Катакомбна культурно-історична спільнота

Катакомбна спільнота (XXV-XX ст. до н. е.) була поширена у степовій і лісостеповій смузі від Приуралля і Північного Кавказу до пониззя Дунаю й репрезентована численними похованнями, десятками поселень та кількома скарбами бронзових речей.

Катакомбну культуру виділив на початку XX ст. В. О. Городцов, після зга­дуваних у попередній темі розкопок у середній течії Сіверського Дінця. Надалі у вивченні катакомбних старожитностей велику роль відіграли російські нау­ковці Б. О. Латинін, Т. Б. Попова, Л.

Ранньокатакомбна культура — поняття, що широко використовується дослідниками як робочий термін, але досі не набуло чітко сформульованого статусу. Між тим, ранні катакомби, за спостереженнями С. Н. Братченка, зо­середжені довкола Азовського моря, де їхня концентрація сягала 30—40 %. Надалі обряд поховання у катакомбах поширювався в “ямному” середовищі уздовж течій великих і малих річок. Зміна культури попервах не супроводжу­валася зміною населення. На це вказують спостереження антропологів (С. І. Круц) і характер матеріальної культури, насиченої ще “ямними” риса­ми. Просто “ямне” населення, через зміну ідеологічної (релігійної) парадигми, поступово переходило до ритуалу поховання в катакомбах. Цей період (сере­дина — третя чверть IIl тис. до н. е.) характеризується певним співіснуванням пізньоямної та ранньокатакомбної культур, але остання неухильно відтісняла першу на периферію “ямного” ареалу.

Ідея катакомби, найімовірніше, була привнесена у степове середовище уже в готовому вигляді, або ж як переоформлення ідеї мегалітичного дольмена, се­мантично тотожного катакомбі. І дольмен, і катакомба символізували утробу Матері-Землі (жінки), що приймала в себе небіжчиків. Підземну частину спо­руди не засипали землею. Вхідний отвір до такої камери закривали дерев’яни­ми стовпчиками чи кам’яними брилами (стелами), а вхідну шахту засипали грунтом. Катакомби впускали до могил ямної спільноти, з наступною добудо­вою (досипкою) вже існуючого насипу. Ранні катакомби мали Т-подібну конструкцію (поховальна камера влаштовувалася упоперек видовженої вхідної ями). Небіжчиків укладали в скорченому стані, на спину чи на бік, з несталою орієнтацією. Останнє пояснюється планіграфією катакомб, розташованих на периферії кургану по колу, з камерою, спрямованою в бік умовного центру на­сипу.

різноманітні прикраси із бронзи, срібла, кості та рогу (рис. 16). Переважав тва­ринницький напрям господарства. Випасали велику та дрібну рогату худобу, коней під охороною собак. Розвивалося й землеробство. У катакомбі поблизу с. Болотне у Криму виявлено мішок із зернами пшениці. Поселення цієї куль­тури відомі уздовж Дніпра, особливо на островах Надпоріжжя (Перун, Виног­радний), де виявлено сліди виробництва кам’яних сокир та інших знарядь праці.

З розширенням ареалу культури місцеві особливості стали суперечити ран- ньокатакомбним стандартам. Ще більше ускладнили ситуацію локальні міграції різних груп населення на катакомбних теренах. Зрештою, на час пізнього періоду спостерігається розмаїття культур у межах ареалу. Існує низ­ка триетапних періодизацій катакомбної спільноти, з поправками на локальну специфіку. Проте реально можна виділити два періоди — ранній і пізній, що підтверджується вже сотнями стратиграфічних спостережень. Додаткові періоди базуються на комплексах перехідних типів від першого періоду до дру­гого чи від катакомбних культур до бабинської.

Донецька культура вважається класичною серед інших культур, оскільки саме її В. О. Городцов виділив як катакомбну, з подальшим долученням виз­начення “донецька”. Її розвиток припадає на XXIII-XX ст. до н. е. Донецька культура посідає центральне місце в системі катакомбних старожитностей за­галом, локалізуючись на Сході України (басейн Сіверського Дінця з виходом на Нижню Донщину). Її пам’ятки найдокладніше вивчені на Луганщині (роз­копки 70—80-х років XX ст.

