Громади мисливців, рибалок, збирачів верхнього палеоліту, мезоліту та неоліту

«Неоантроп» («нова людина») або ж «Homo sapiens» («лю­дина розумна»), як скромно ми себе називаємо, остаточно сформувала­ся 40—35 тис. років тому. Оскільки перехідних антропологічних типів людини від неандертальця до кроманьйонця виявити ще не вдалося, процес сапієнтації все ще огорнутий ореолом таємничості.

Археологічні знахідки верхньопалеолітичної доби незрівнянно ба­гатші за попередні часи і нараховують понад 800 пам’яток. Хроноло­гічно верхній, або ж пізній, палеоліт поділяється на три періоди, відпо­відно до коливань льодовикової активності: ранній — 40—24 тис. ро­ків назад; середній — 23—18 тис. років; пізній — 17—10 тис. років. Це була доба розквіту мисливського господарства в умовах суворого клі­мату прильодовикової зони. Південний край льодовика перетинав су­часну Білорусь, а тундрова зона поширювалася на Українське Полісся.

За доби верхнього палеоліту практично всі регіони України були залюднені. Дослідники виділяють п’ять найвиразніших груп пам’я­ток: закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову. Перші чотири відносяться до європейської прильодовикової культурної зони пізнього палеоліту, а степові пам’ятки складали півні чну периферію середземноморської культурної зони. Кожна з названих груп населення мала свої види промислових тварин. Палеозоологи В. І. Бібікова та Н. Г. Білан виділили чотири фауністичні варіанти: ма­

Рис. 1.

монтовий (середньодніпровський), бізонний (степовий), рангіферно-ек- відно-мамонтовий (волинсько-придністровсько-середньобузький), сай- гачно-цервідний (кримський) ^[6]. Полювання на згаданих тварин мало видову специфіку, що накладало відбиток на побут та матеріальну культуру локальних груп населення, за якими вже може проглядатися й етнічна диференціація.

Рис. 2. Ретушер з жіночим зображен­ням із Рогалика на Донеччині.

Аналіз археологічного матеріа­лу доводить, що наявність значних відмінностей між матеріальною культурою південних та північних регіонів України, зумовлених різ­ною спрямованістю господарської діяльності, призводила зрештою до відмінностей — психічної та мовної. Класифікація верхньопа- леолітичних знахідок дає змогу виділяти археологічні культури. Більша чи менша схожість між ними — підстава до виокремлення на базі сукупності культур культу­рно-історичних областей. Зміню­валися кліматичні умови, видовий склад промислових тварин, відбу­валися міграції великих груп насе­лення та перерозподіл мисливсь­ких угідь, але господарські та культурні характеристики Півночі й Півдня України ніколи не збіга­лися. З часом сукупність розбіж­ностей трансформувалася в етнічні відмінності. Прояви етнічної неод­норідності простежуються в мате­ріальній культурі, архітектурі, побуті, мистецтві та релігійних віруваннях.

Суворі умови життя в прильо- довиковій смузі спонукали людей до розвитку житлобудівництва. Рештки жител цього часу дослі-

джені на низці стоянок Північної України. Більшість з них мало округлу форму в основі, викладе­ній з кісток промислових тварин, головним чином мамонтів. Сферична чи конічна стеля помешкань кон­струювалася з жердин, прикритих кістками та шкурами тварин. Вог­нище влаштовували в центрі споруд ⁵. Ускладнену конструкцію мали видовжені трисекційні житла з трьома вогнищами.

Рис. 3. Кам’яна Могила. Зображення з гроту чаклуна.

Досліджені стоянки дозволяють робити обгрунтовані реконструк­ції соціального устрою кроманьйонських громад. Базовою суспільною одиницею виступає сім’я, яка обіймала житло. Сукупність сімей однієї стоянки утворювала кровноспоріднену громаду (общину), очолювану старійшиною^[7]. Громада контролювала закріплені за нею мисливські угіддя, організовувала загінне полювання на великих тварин, прово­дила розподіл продуктів харчування, накопичених спільною працею. Шлюбні стосунки, за законами екзогамії, могли мати місце лише між представниками різних громад. Отже, родова громада проживала не ізольовано, а в контактах з кількома сусідніми громадами. Об’єднання контактуючих громад утворювало соціально-історичний організм, який з часом розвинувся в плем’я. Вже тоді існував розподіл владних функцій, доповнений відповідною атрибутикою. Зразком найдавніших символів влади є так звані «жезли начальників» з верхньопалеолітич- них стоянок. На жезлі зі стоянки Молодове-5 вирізьблено фігуру люди­ни ще 24 тис. років тому^[8].

