп у Верхнє Потисся з сусідньої пшеворської культурної області (Брайчевський, 1994, с. 15; Kaszewska, 1971, с. 78).

Певні труднощі викликає опис кераміки носіїв пшеворської культури, які прийшли у регіон з

У—>ПД|>

розвинутими традиціями гончарства куштановицької, латенської, дакійської культур. Протягом першої фази становлення культури мова може йти лише ∏p₀ привнесення нових типів і форм кераміки. У подальшому відбулося поступове злиття місцевого і прийшлого етносу і виникнення синтезованого керамічного виробництва іцо засвоїло нові технологічні методи і набрало характеру ремесла.

Нижче більш докладно зупинимося на кераміці, яка була привнесена з території виникнення пшеворської культури. Йдеться, в першу чергу, про типи і форми ліпного і гончарного посуду. До тіста, із якого робився ліпний посуд, добавляли шамот, кварцевий пісок, дресву, що, після випалу, вело до підвищеної стійкості і водонепроникності. Серед нього чільне місце посідають горщики (Рис. 26). Вони за формою опуклобокі з найбільшою випуклістю посередині тулуба. Вінця розхилені, плечики слабо виражені. Ширина горла помітно менша від найбільшої випуклості посудин. Такі горщики зафіксовано в Батеві Берегівського, Холмоку II, Павлові, Тарнівцях Ужгородського районів, а аналогії знаходимо в південно-східній Польщі. Окремі примірники містять візерунок у вигляді пальцевих защипів, врізних ліній по тулубу, насічки і пальцеві вдавлення — по краю вінчиків.

Другий тип горщиків — посудини з S-подібним профілем з виразно сформованими вінцями, виділеним гострим ребром або дещо заокругленим переломом плечиків і конічними бочками. Денце плоске, інколи виділене. Приклад цьому — посудини, зафіксовані на поселеннях у Холмоку II та Батьові. Горщик малих розмірів з Холмоку, наприклад, був 12 см висотою з розвернутими стінками і широким устям (14 см), вузьким

денцем - 7,5 см. Плічки підняті, переломані, вінчики загнуті до середини.

Серед ліпних посудин з Батева, виготовлених з тіста з домішками шамоту і жорстви, вдалось відреставрувати маленьку посудину висотою 13 см, найбільшою шириною — 17,5 см, діаметр денця — 8 см. Горщик мас ледь сформований вінчик і роздуті плечики, поверхня орнаментована пальцевими защипами. Горщики з Холмоку і Батьова мають аналогії на пам’ятках пшеворської культури у Верхньому Подністров’ї і Західному Побужжі (Козак, 1984, табл. 19; табл. 35:5).

До спеціально виготовлених посудин для поховального ритуалу відносяться урни. Останні знайдено на Ботарському колективному похованні, вони мали ритуальне призначення. Подібних форм поки що не зафіксовано на поселеннях. Такі урни мали витягнутий тулуб з високо піднятими плечиками і плавно відігнутими вінцями, денця з невеликими закраїнами. Ix розміри: висота 33-36 см, діаметр вінець 20-23 см, діаметр денця 15-20 см (Котигорошко, 1979, с. 153-163). На одному з них на плечиках знаходився горизонтально розташований рельєфний орнамент з пальцевих вдавлин.

Гончарі пшеворської культури дбайливо виготовляли миски, які належали до столового посуду і за формою були досить різноманітними. Серед них зустрічаються миски з S-подібним профілем, ребристим переломом корпусу, з прямими і зігнутими до середини плечиками, напівсферичні миски з прямими плечиками і невиділеними вінцями. Кухлі переважно напівсферичноі і конічної форми. Столовий посуд у переважній більшості робився із добре очищеної глини без мінеральних

__________________________________________ 79 домішок. Польські науковці для такої кераміки у ряді випадків встановили наявність добавки органічного походження — товченого деревного вугілля і попелу (Wirska-Parachoniak₁ 1985, с. 210-212). Із глини виготовлялися також пряслиця, грузила, котушки для ткацтва, тиглі і ллячки для ювелірного виробництва.

