Господарство та соціальний устрій

За рівнем соціально-економічного розвитку латенізовані культури поступа­лися центральним районам Кельтики. Матеріали досліджень переконують, що на східній периферії населення займалося переважно землеробством і скотар­ством, а різні ремесла, зокрема залізодобування та обробка металів, були менш розвинені, аніж в основному ареалі латену.

Господарство базувалося на землеробстві та приселищному тваринництві, про що свідчить розташування поселень на зручних для рільництва грунтах та поблизу луків, придатних для випасу худоби. Основною системою землекорис­тування, очевидно, був переліг, а на півдні лісової зони — підсіка. Екстенсив­не землекористування за наявності великої кількості вільних земель було до­волі продуктивним і давало змогу з мінімальною витратою сил отримувати відносно великі врожаї.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. місцева людність користувалася переважно де­рев’яними ралами. Залізні вузьколезові насадки трапляються лише у племен Закарпаття, поодинокі їх знахідки фіксуються у матеріалах поєнешті-лукашів- ської та липицької культур, що перебували під впливом високорозвинених культур Подунав’я. Урожай збирали за допомогою невеликих серпів, особли­во численних у Закарпатті на пам’ятках зарубинецької і поєнешті-лукашівської культур.

Кельтські досягнення у чорній металургії та металообробці сприяли розвит­кові цих галузей у Південно-Східній Європі, про що свідчать такі спеціалізовані центри, як латенське Ново-Клиново та зарубинецький Лютіж. На останньому, очевидно, мешкала група давніх металургів, що засвідчує співвідношення трьох жител із 15 сиродутними горнами для добування заліза із болотяної руди і кількома сотнями ям для випалу вугілля. До більш пізнього часу (ймовірно, II ст. н. е.) належать великі скупчення горнів поблизу Умані. На відміну від кельтських, зарубинецьких і пізньозарубинецьких центрів, липицьке мета­лургійне виробництво було розпорошене — тут не виявлено потужних центрів, таких як Свентокшижський на території пшеворської культури (Польща).

Кузні з ковальсько-слюсарними інструментами виявлені лише на латен- ських пам’ятках Закарпаття. В інших культурах зафіксовані поодинокі знахід­ки ковальських лещат, пробійників, зубил, що, звісно, не відображає обсягу й характеру робіт по металу. Залізні вироби найчастіше трапляються на латен- ських пам’ятках Закарпаття. Ковалі тут під час роботи із залізом і сталлю вико­ристовували найскладніші технологічні прийоми. Утім, вони залишалися уні­версалами, що працювали переважно на замовлення, а не на ринок.

Гончарство у латенський час досягло високого рівня майстерності, однак у побуті користувалися здебільшого ліпною керамікою. Лише у кельтів та косто- боків (носіїв липицької культури) набули поширення високошвидкісний гон­чарний круг і товарне виробництво посуду.

У народів Південно-Східної Європи сформувалася доволі розвинена систе­ма економічних зв’язків. Як і раніше, із греко-римських країв Причорномор’я та Східного Середземномор’я надходили предмети розкоші та престижу (вино в амфорах, червонолакова кераміка, металевий та скляний посуд, скляне на­мисто тощо). Великому обсягу античних товарів, мабуть, відповідав зворотний потік експорту. Можливо, кельтські та зарубинецькі племена експортували залізо, що вироблялося на Закарпатті, Середньому Подніпров’ї та Південному Побужжі. Уявлення про перелік товарів, задіяних у товарообміні населення Причорномор’я і Середземномор’я, можна почерпнути із “Історії” Полібія (II ст. до н. е.): “Для необхідних життєвих потреб країни, що оточують Понт, доставляють нам худобу та величезну кількість безумовно чудових рабів, а з предметів розкоші — у великій кількості мед, віск та солону рибу. Отримують вони із продуктів, якими багаті наші країни, олію та всілякі вина; хлібом во­ни обмінюються з нами, то доставляючи його в разі потреби, то отримуючи...”.

Визначення основних тенденцій суспільного розвитку базується насампе­ред на аналізі планувальної структури всебічно досліджених поселень та ма­теріалах могильників.

Розкопки Пилипенкової Гори та Оболоні (зарубинецька культура) дали можливість установити, що в межах великих селищ (10—20 будівель) житла розміщувалися більш-менш компактними групами. Зазвичай усередині такої групи або поруч із нею містилася спільна господарська ділянка — скупчення ям-льохів та подвір’я. Найімовірніше, на таких поселеннях мешкало по кілька великих чи патріархальних сімей, кожна з яких складалася з двох-трьох поколінь родичів, що зумовило розміщення жител групами. Своєю чергою, кілька вели­ких сімей утворювали рід або так звану первісну сусідську общину. Дрібні посе­лення, очевидно, належали великим сім’ям, а гнізда з кількох патріархальних селищ утворювали рід. Поява таких селищ, а також кількох груп жител на великих поселеннях засвідчує процес сегментації общинної власності на власність окремих колективів. Своєю чергою, парна сім’я, імовірно, виконува­ла основні виробничі функції, нерідко виступаючи як споживча одиниця.

Невисокий рівень майнового розшарування демонструють також загалом однорідні поховання із тілоспаленням зарубинецької, пшеворської, поєнешті- лукашівської культур. Лише у кількох випадках супроводжувальний інвентар дещо виділяється із загальної маси. Наприклад, група воєнних вождів сформу­валася у пшеворських племен. Про це свідчить багате поховання із Гринева, що містило повний комплект військового спорядження І ст. н. е.

На вищий рівень суспільного розвитку кельто-фракійців Закарпаття і “вільних даків” вказують елементи товарного виробництва заліза та гончарної кераміки, тісні зв’язки із розвиненими у соціально-економічному відношенні кельтськими і дакійськими суспільствами Подунав’я, а також римськими провінціями. Багаті поховання у Колоколині, Чижикові та Звенигорода, ма­буть, належали місцевим племінним вождям.