Духовні здобутки передають зразки первісного мистецтва й віру­вань. Доба верхнього палеоліту позначена спалахом мистецьких здо­бутків: декоративне та образотворче мистецтво, музика, танок, театра-

лізовані магічні дійства мали місце попід скле­піннями печер та жи­тел. С. М. Бібіков блис­куче обгрунтував наяв­ність «святкового дому» серед споруд стоянки Мізин на р. Десна. У ма­теріальному комплексі з цього об’єкта він ви­явив ударно-шумові му­зичні інструменти, де­коровані візерунками, виконаними червоною фарбою — вохрою^[9].

На пізньому (фінальному) етапі розвитку верхнього палеоліту, через тенденцію до потепління клімату, сталося поступове вимирання мамонтів. Базовою промисловою твариною стає у прильодовиковій Європі північний олень, а в степовій зоні — дикий кінь. Регіонально- господарська специфіка, таким чином, збереглася. Полювання на рух­ливих тварин вимагало нових мисливських знарядь. Так з’являються лук зі стрілами. Відповідно й умови життя людей стають більш мобіль­ними.

Наприкінці верхнього палеоліту люди оселяються й на пагорбах майбутнього Києва. Кирилівську стоянку мисливців на мамонтів від­крив ще сто років тому В. В. Хвойка.

Перехід від давнього кам’яного віку (палеоліту) до середнього (ме­золіту) співпав зі зміною геологічних епох. На зміну льодовиковому періоду (плейстоцену) приходить сучасна геологічна доба — голоцен. Доба мезоліту датується IX—VI тис. до н. е. й поділяється на два періо­ди — ранній та пізній. Загальне потепління клімату й покращення умов життя істотно вплинуло на зростання кількості населення.

Головним заняттям мезолітичних груп населення лишалося мис­ливство. Змінюються лише об’єкти полювання. Промисловими твари­нами стають благородний олень, дикі бики, коні, кабани. Зберігається започаткована ще за попередньої доби тенденція до більшої рухливості населення. Головними знаряддями полювання стають лук та стріли. Загінне мисливство змінюється облавним. Застосування кістяного гач­ка зробило рибальство важливим джерелом поповнення харчового ра­ціону. Розвивалося також річкове збирання молюсків, раків. Серед знарядь праці переважали комбіновані вироби, складені з дрібних кре­меневих платівок-мікролітів на кістяній чи дерев’яній основі.

Етнокультурна ситуація за доби мезоліту видається досить склад­ною, зважаючи на значну кількість виділених археологічних культур раннього та пізнього періодів. Проте переважав автохтонний генетич­ний процес. Безперервна трансформація культурних традицій від па­леоліту, через мезоліт, до неолітичної доби простежена в Середньому Придністров’ї (молодовська культура), Нижньому Побужжі (анетівсь- ка культура) та в Криму (гірськокримська культура). На місцевих тра­диціях сформувалася Дніпровська мезолітична культура, яка входила до найпотужнішої в мезоліті України Кукрекської культурно-історич­ної області на теренах Надчорномор’я, Надазов’я та Степового Криму. Водночас, з відступом льодовика на північ, населення прильодовикової тундрової зони мігрувало на північ та північний схід, а в Українське Полісся просочувалися через сучасну Польщу носії західних культур. На південному заході, внаслідок взаємодії місцевих та прийшлих ком­понентів, сформувалася гребениківська культура, а на сході — рогали- цько-царинська ранньомезолітична спільність. Традиції останньої від­билися в донецькій пізньомезолітичній культурі.

Нечисленні антропологічні матеріали з могильників Надпоріжжя та Гірського Криму засвідчують, що населення принаймні Південної України відноситься до фізичного типу великої європейської раси. Тоб-

Рис. 5. Кам’яна Могила. «Кінська» брила Xs 27 із зображенням коней та колісниць (II тис. до н. е.).