Що стосується гончарного посуду, то, як показав аналіз, його в ранньоримський час було порівняно мало, а вже в пізньоримський час він переважає ліпну кераміку. Кружальна кераміка виготовлена з добре очищеної глини, її поверхня найчастіше світло-сірого, рідше темно- брунатного кольору. У пізньоримський час вона здебільшого набирає провінційно - римських типів і форм. На думку вчених, гончарний посуд вироблявся у стрічковій (джгутовій) техніці, коли із розкатаних глиняних джгутів, повільно обертаючи круг, нарощували стінки посудини (Магомедов, Сміленко, 1990, с. 396). Куполоподібно звужуючись, вони утворювали дно. Після цього виріб перевертали, стінки нарощували далі чи витягували з них верхню частину посудини. Рідше процес починали з денця (Бобринський, 1970, с. 20-26). Так як нижня частина зформованої посудини залишалася масивною, то, обертаючи круг, лишню глину зрізали.

Сіроглиняна кераміка місцевого виробництва нині зафіксована в окремих пунктах Верхнього Потисся Блажіце — Богдановне, Гранічна, Шебастовце (Словаччина), Ратівці, Берегово, Лужанка (Закарпаття). Тут були відкриті гончарні майстерні з горнами для випалу кераміки, окремі деталі гончарного круга. Вся кераміка, як встановлено, виготовлялася на гончарному (ножному) крузі зі швидкими обертами.

⅛⅛''урочище Кіральгід). Тут зафіксовано гончарні майстерні розмірами 27 і 39 м², заглиблені в землю на 0,7 і 0,9 м. Поруч (зі стінками) розташовувалося чотири горни, повернуті устям до середини приміщень. Горни двохярусні, топка циліндричної форми з куполоподібною камерою, висота горнів 1,0-1,08 м (Котигорошко, 1988, с. 294). У Ратівцях, біля горна, знайдено круглий плоский камінь з діркою посередині, очевидно, від ножного гончарного круга.

Процес випалу продовжувався не менше доби. Рівномірний прогрів всієї партії виробів забезпечувався потраплянням нагрітих газів у верхню камеру із топки через перегородку з отворами. Для того, щоб кераміка набула сірого чи чорного кольору, склад газів у горні регулювався. Випал з пониженим доступом кисню отримав назву відновлювального або редукційного (Магомедов, Сміленко, 1990, с. 397), у результаті якого у верхній камері накопичувався окис вуглецю, який відновлював у глині червоні залізні сполуки до чорного окису заліза. У залежності від процентного складу заліза кераміка набувала різних відтінків сірого кольору. Інший спосіб полягав у тому, що у кінці випалу в топку підкладали паливо, яке дає багато диму, а глиняні вироби насищалися сажою, що давало їх поверхні чорного забарвлення (Магомедов, Сміленко, 1990, с. 397).

Місцеві гончарні майстерні виробляли сіроглиняний посуд різноманітних форм - горщики, миски, глечики, кухлі на кільцевому піддоні, який забезепечував не тільки власні потреби, але й йшов на ринок. За підрахунками А. Бобринського, майстер витрачав на

виготовлення однієї посудини 8-ю хвилин, щоденно роблячи від ЗО до 80 посудин, що могло забезпечувати '_oκpyry в радіусі десятків кілометрів (Бобринський, 1978, _c 26). Такий посуд відзначався пропорційністю форм, гладкою поверхнею, тонкими стінками, рівномірним випалом.

