Історія досліджень
Військова історія як певна сукупність знань виникла ще на порозі цивілізації. Перші записи про війни з'являються у найдавніших письмових джерелах, а з античних часів відомі вже окремі праці, присвячені історії війн (праці Суньцзи, Ксенофонта, Юлія Цезаря, Юлія Фронтіна, Флавія Вегеція та ін.).
В новий час військова історія відокремлюється у відносно самостійну науку, помітний слід у створенні котрої залишили праці К. Клаузевіца, А. Жоміні, Х. Мольтке, Г. Дельбрюка, Ф. Мерінга.З розвитком археологічної науки почали з'являтись праці, присвячені озброєнню доісторічних часів, у яких, крім характеристики окремих типів озброєння давніх суспільств, робилися спроби реконструкцій їх військової справи. Дослідження, видані з цієї тематики за останні 30 років, можна умовно розділити на три напрямки.
До першого, найпоширенішого, відносяться роботи, присвячені систематизації предметів озброєння окремих археологічних культур чи давніх народів. Як приклад можна навести роботи: M. Loehz “Chinese Bronze Age Weapons”, Michigan, 1956; К.Ф. Смирнов “Вооружение савроматов”, Москва, 1961; H. Muller- Karpe “Zur Spatbronzezeitlichen Bewaffung in Mitteleuropa und Griechenland" — Germania, 40, 1962; А.И. Мелюкова “Вооружение скифов", Москва, 1964; O. Gamber “Waffe und Rustung Eurasiens", Braunschweig, 1978; М.В. Горелик “Оружие Древнего Востока (IV тысячелетие — IV в. до н.э.)", Москва, 1993.
Другий напрямок — праці, в яких на основі аналізу озброєння та письмових джерел автори роблять спроби реконструкції військової справи окремих народів чи регіонів протягом певного проміжку часу, наприклад: Y. Yadin “The Art of Warfare in the Biblical Lands in the Light of Archaeological Discovery", London, 1963; С.А. Єсаян “Оружие и военное дело древней Армении”, Ереван, 1966; А.М. Хазанов “Очерки военного дела сарматов”, Москва, 1971; Ю.С.
Худяков “О вооружении таштыкского воина” — Древние культуры Алтая и Западной Сибири. Новосибирск, 1978; Ю.С. Худяков “Сложение военного дела культур скифского времени в Южной Сибири” — Скифо-сибирское культурно-историческое единство. Кемерово, 1980; А.М. Кулемзин “Воины древнего тагарского общества” — Археология Северной Азии. Новосибирск, 1982; Ю.С. Худяков “Формирование военного искусства кочевников в условиях степного ландшафта” — Проблемы реконструкций в археологии, Новосибирск, 1985; А.И. Соловьев “Военное дело коренного населения Западной Сибири. Эпоха средневековья”, Новосибирск, 1987; Е.И. Деревянко “Очерки военного дела племен Приамурья”, Новосибирск, 1987, праці Є.В. Черненка [1968, 1981], присвячені озброєнню та історії військової справи скіфів. Цілком зрозуміло, що такий напрямок досліджень легше реалізовувати на матеріалах суспільств історичного періоду, з використанням письмових джерел.Подальший розвиток системи знань з дописемного періоду історії людства, обумовлений, не в останню чергу, розвитком археології, сприяв появі праць, в яких автори намагаються розглядати найдавніші етапи розвитку військової справи на підставі археологічних та етнографічних джерел, наприклад: C. Feest “The Art of War”, London, 1980; A. Ferril “The origin of War: from the Stone Age to Alexander the Great”, London, 1985; S. Vencl “Otazky poznani vojenstv (v archeologii”, Praha, 1984. Цей напрямок у вивченні історії військової справи знайшов свій розвиток у дослідженнях та реконструкціях військової справи доісторичного населення окремих регіонів та археологічних культур на основі археологічних матеріалів. Об'єкт дослідження автори розглядають на досить широкому культурно-історичному фоні як складову частину історичного процесу. Це праці К. Крістіансена про військову справу населення Данії бронзової доби [Kristiansen, 1984] та Е. Фогеля про військову справу населення лужицької культури Польщі [Fogel, 1979a, 1979b, 1981].
Помітним явищем у розвитку військової археології на теренах СНД стала міжнародна конференція “Військова археологія.
Зброя та військова справа в історичній та соціальній перспективі”, що відбулась 1998 року в Санкт-Петербурзі. На ній вперше було поставлене питання про необхідність виділення військово- історичних досліджень на археологічних матеріалах в окрему галузь археології. Війна, як екстремальна ситуація в культурі, перетворює створені заради неї фортеці, мечі та лати на археологічне джерело. Динаміка військових подій первісних часів легше всього проглядається через археологічний матеріал. Тож кожний археолог, в тій чи іншій мірі, є військовим істориком. Традиційні терени досліджень українських археологів заповнені пам'ятками збройних конфліктів. Найбільш цікаві поховання — військові, найбільш цікаві споруди — фортеці.Вивчення озброєння неоліту, енеоліту та бронзової доби України досі здійню- валось, здебільшого, лише в сукупності з іншими категоріями предметів матеріальної культури. Виключеннями є лише праці В.Г. Збеновича, присвячені озброєнню та фортифікаційним спорудам Трипільської культури [Збенович, 1966; 1975], а також роботи автора, присвячені озброєнню племен доби пізньої бронзи [Клочко, 1981, 1986, 1987, 1988; Klochko, 1993a, 1993b; Klocko, 1995b] і доби неоліту- середньої бронзи [Клочко, Пустовалов 1992; Klochko 1994, 1995a]. Серед окремих розробок питань озброєння треба виділити роботу С.Н. Братченка, присвячену луку та стрілам катакомбної культури [Братченко, 1989]. Над озброєнням катакомбної культури Доно-Донецького регіону останні роки досить успішно працює Д. Кравець. Як першу спробу підходу до вивчення військової справи ямних та катакомбних племен можна розглядати працю В.Я. Стеганцової [1998].
Перші історико-культурні та етнокультурні реконструкції на матеріалах озброєння були зроблені мною у роботах, присвячених походженню скіфів Північного Причорномор’я [Клочко, Мурзин, 1987] та “народам моря” у Східному Середземномор’ї [Клочко, 1990].