то, вони були кроманьйонцями, хоча й не завжди типовими. Мала міс­це метисація населення, на що вказує наявність рис давньосередземно- морського, негроїдного і навіть австралоїдного антропологічних типів. Декілька небіжчиків з могильників Надпоріжжя були уражені стріла­ми, що свідчить про складні міжетнічні відносини в межах України за доби мезоліту.

Що ж до мовної ситуації, то для епох фінальної стадії пізнього па­леоліту та мезоліту лінгвісти схильні бачити високі ступені мовної спі льності. За гіпотетичним ностратичним рівнем праісторії індоєвропей­ська, алтайська, уральська, дравідська, картвельська та семіто-хаміт- ська мовні сім’ї утворювали етноглотогонічну єдність. В. М. Данилен­ко, конкретизуючи цю тезу, припускав, що населення України вхо­дило складовою частиною до палеоєвропейської області, яка межувала на південному сході з протоіндоєвропейським етнічним масивом^[13]. М. Д. Андреев виділяє бореальну прамову як генетичну основу індоєв­ропейської, алтайської та уральської мовних сімей. Ареалом цієї пра­мови виступає широка зона вздовж 50-ї паралелі від Рейну до Ал­таю^[14]. 50-та паралель перетинає Україну на широті Києва. При цьому праіндоєвропейський субареал локалізується поміж Рейном та Дніп­ром, а уральський (фінно-угорський) — між Дніпром та Уралом. За не­схожості наведених гіпотез вимальовується порубіжне положення України щодо розташування великих етнічних масивів.

На думку М. Д. Андреева, бореальній прамові відповідала доба піз­нього палеоліту, але Л. Л. Залізняк доводить, що реконструйовані умо­ви життя «бореалів» (рухливе мисливство із залученням собаки, риба­льство та збирання їстівних рослин) відповідають саме добі мезоліту^[15].

У VII—VI тис. до н. е., за умов росту населення та скорочення пого­лів’я промислових тварин, назріває криза мисливського господарства, привласнюючого за своєю суттю. Розвиток рибальства, лісового, річко­вого та степового збиральництва лише частково компенсував брак не­обхідних продуктів харчування. Привласнююча система господарства гальмувала подальший розвиток суспільства. Середній вік мезолітич­ного населення в Україні дорівнював лише 23 рокам. Вихід з кризи був. можливим лише з переходом до відтворюючих форм господарства — землеробства та скотарства. Вже в мезоліті зафіксовані перші спроби приручення диких тварин: спершу собаки, а згодом — свині. Проте для подолання кризи потрібні були докорінні зміни.

Доба неоліту (VI—IV/III тис. до н. е.) стала поворотною в історії людства. Видатний англійський археолог, знайомий з марксизмом, В. Г. Чайлд запровадив поняття «неолітична революція» для якісної оцінки змін, що мали місце в означену добу. Її сутність полягає в пере­ході від привласнюючих до відтворюючих форм господарювання. Сам процес переходу тривав декілька тисячоліть. Отже, поняття «револю­ція», залучене для оцінки епохальних зрушень доби неоліту, є досить умовним. Найімовірніше, воно підкреслює вагомість, ніж динаміч­ність подій.

В умовах теплого (атлантичного) природно-кліматичного періоду стабілізується ландшафтний поділ території України на поліську, лісо­степову та степову зони. Від середини VI тис. до н. е. починає утворю­ватися гумусний покрив землі — сучасні українські чорноземи. Фор­мальною ознакою утвердження неоліту є поява кераміки. Продуку­вання глиняного посуду не лише суттєво змінило умови побуту людей (поява рідких гарячих страв у раціоні харчування), а й надало праісто- рикам неоціненний матеріал для вивчення духовної культури давніх племен, їхньої етнічної історії. Вже зазначалося, що вивчати етнічну історію на мікровідмінностях технологій кременеобробних індустрій палеоліту та мезоліту вкрай важко. Аналіз технології виготовлення, декору та семантики орнаментальних мотивів керамічного посуду на­дає вагоміші підстави для висновків щодо етнічної належності носіїв тих чи інших археологічних культур. Кераміка була дешевою продук­цією. Горщики часто й легко розбивалися, а їх уламки викидали без жалю й вони гарно зберігаються в грунті. Керамічний матеріал дає можливість достатньо чітко окреслювати ареали археологічних куль­тур, за якими проглядають обриси етносів.