Для орнаментації використовувалися геометричні і рослинні штампи (крапки, кружки, ромби, квадратики, листки, квіти тощо). Крім штампованого, вживався також лощений орнамент (горизонтальна, ламана, хвиляста, ялинкоподібна лінії) та рельєфний візерунок. У пізньоримський час, як встановив В.Г. Котигорошко, прослідковується вузька спеціалізація окремих майстерень по виробництву того чи іншого виду посуду. Так, на поселенні Берегово VI робили переважно миски і глечики зі штампованим декором, у Лужанці Берегівського району — горщики з гофрованою поверхнею, кубки (Котигорошко, 2003, с. 68). В цілому, напередодні «великого переселення народів» та падіння Римської імперії, відбулися помітні зрушення у виготовленні кружального посуду червоного, сірого, брунатного і чорного кольору, пройшла певна уніфікація виробів, що було притаманним для спеціалізованого ремісничого виробництва.

З початком V ст. н.е. до Карпатського басейну вклинюються як номадські, так і землеробські племена, серед яких язиги, вестготи, гунни, авари, болгари, слов’яни. Цей рух в історичній літературі отримав назву «великого переселення народів» і був направлений, у першу чергу, на пограбування земель Римської імперії. Що привело до процесів варваризації і архаїзації ранньосередньовічних культур Південно-Східної Європи. У результаті внутрішніх соціальних протиріч

— краху рабовласницького способу виробництва та загарбань вандалів Римська імперія перестала існувати. Розірвалися добре налагоджені торгово-економічні зв’язки, іцо привело не тільки до погрубіння матеріальної культури, але навіть до загального занепаду. Криза не оминула і гончарство. Зникає попит на керамічні вироби, високоякісний гончарний посуд, іцо привело до занепаду гончарного ремесла. Втрачаються технічні надбання у виготовленні посуду різного гатунку, перестає використовуватися гончарний круг, гончарний горн. Цілі регіони знову переходять до застосування ліпного способу виробництва посуду у місцевих традиційних формах. І як результат — гончарство знову повертається до стадії домашнього промислу.

На середину І тис. н.е. в результаті консолідації >анньослов’янських племен на території Східної Європи утворилися три групи племен, яким відповідали колочинська, пеньківська та празька (корчацька) археологічні культури. Нас, безперечно, цікавлять старожитності празької культури, територія поширення якої охоплює і Закарпаття.

Ознаками, притаманними празькій культурі, які виділяють її серед інших слов’янських і неслов’янських культур, є підквадратні напівземлянкові житла з пічками - кам’янками, грунтові поховання залишків

трупоспалення в урнах і ямках і, що нас найбільше цікавить, ліпні неорнаментовані горщики з припіднятими плечиками. Згідно археологічних джерел, ці особливості матеріальної і духовної культури давні слов’яни принесли з собою в період розселення на терени Центральної і Південно-Східної Європи. Ця загальноєвропейського значення подія відбувалася в Карпато-Дунайських землях в кінці V - на початку VI ст. н.е.

Керамічні вироби на слов’янських пам’ятках Закарпаття є найбільш масовою археологічною знахідкою. Для своїх потреб його виготовляла кожна сім’я і тільки згодом гончарство стало однією з найпоширеніших галузей ремесла. На території краю у достатній кількості були наявні гончарні глини, придатні для виготовлення посуду. Підготовка до формування починалася з її змочування і ретельного перемішування. До перемішаної глини у залежності від жирності Добавлялися домішки товченого каменю різних порід (жорства), товчена стара кераміка (шамот), січена

солома, крупно- або дрібнозернистий пісок, інколи слюда. Тому залежно від складу тіста кераміку можна розділити на: а) посуд, у тісті якого є домішки жорстви, шамоту, рослин; б) кераміку з тістом з домішками крупно- і дрібнозернистого піску, інколи слюди; в) посуд, виготовлений з гончарної глини з домішками просіяного дрібнозернистого піску. Домішки до тіста робили посуд більш грубим, зернистим і додавалися до жирної глини для запобігання втрати форми і тріскання при випалі (Пеняк, 1980, с. 130).

