ЗАКАРПАТСЬКЕ НАРОДОВСТВО І ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ

Появу народовського напряму треба розглядати на тлі гнітю­чих умов життя карпато-українського народу на зламі століть. Економічний стан русинського селянства під владою угорського ла­тифундизму погіршився у гірських районах до стану хронічного голоду.

Іншим чинником цієї ситуації було наростання ма- дяризаційного тиску, який досяг вершини під час святкування ти­сячолітнього ювілею Угорщини в 1896 р. Горезвісний шкільний закон Аппоньї 1907 р. спричинився до закриття тих небагатьох початкових шкіл із русинською мовою викладання, які ще існували; середні школи були повністю змадяризовані вже багато десятиліть. Цій асиміляційній політиці сприяв гурток мадяронської інтеліген­ції русинського походження, зосередженої в Будапешті їхня мета полягала в тому, щоб перетворити угорських русинів на “греко- католицьких” мадярів протягом одного-двох найближчих поколінь. Аби досягти цього, треба було викорінити ті особливості греко- католицької церкви, які ще явно пов'язували її зі східнослов’ян­ським світом: запровадити григоріанський календар замість юліанського, замінити в руських виданнях кириличну абетку ла­тинською (з мадярським правописом) і, нарешті, ввести в церковну службу мадярську літургічну мову замість традиційної церковнослов'янської. Незважаючи на деякі слабкі протести, уряд провів усі ці заходи до початку війни. Щоб довершити картину, треба згадати про атмосферу залякування, що відзначалася адміністративними переслідуваннями та злісними доносами в угорській шовіністичній пресі на всіх, кого підозрювано в недостат­ній лояльності до Угорщини.

За таких несприятливих обставин декілька молодих русин­ських інтелектуалів розпочали пошук нових шляхів, щоб забезпечи­ти виживання й можливе майбутнє відродження свого народу. Вони переконалися в безплідності русофільської орієнтації, звину­вачуючи її в занепаді русинського національного життя. Вирішаль­ним кроком стала відмова від буцімто літературної російської мови, прихильниками якої були русофіли, і вибір народної мови як мови освіти та літератури. Тижневик “Наука”, який почав виходити 1897р., став органом народовського руху. Від 1903 р. його редактором був Августин Волошин (1874-1946J, греко-католицький священик, що відзначився також як просвітник, автор багатьох граматик і підручників. Серед представників народовської орієнтації були на­уковці: історик та етнограф Юрій Жаткович (1855-1920) і літературний історик Гіядор Стрипський (1875-1949). Стрипський опублікував монографію “Старша руська письменность на Угорщи­ні” (1907), у якій доводив, що досить багата рукописна література, поширена в Закарпатті в XVII XVIII ст., писалася мовою, близькою до народної, а отже, русифікаторська лінгвістична тенденція дру­гої половини XIX ст. була відхиленням від давнішої місцевої тради­ції.

Розвиток народовського напряму стимулювався прикладом та дедалі тіснішими зв’язками з українським національним рухом у Галичині, який досяг на той час великих успіхів. Жаткович і Стрип­ський друкувались у виданнях Наукового товариства імені Шев­ченка у Львові, а деякі науковці з Галичини (Іван Франко, Володи­мир Гнатюк, Степан Томашівський), ідучи слідами Драгоманова, писали праці на закарпатські теми. Галицький митрополит греко- католицької церкви Андрей Шепгицький зробив сенсацію серед за­карпатського духовенства, коли під час свого візиту до Ужгорода публічно говорив по-українському.

Звернення народовців до місцевої говірки означало творення нової національної орієнтації. Але якою була ця орієнтація — русинофільською чи українською? Професор Магочі твердить, що Стрипський і Волошин були русинофілами (с.328,331) і що Волошин нібито "починав як русинофіл, але згодом у 1920-ті роки [тобто у чехо-словацький період], почав відкрито висловлювати думку, що закарпатські русини є частиною малоросійської або української нації” (с.331). Висновки Марії Майєр, угорського спеціаліста з історії Карпатської України, відрізняються від висновків Магочі: "На зламі століть українофільський напрямок з’явився також у “націоналістичних” колах освічених русинів, на яких неабияк впли­вали досягнення українських національних рухів у Галичині та Росії”.

Природу національної ідеології народовців точно оцінив Іван Жегуц. На його думку, недоречно переносити гострі відмінності - 1920-1930-х рр. на період перед першою світовою війною. ІЦо було важливим для народовців, то це основний принцип: поворот до народу і до його мови. В цьому вони вбачали передумову виходу Угорської Русі з тогочасної глибокої кризи. Деталі могли бути вироблені пізніше.

‘Ήβ ідентифікуючи себе беззастережно з українським рухом, зокрема з українським фонетичним правописом русинські [на- родовські] лідери не приховували своєї симпатії до української літератури.

Таким чином, ’Майер і Жегуц підтримують думку, що народовська течія була зародковим етапом українського національного руху на Закарпатті.

Треба згадати і про деякі вади народовської течії. Насамперед, вона була цілком аполітичною, обмежуючи себе питаннями мови, літератури й освіти. Народовці не були сепаратистами щодо Угорщини і не мріяли про включення своєї батьківщини до май­бутньої української держави. Вони навіть не порушували питання про надання русинській території самоврядування у складі Угорщини, яке за тодішніх умов здавалося зовсім нереалістичним. З другого боку, вони були не від того, щоб пошукати собі потенціаль­них союзників і зверхників в угорській політичній системі. Цей брак самостійної політичної платформи був очевидним кроком назад порівняно з русофілами 1860-х років, представник яких Адольф Добрянський висунув програму утворення в Австрійській імперії автономної “російської” провінції у складі Східної Галичини, Буковини, Закарпаття або, як альтернативу, програму самовряду­вання тільки для Угорської Русі. По-друге, народовський рух був малочисленним, він складався зі жменьки людей. А основна маса русинської інтелігенції була більш-менш повністю змадяризована, і в домах та родинах греко-католицького духовенства панувала угорська мова.