Puc. 16. Матеріали ранньокатакомбної культури:

1, 2 — м. Кам’янка-Дніпровська, мог. 11, пох. 9 (за Л. А. Черних)\ 3, 7, 24 — Калинівка, мог. 2, пох. 6; 4, 50— Калинівка, мог. 1, пох. 8; 5, 26—33 — Огородне, мог. З, пох. 6; 6, 33— Новосслівка, мог. 6, пох. 6; 8—16 — Куйбишеве, мог. І, пох. 22; 17 — Новотроїцьке, пр. З, мог. З, пох. 9 (за С. М. Санжаровим); 18, 19, 21, 22, 35—37 — Олександрівська могила № 9, пох. 25 (зо С. Н. Братченком, Ф. Р. Балоновим, Я. П. Гершковичем); 20, 25 — Маріуполь, Виноградники, мог. 1, пох. 5; 34, 41 — Маріуполь, Виноградники, мог. 1, пох. 8; 39, 42, 47 — Шевченко, гр. 1, мог. 13, пох. 4; 40, 43 — Орловське, мог. 1, пох. 13; 44 — Маріуполь, 1930 р.; 45 — Новоселівка, мог. З, пох. 2; 46 — Миколаївка, мог. 2, пох. 2; 48 — Волонтерівка, мог. 1, пох. 8;, 49 — Огородне, мог. 1, пох. 9; 51 — Орловське, мог. 1, пох. 3; 52 — Огородне, мог. З, пох. 2 (за С. М. Санжаровим').

1 — план та перетини катакомби; 2 — дерево; 3—17, 19—25 — бронза; 18, 34 — кремінь; 26, 27 — зуби тварин; 28, 29 — морські мушлі; 30—33, 39, 40 — кістка, ріг; 42—52 — кераміка роводу.

Основою господарства було скотарство. Розводили велику та дрібну рогату худобу. Землеробство мало допоміжний характер. Важливою галуззю еко­номіки виступали металургія та металообробка. Висока концентрація знахідок бронзових речей у зоні Бахмутських родовищ мідної руди на Донецькому кряжі дає підстави припустити можливість їх розробки вже носіями донецької культури (Д. П. Кравець, Л. А. Черних та ін.). Висловлено думку щодо існу­вання Донецького центру металообробки (А. Л. Нечитайло). Додатковим аргу­ментом на користь таких припущень є поховальні комплекси майстрів-ливар- ників, що засвідчують їхню глибоку професійну спеціалізацію (Луганськ, При­шиб). Контролюючи розробку мідних руд, донецьке населення небезпідставно вважало себе елітою катакомбної спільноти. Свою відмінність місцева людність доводила болісним ритуалом деформації черепів ще в дитячому віці. Досягши зрілого віку, ці “баштоголові” справляли незабутнє враження на оточення.

Заключна фаза розвитку донецької культури позначена появою ріповидно- го посуду, декорованого кількома валиками, біконічних форм кераміки та інших ознак бабинської культури.

Харківсько-воронезька (середньодонська) культура заходить у межах України на Харківщину та Луганське Лівобережжя Сіверського Дінця. Ця група пам’я­ток була виділена ще в 30-ті роки XX ст. Г. В. Подгаєцьким як середньодон­ська. А в 50-ті роки Т. Б. Попова виділяє харківсько-воронезький локальний варіант катакомбної культури. Воронезькі археологи традиційно вживають термін “середньодонська культура”, а українські — “харківсько-воронезька”. Харківський дослідник С. І. Берестнєв розглядає український сегмент цієї культури як пам’ятки осколо-донецького типу. На їх характеристиці ми й зосе­редимо увагу.