Аналіз місцевої кераміки, а також інших слов’янських земель, показав, що приготування тіста було тісно пов’язано з технікою виготовлення посуду. Залежно від складу тіста змінювалася і техніка виготовлення. Її, на нашу думку, можна згрупувати наступним чином: а) кераміка з домішками жорстви і шамоту відповідала б ручній техніці; 6) кераміка з домішками крупнозернистого піску, яка виготовлялася на крузі з малими обертами (ручний, легкий круг); в) кераміка з домішками дрібнозернистого піску, зроблена на гончарному крузі зі швидкими обертами (важкий круг) (Пеняк, 1980, с. 130).

Керамічне виробництво Верхнього Потисся знаходилося на тому ж рівні, що і в інших слов'янських землях. І тут панівною формою посуду був горщик яйцеподібної і опуклої форми, добре відомий на слов’янських землях другої половини І тис. н.е. За винятком деяких локальних відмінностей, в ньому вбачається колишня слов’янська єдність, що проявляється у техніці виготовлення, формі, орнаментації. Це горщик ручного, грубого виготовлення, відомий нині на всіх ранньослов’янських поселеннях Закарпаття (Холмок, Федорове, Чепа, Червеневе,

Ужгород — Радванка, Ужгород - Галаго) (Пеяяк, 1990, с. 80). Він має свої аналогії в ранніх керамічних комплексах корчакської і лука-райковецької культур- Цікаво, що слов’янський горщйк протягом тривалого часу не змінював своєї форми. Але з плином століть успіхи, здобуті в інших галузях господарського життя, привели до змін і в гончарстві. Нова техніка виробництва сприяла появі нових форм посуду.

Сучасний стан археологічних джерел дає змогу твердити, що у своєму розвитку гончарне виробницитво давніх слов’ян Закарпаття пройшло декілька етапів.

До першого належить кераміка празької культури (V-VII ст.). Свою назву отримала від поселення, відкритого археологами в місті Прага (Чехія). Як вважається, вона займала територію від Дніпра і Прип'яті на сході і до Ельби і Дунаю на південному заході. У цих рамках вона, звичайно, включає і регіон Верхнього Потисся. Кераміка VI-VII століть у переважній більшості виготовлялася ліпним способом, а притаманним для неї був горщик празького

Рис. 27. м. Ужгород. Урна празького типу з могильника. Друга половина VI ст.

(корчакського) типу (Рис. 27). Це був неорнаментова- ний посуд з грубою, шершавою, бугристою поверхнею, часто з тріщинами від неповного і нерівномірного випалу та грубого тіста, до якого добавлялися жорства і шамот. Горщики мали витягнутий і розширений у верхній частині тулуб та короткі прямі або ледь відігнуті назовні вінця (Пеняк, 1973, с. 10-11). На даний час на Закарпатті відомі два варіанти горщиків класичного празького типу, а саме: з витягнутим тулубом, вузьким денцем, короткими прямими вінцями та горщики з більш широким тулубом, розширеним устям та денцем. До керамічних виробів першого хронологічного етапу належать також горщики близькі за формою до празьких типів та сковорідки. Вони виготовлялися з пісної глини, до якої домішувався шамот та жорства. Такий посуд, наприклад, був зафіксований в Ужгороді (урочище Галаго), Холмоку (урочище Фораш), Галочі (урочище Біле Поле), Берегові (урочище Моріц Лаз) (Рис. 28).

До другого хронологічного етапу (VIII-IX ст.) належать керамічні вироби місцевих гончарів, зараховані до культури Лука - Райковецька або до синхронних старожитностей Карпатського басейну так званої доби городищ. Свою назву отримала від урочища Лука поблизу села Райки Бердичівського району на Житомирщині, охопивши Правобережну Україну, у тому числі і Закарпаття.