Неоліт України формувався під впливом досягнень осередків нео­літичної революції Близького Сходу. Неолітизація Європи проходила здебільшого через Балканський півострів та Подунав’я. Так, носії культури Криш заселяють Закарпаття, а населення культури лінійно- стрічкової кераміки — Прикарпаття та Волинь. У середній течії Пів­денного Бугу та Дністра, на місцевій мезолітичній основі та під впли­вом прибульців із заходу, складається буго-дністровська культура з ви­явами раннього землеробства у господарській діяльності. У Степовому Подніпров’ї та Західному Надазов’ї, на базі дніпровської мезолітичної культури, розвивається сурська культура з виразними ознаками ско­тарства, поряд з рибальством та мисливством. На півночі та сході Ук­раїни в ранньонеолітичну добу все ще панувало мисливське господар­ство в традиціях мезоліту.

Істотні зміни в етнокультурній ситуації відбуваються у другій по­ловині V тис. до н. е., коли степову смугу, аж до Південного Бугу на за­ході, займає населення Маріупільської культурно-історичної області. Епонімну пам’ятку (Маріупільський могильник) дослідив М. О. Мака­ренко на будмайданчику заводу «Азовсталь» у 1930 р.^[16]. Цей могиль­ник ще й досі лишається найвидатнішою пам’яткою українського нео­літу. Ареал же Маріупільської області обіймав степові простори та південний лісостеп аж до Уральських гір на сході. Так утворився вели­чезний полігон для розвитку скотарських традицій — приручення ко­ней, зокрема.

Рух буго-дністровського населення на північ та взаємодія з тамтеш­німи мезолітичними племенами спричинили утворення Дніпро-доне- цької культурно-історичної області, яка обіймала терени від Волині до Донеччини. Тепер навички землеробства та скотарства поширюються майже на всю територію України, включаючи Крим, де на місцевій ме­золітичній традиції розвивалася гірськокримська неолітична культу­ра. Лише на північному сході носії культури ямково-гребінцевої кера­міки лишалися лісовими мисливцями та рибалками^[17].

Антропологічні матеріали неолітичної доби вельми значні й вираз­ні. Проте походять вони майже виключно з регіонів Надпоріжжя та Надазов’я, репрезентуючи протоєвропейський фізичний тип людини. Деяка своєрідність цих черепів дає змогу фахівцям (В. В. Бунак, І. Й. Гохман) виділяти особливий надпорізько-приазовський (вовнизь- кий) варіант протоєвропейського типу. Простежується спадкоємність з мезолітичними черепами з могильників Надпоріжжя та прояви мети­сації місцевого населення з прийшлими групами. Небіжчиків ховали на грунтових могильниках переважно у випростаному стані, присипа­ючи тіла вохрою. Фіксуються також нечисленні випадки влаштування тілоспалень.

Підводячи підсумок тенденціям розвитку людських спільностей на теренах України впродовж кам’яного віку, згадаємо головні віхи: за­вершився процес формування людини як біологічної істоти; залюднен- ня території України відбувалося із заходу на схід, закінчившись за доби верхнього палеоліту; оформилася суспільна організація типу ро­дової громади (общини), яка розвинулася у мезоліті-неоліті в родопле­мінну структуру; мав місце спалах духовної культури у верхньому па­леоліті — витоки живопису, графіки, музики, танцю, ранніх форм релігії; спостерігалося прогресуюче удосконалення техніки обробки каменю та кістки, опанування технологією виготовлення керамічного посуду; відбувся перехід від привласнюючих до відтворюючих форм ве­дення господарства — неолітична революція. Населення України роз­вивалося в руслі палеоєвропейських культурних процесів, поширюю­чи на північ та схід технічні та духовні здобутки людства. Робити певні висновки щодо етнічного складу населення в кам’яному віці важко, за браком необхідних для цього джерел. Наявність двох антропологічних типів та кількох варіантів, різні ландшафтно-кліматичні умови існу­вання та напрями господарчої діяльності вказують на етнічну неодно­рідність племен, які населяли Україну в кам’яному віці. Не викликає сумнівів лише те, що це були групи європеоїдного населення, переваж­но кроманьйонської лінії розвитку.

3.