Від краху заколоту до референдуму про незалежність
19 серпня у Москві розпочався заколот було створено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, хоча більш відома російська абревіатура — ГКЧП), до якого ввійшли, зокрема, віце-президент CPCP ГЯнаєв, прем’єр-міністр CPCP В Павлов, голова КДБ В Крючков, міністр внутрішніх справ Б Пуго, міністр оборони Д Язов Заколотники ставили однією із цілей зірвати підписання нового союзного договору, призначеного на 20 серпня У Москві, де розгорталися ОСНОВНІ ПОДІЇ, центром опору став Білий дім президента Роси Єльцина, на захист якого вийшли неозброєні москвичі (серед його захисників були і представники України під синьо-жовтим прапором) Керівництво армії після певних коливань не підтримало заколотників, а деякі підрозділи перейшли на бік народу
В Україні заклик Л Кравчука та очолюваної ним президії Верховної Ради (де більшість була з представників КПУ) до спокою і витримки свідчить про очікувальну позицію Але при цьому Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і що немає підстав для введення в республіці надзвичайного стану Керівництво ж ЦК КПУ, попри словесну завісу, фактично опинилося на боці заколотників, про що свідчила його діяльність у дні путчу За цих умов тільки опозиція послідовно й рішуче виступила проти заколотників, розпочалася підготовка до страйку
Дії заколотників призвели до остаточної дискредитації компартії Скориставшись повною деморалізацією КПУ, Народна рада перейшла в контрнаступ 24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, який мав бути підтверджений референдумом 1 грудня („за” — 346, „проти” — 1), а також проголосувала за департизацію армії, правоохоронних органів 30 серпня президія BP, виходячи з того, що „керівництво компартії України своїми діями підтримало державний переворот”, взагалі заборонила КПУ (Отже, як бачимо, тактика опозиції по використанню суперечностей всередині правлячої більшості виявилася правильною) Більшість рядових комуністів спокійно розпрощалася з партією
Однак уже наприкінці жовтня 1991 р відбувся з’їзд частини колишніх комуністів, які проголосили створення Соціалістичної парти України Незважаючи на цю назву, її перші заяви нагадали не про соціалісте чи соціал-демократів заходу, а про „ортодоксів” з КПУ (хоча лідер колишньої „групи 239“ O Мороз, який очолив СПУ, стримував деяких ортодоксально настроєних делегатів)
Провал заколоту і проголошення незалежності створили принципово нову ситуацію в розстановці політичних сил Тепер і опозиція, і основний кандидат парт- і держапарату на посаду президента Л Кравчук виступали за незалежність Прийняття Верховною Радою 1 листопада 1991 р Декларації прав національностей України, проведення 16-17 листопада в Одесі міжнаціонального конгресу з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні, також сприяли створенню консенсусу в українському суспільстві 3 84% громадян, що прийшли на дільниці, незалежність України підтримало 90,3% (навіть у Криму відповідні показники були 67,5% і 54,1%)
Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата у президенти України Рух висунув В Чорновола, однак його лідери І Драч і M Горинь, як і УРП, агітували за А Лук’яненка, ПДВУ — за І Юхновського і за В Гриньова А Кравчук переміг уже в першому турі, набравши 61,6% голосів (Маючи такий кредит довіри, можна було розпочати реформи Однак своєрідною „платою” за поворот частини КПУ до ідеї незалежності стало збереження при владі номенклатури, котра навіть залучила до своїх лав деяких представників опозиції Оскільки ж процес державотворення не супроводжувався реформами, у перспективі це вело до певної дискредитації ідеї незалежності)
7-8 грудня президенти А Кравчук і Б Єльцин, голова Верховної Ради Білоруси C Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі заявили про те, що CPCP припиняє своє існування, і про створення „Співдружності незалежних держав” 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього CPCP (за винятком країн Балтп та Грузії) CPCP перестав існувати