Цей період давньослов’янського гончарства характе­ризується якісними змінами у техніці і технології виробництва кераміки. У цьому часовому проміжку умовно можна виділити ще перехідний і розвинутий періоди. Протягом перехідного, на рубежі VII і VIII ст. і у першій половині VIII ст., помітний відчутний вплив ліпної техніки попереднього етапу (Рис. 29). Так,

Рис. 28. с. Галон Ужгородського р-ну, ур. Біле Поле. - План і розріз житла № 1; 2-6 — горщик і фрагменти кераміки празької культури; 7, 8 - кам’яні вироби; 9-11 - пряслиця. VI ст. н.е. Розкопки С. Пеняка

wfl⅛Rπn TTFTTgg

Рис. 29. Зразки слов’янської кераміки VII-IX ст. (за С. Пеняком) денце та більша частина тулуба виготовлялася ліпним способом, а шийка з вінцями підправлялася на ручному гончарному крузі. Вінця у таких посудин добре оброблені, плавно відігнуті, косозрізані або заокруглені.

Наступний часовий проміжок цього етапу (друга половина VIII — IX ст.) відзначається остаточним переходом до виробництва кераміки на легкому

Рис. ЗО. Ранньослов’янська кераміка VII IX ст Курганний могильник Червеньово Мукачівського району.

(ручному) гончарному крузі (Пеняк, 1980, с. 135). Це привело до значного покращення якості глиняного посуду. Введення круга означало перехід до ремісничого виробництва, перехід виготовлення посуду з рук жінок До чоловіків-спеціалістів. Його використання підвищило в декілька разів продуктивність праці, здешевило продукцію. Економічний ефект став тією основою, на

якій гончарний промисел поступився місцем ремісничому виробництву. У тісто домішується крупно- і дрібнозернистий пісок, інколи слюда. Поверхня цих виробів хоч і шершава, але доволі гладка. Основні XapaKTcpiiCTHKii посуду удосконалення горщпко- подібних форм, симетричність, багата орнаментація з хвилястих та горизонтальних ліній та їх комбінацій. Стінки посудин порівняно товсті — 0,7-0,9 см, денця — 1,2~1,8 см. Випал міцний, рівномірний, поверхня вохрі і сто-кори ч н ювата.

Кераміка цього етапу представлена в основному горщиками трьох типів: видовженої, приземкуватої, опуклобокої форми. Вінця добре профільовані, зустрічаються заокруглені, плавно розігнуті і косозрізані. Такого типу посуд зафіксований під час розкопок на Радванці в Ужгороді, Холмоку, Паладь Комарівцях Ужгородського, Баркасові, Клячанові, Чсрвеньові Мукачівського районів та інших пунктах (Рис. ЗО).

Третій хронологічний етап становлення гончарства припадає на X-XIII ст. і теж представлений двома фазами. Перший часовий проміжок охоплює період X­XI ст., коли кераміка виготовлялася тільки на гончарному крузі зі швидкими обертами, а гончарство переходить у фазу ремісничого виробництва. Замість вогнищевого починає застосовуватися пічний випал. До тіста гончарі домішують дрібнозернистий пісок. Разом з витягнутими формами з’являються горщики опуклобоких форм, вони отримують більш сталих струнких форм, їх вінця — фігурні, геометрично завершені. Асортимент посуду стає більш диференційований, вироблялися в основному три види посуду: для зберігання зерна та інших сипучих

продуктів, для приготування їжі і для подавання страв. Крім горщиків, гончарі переходять до випуску нової форми столового посуду — мисок. Що стосується орнаменту, то посуд прикрашається комбінаціями хвилястих і горизонтальних ліній, які інколи вкривають дві третини тулуба (Рис. 31). На денцях окремих посудин фіксуються клейма, які свідчать про перехід гончарства від домашнього до спеціалізованого ремесла.