Харківсько-воронезька культура пов’язана своєю генезою з просуванням на північ носіїв ранньокатакомбної та донецької катакомбної культур. Всту­пивши в контакт із місцевою “ямною” людністю, катакомбники фактично створили нову яскраву культуру кінця IIl — початку II тис. до н. е. Сформу­валася вона в Лісостепу й налічує більш як ЗО поселень (Проказине на р. Айдар, низка селищ на лівому березі Сіверського Дінця, поблизу райцент­ру Кремінна Луганської області та ін.). Будувалися наземні житла з дерева, хо­ча відомі й споруди напівземлянкового типу з системою підпорних стовпів. Проте виразніший матеріал походить із 200 поховань під могильними насипа­ми. Частина з них здійснена за старою традицією в ямах, стільки ж у Т-подібних катакомбах, але переважна більшість у Н-подібних спорудах (85 % вибірки), де поздовжні осі вхідної ями та камери проходили паралельно одна одній. Активізувалося спорудження нових могил (50) та досипок над упущени­ми катакомбами. Небіжчиків укладали на правому боці, обличчям до вхідного отвору, хоча орієнтація тіл була несталою, унаслідок радіальної планіграфії катакомб. Дно камер посипали вохрою та крейдою, клали шматки вохри. Тіла жінок та дітей посипали червоною фарбою. Наявність шкур великої та дрібної рогатої худоби, офірованої у процесі поховального ритуалу, становила 36 %. Серед супроводу переважав керамічний посуд, що вирізнявся своєрідністю і мало чим нагадував донецький. Зникають пишно орнаментовані тасьмою куб­ки, з’являються високі горщики з тричленним ламаним профілем, суцільно вкриті орнаментом. Горщики середніх пропорцій ще виготовлялися, але з’яв­ляються також ріповидні посудини північнокавказького походження. Основ­ним елементом орнаментації, поряд зі шнуром, тасьмою та гребінкою, стають наліпні валики. Декоративні композиції складалися із комбінацій горизон­тальних і вертикальних ялинок із трикутниками та фестонами, спрямованими вгору.

Серед бронзових речей — ножі двох типів (полум’яподібні та з паралель­ними лезами), сокири з отвором, шила з коротким черенком, втулчасті гаки, дрібні прикраси. Бронзові сокири походять зі скарбів (Колонтаїв, Скакун) та випадкових знахідок. Особливої уваги заслуговують найдавніші в Україні залізні речі (три випадки), зокрема залізний ножик із бронзовим держачком. Знайдено серію кам’яних шліфованих сокир з отвором, прив’язні сокири, крем’яні ножі та скребачки. Кістяні вироби репрезентовано мотиками, гарпу­ном, кільцями. Напрям господарювання визначається як скотарсько-земле­робський.

Інгульська культура (остання чверть III — початок II тис. до н. е.) виділе­на О. Г. Шапошниковою наприкінці 70-х років XX ст., після розкопок кур­ганів уздовж річки Інгул у Миколаївській області. Осмислення її як окремого явища триває. Спочатку ареал інгульської культури обмежували Буго-Інгу- лецьким межиріччям, а ідентичні комплекси Наддніпрянщини відносили до дніпро-азовської катакомбної культури. Проте з часом став зрозумілим ме­ханістичний характер конструювання цієї культури, де ранній шар пам’яток належав до ранньокатакомбної, а пізній — до інгульської культури. Остання не є продуктом розвитку ранньокатакомбної, оскільки утворилася внаслідок міграції однієї з груп катакомбного населення з Передкавказзя до степів Над- чорномор’я. Місцеве ж ранньо катакомбне населення, навпаки, рушило на схід, до Калмицьких степів. Завдяки тривалим дослідженням удалося встано­вити, що “Інгульці” заселяли західний сегмент степової частини катакомбно­го ареалу, від Східного Надазов’я (р. Міус) до Нижнього Дунаю та Прута. Зі

Рис. 17. Матеріали ініульської катакомбної культури:

1, 7 — Антонівка; 2 — Булгаківка; 3 — Відрадне; 4, 12 — Лиманні; 5 — Баратівка;

6, // — Привільне; 8 — Старогорожене; 9 — Старорозанівка; 10 — Піски (за С. Н. Братченко», О. Г. Шапошниковой)).