Другий часовий проміжок третього хронологічного етапу припадає на XII-XIII ст., протягом якого кераміка переважно виготовлялася на важкому гончарному крузі у спеціалізованих ремісничих майстернях. Продукція останніх характеризується уніфікацією форм, які можна звести до трьох основних: витягнутої, опук.тобокої, глекоподібної. Посуд набуває пропорційно правильних форм, з тонкими стінками, добре обпалений, дзвінко звучить при ударі. Вінчики багатофігурні, зі складною профіляцією. Новими орнаментальними мотивами оздоблено шийку, бочки, тулуб. У візерунках переважають горизонтальні лінії, які комбінуються з проколами, косими лініями, защипами. Для нанесення такого орнаменту починає застосовуватися новин інструмент: замість гребінчастого знаряддя у виробничий процес входить паличка з тупим кінцем. Ускладнюється

ПЕНЯ K

зображення клейм падениях, наприклад, хресту колі, колесо зі спицями, ромб у прямокутнику.

У гончарстві Закарпаття слов’янська культурна єдність відображена не тільки у матеріалі, формах, але й в орнаментації посуду. Орнаментальний мотив у вигляді хвилястих ліній, який, починаючи з VII ст., стає переважаючим, отримав ще одне навантаження — етнічної ознаки. Саме з цим візерунком давні слов’яни ознайомилися ще до розпаду слов’янської спільноти через зв’язки з керамічним виробництвом римських провінцій у першій половині І тис. н.е. (Пеняк, 1980, с. 123). Хвилясті заглиблені лінії були асиметричні, розмашисті, ламані, здебільшого використовувалися в п’яти- і семирядних стрічках. Цей візерунок спостерігався як на ліпному, так і на кружальному посуді. Дуже близький до хвилястого мотиву ялинкоподібний, зафіксований на ліпних посудинах з Червеньова і Зняцева Мукачівського району.

Друге місце за частотою вживання займає горизонтальна заглиблена лінія. Спочатку вона була несиметричною, а потім, із застосуванням гончарного круга, стала правильною і інколи виступала самостійно, покриваючи весь корпус посудин. Хвилястий та лінійний орнамент, як правило, застосовується в комбінаціях у вигляді ритмічних стрічок. Такий візерунок притаманний для кераміки IX-X ст. В XI-XIII ст., крім поодиноких розмашистих хвилястих і горизонтальних ліній, з’являються нові мотиви: нігтеві защипи, косі насічки, вдавлини, проколи, які теж виступають у комбінаціях з горизонтальними лініями. Для орнаментації гончарі Закарпаття використовували насамперед гребінчасте знаряддя, яким справа наліво наносили хвилястий орнамент або проколи. Знаряддя

мало п’ять - сім гострих зубців. У IX-XIII.ст. вживалася проста загострена або тупа палочка для нанесення окремих хвилястих і горизонтальних ліній, косих насічок, крапок тощо.

Для вивчення історії гончарства давніх слов’ян цінним археологчним матеріалом є, безперечно, наявність знаків - клейм на посуді. Частина вчених вважає, що клейма мають суто символічне і релігійне значення. Для підтвердження своїх думок вони посилаються на однотипність клейм на слов’янських землях. Хоч зображення клейм було досить різноманітним, але переважали кола, хрести в колах, колеса зі спицями, ромби в прямокутнику та інші. Поступово у археологічній науці утвердився погляд на клейма як на знаки майстрів (Рибаков, 1948, с. 181). Рисунки клейм з часом ускладнювалися додатковими мотивами, що дає підставу думати, що гончарство у слов’ян було спадковим ремеслом. За етнографічними даними, ускладнення малюнка (знака власності) мало місце при переході спадщини від батька до сина (Рибаков, 1948, с. 180-181).

На кераміці регіону теж зафіксовано кілька знаків, правда, не в такій кількості, щоб можна було їх використовувати для певних узагальнень. Так, наприклад, клеймо у вигляді хреста виявлено на денці посудини з Ужгорода на Радванці. Із знаків, зафіксованих на поселеннях більш пізнього часу (XI­XIII ст.), слід назвати клейма з Бучі і Малої Доброні із зображенням пластичних кіл, кіл зі шпицями.

Відомий словацький археолог А. Точік, який займався вивченням проблеми появи клейм на денцях посуду у південно-східній Словаччині, вважав, що у Карпатський басейн вони потрапили з Південної Русі

через Болгарію (Тоїгік, 1962, табл. XV, 2). Спираючись на значну кількість кераміки з клеймами на пам’ятках VIII-X ст.ст. із Подунав’я, вчений прийшов до висновку про їх появу на території між річками Вагом і Гроном, звідки потім поширилася на захід, а, можливо, і на північ. Тому кераміка з клеймами, відкрита на середньому Дунаї, на думку дослідника, належить до найстарішої у регіоні Центральної Європи (Тоиік, 1962, с. 95-96).

Наявність клейм на кераміці західної частини Верхнього Потисся (Східнословацький край Словаччини) виявив В. Будінскі-Крічка і вважав їх одним із доказів того, що ця територія була заселена західними слов’янами — словаками (Budinsky-Кгіика, 1959, с. 41). На нашу думку, наявність клейм у даному випадку не може слугувати критерієм для визначення племінної приналежності, тому що аналогічні знаки засвідчено як на території східної частини Верхнього Потисся — Закарпатті, так і на інших слов’янських землях. Появу клейм на кераміці Закарпаття слід пов’язувати з новими економічними умовами, виникненням спеціалізованого гончарського ремесла.

Крім посуду, гончарі виготовляли, наприклад, деталі веретена — пряслиця, які були одним з атрибутів слов’янських поселень Закарпаття. За формою вони поділяються на округлі, біконічні, плескаті і чотиригранні. Переважна більшість з них виготовлена з глини, але зустрічаються пряслиця з мергелю, шиферу, пісковика. З витонченою майстерністю зроблено біконічні пряслиця, для яких притаманна строга симетричність та стандартність. Такі пряслиця, очевидно, виготовлялися ремісниками-гончарами на токарному станку простої конструкції. Пряслиця округлої кулеподібної форми, напротивагу біконічним,

^ioτb бугристу, нерівну поверхність і зроблені ручним способом. Вони були зафіксовані на поселеннях Ужгород^_Радванка, Холмок, Зняцеве, П.Комарівці, Федорове, Чепа та інші (Пеняк, 1990, с. 81).

Таким чином, все вищевикладене дає підставу стверджувати про досить високий рівень гончарного ремесла Закарпаття у другій половині І тис. н.е., яке не відставало у своєму розвитку від інших слов’янських земель, забезпечуючи населення необхідними виробами.

ВИСНОВКИ

IIa сторінках цієї книжки ми вели оповідь про ііосьміїтисячолітіїій шлях, пройдений гончарним виробництвом краю від виникнення у добу неоліту і до середньовіччя. У ході поступального історичного шляху, зі зміною новокам'якої, мідно-бронзової і залізної доби, зазнавала змін техніка і технологія, форма, асортимент, орнаментація посуду. Ліпна, штампована, кружальна техніка виготовлення кераміки, ангобування, загладжування, одержання червоних, сірих, чорних за кольором посудин, орнаментація у вигляді заглиблених ліній, пластичних наліпів, пролощених візерунків — далеко не повний перелік технічних надбань людської цивілізації.

Хоч зібраний і великий за обсягом керамічний матеріал, але це лише мізерна частина того, що зберігає сьогодні матір-земля. Під час проведення різного роду земляних робіт, житлового будівництва, сільсько­господарського обробітку ріллі руйнації піддається значна частина старожитностей, у тому числі і давньої кераміки. Зберегти і вивчити її — один із важливих матеріальних артефактів давноминулих епох — таке завдання стоїть не тільки перед науковцями, але й широкими колами громадськості.

Шановний читачу! У випадку виявлення описаних вище керамічних виробів передай їх або повідом про це Закарпатський краєзнавчий музей.