1 — план поховання; 2, 3, 7, 8, 10—12 — кераміка; 4, 5 — камінь; 6, 9 — бронза

Степу Інгульці піднімалися вздовж Дніпра на північ аж до півдня Київщини. Розкопано кілька поселень з овальними житлами на кам’яних фундаментах (Матвіївка на Миколаївщині), розвідано тимчасові стоянки. Поховання здій­снювали в могилах. Відомі десятки основних поховань, але абсолютна більшість із них — упускні. Для більш як 2000 виявлених поховань характерні катаком­би з округлою шахтою, квасолеподібною у плані камерою та випростаною горілиць позицією небіжчика. Орієнтація похованих лишалася несталою, з пе­реважанням південного вектора. Вхідний отвір до камери іноді перекривали частинами дерев’яного колеса й замащували глиняним розчином, а вхідну шахту забутовували материковою глиною (рис. 17). Поховання одиночні та парні, але трапляються й колективні (до шести небіжчиків на камеру). Прак­тикувалися підпоховання до побудованих раніше катакомб. Такі споруди вико­нували функцію склепів. Серед речей супроводу — кам’яні сокири та булави, наконечники стріл з глибокою виїмкою в основі, бронзові ножі та шила, ме­талеві прикраси, а також ошатний посуд із глини, дерева та остеокерамічної маси. Останній виготовлявся для поховальних ритуалів, а тому не підлягав ви­палові й не міг використовуватися у побуті. Фактично тут ми маємо справу з обрядовою бутафорією.

Господарство інгульців базувалося на рухливому скотарстві та землеробстві (в катакомбі Високої Могили поблизу с. Балки Запорізької області знайдено дерев’яне рало). Соціальна ієрархія була досить складною: знать (жерці, воїни, правителі), пастухи, ремісники, залежні особи. Один із центрів інгульського суспільства містився на р. Молочній. В ідео­логії носіїв інгульської культури простежу­ються близькосхідно-середземноморські впли­ви (моделювання черепів, культ стопи, святи­лища, зародки знакової системи, деякі форми посуду).

Феномен модельованих черепів відкрито як явище культури й мистецтва на межі 70— 80-х років XX ст. розкопками Херсонської та Запорізької експедицій Інституту археології в басейні р. Молочної (А. І. Кубишев, С. І. Круц, В. В. Отрощенко, С. Ж. Пустовалов). їх знай­дено в катакомбах інгульської культури, що й визначає ареал цього явища — степове Над- чорномор’я та Надазов’я. Йдеться про ритуал відтинання голови по смерті та мацерації (очищення) черепа чи усього кістяка від м’яких тканин. Зі спеціально виготовленої глиняної суміші моделювалось обличчя по черепу (рис. 18). За мацерації тіла небіжчика створювали ляльку пращура. Модельовані та­ким чином черепи та ляльки використовува­ли певний час у ритуалах, пов’язаних із куль­том предків, а потім повертали до катакомби, де перебувало обезголовлене тіло небіжчика.

Рис. 18. Череп носія інгульської культури з рисами обличчя, модельованими глиняною сумішшю З мог. 2 поблизу с. Жовтневе Запорізької обл.

(розкопки В. В. Отрощенка)

Як уже зазначалося вище, пам’ятки раннього періоду засвідчують етнічну спадковість щодо пізнього періоду ямної спільноти, окрім принципової но­вації — катакомби. Про спадковість свідчать також дані антропології. Культур­не розмаїття другого періоду співвідноситься з наявністю кількох антропо­логічних типів населення. Реальні відмінності між культурами наочно демон­струють штучна деформація черепів у населення донецької катакомбної куль­тури та моделювання черепів небіжчиків інгульської катакомбної культури. Відчувається приплив населення з теренів Калмикії та Північного Кавказу до степів України. Згадані катакомбні культури вже суттєво відрізняються від ям­ної спільноти, що дає підстави нам припустити їхню етнічну неоднорідність. Схоже, що нащадки ямної спільноти (праіндоіранці) були відсунуті на пери­ферію катакомбного ареалу — до Західного Надчорномор’я, Лісостепу та за Волгу.