Входження до складу Литовської держави

П очаток добі литовської політичної зверхності І над Південною Руссю був покладений J 1340 р., коли син Гедиміна Любарт закнязю- вав на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі.

У „Повісті временних літ” литовські племена зга­дуються як північні народи, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні випра­ви руських князів проти литовців. У ті часи місцеві племена ще не мали якоїсь політичної організації. Разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення —Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі „самодо- держцем у всій землі Литовській”.

Консолідацію місцевих племен прискорив по­тужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язич­ників-литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель, що йо­го спричинило монголо-татарське нашестя. З Батиєвою навалою назавжди канули у минуле часи, коли, за висловом автора „Слова про загибель Русь­кої землі” (XIIJ₃ ст.), „Литва з болота на світ не показувалася”. Йому вторить літописець XVII ст., зазначаючи, що саме тоді „Литва почала ярмо русь­ке з себе скидати і з лісів виходити”. Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи XVI ст. Згідно з їх версією просування литовців на Русь почалося тоді, коли „повстав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю землю Руську звоював, і князів руських багатьох постинав, а інших у полон повів, і столицю всієї Русь­кої землі город Київ спалив”.

земля опустіла и князі руські розігнані, литовці ви­рушили на Русь і „в чотирьох милях від ріки Німан нагорі... вчинили (заснували) город і назвали його Новгородок. І вчинив собі князь великий у ньому CTO- лець, і назвався князем великим новгородським”

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в ле­гендарній формі, цілком реальний історичний факт від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною — вже за часів Міндовга вона включа­ла в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок), певний час навіть правило за столицю Литовському князівству В другій половині XIII — на початку XV ст ця держава зростала за рахунок східно­слов’янських земель, котрі істотно переважали саму Литву як за площею, так і за рівнем соціально-еко­номічного та політичного розвитку Наслідком цьо­го стало „зрущення” литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в історію як Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське

Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгерда й Кей- стута Щоправда, існує літописний переказ XVI ст про виправу на Русь їх батька і попередника Ге-

Польско-литовська експансія

диміна (князював у Литві протягом 1316—1341 рр ), під час якої він нібито завоював Волинську та Київську землі Ця оповідь тривалий час не викли­кала сумнівів у істориків Нині ж цілком очевидно, що вона не відбиває реальних обставин переходу Во­лині та Київщини під владу Литви Щодо першої, то її включення до сфери політичних впливів Вільна бу­ло забезпечено родинними зв'язками Любарта Гедиміновича, а не воєнною активністю Литви Ле­гендарною є й київська частина літописного оповідання жодне з джерел XIV—XV ст не містить відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який у той час, попри руйнацію та політичний занепад, вва­жався „головним містом усієї Русі” (1380 р, послання патріарха Нила), „матір’ю і главою усім градам русь­ким” (1419 р, „Ходіння” до Царгорода диякона Троїце-Серпєвого монастиря Зосими), „главою усіх руських земель” (1427 р, лист великого князя ли­товського Вітовта), „славним великим градом, матір’ю градам” (1483 р, Волинський короткий літопис)

Реальною у цьому переказі є лише більшість пер­соналій, що й не дивно, бо майже всі вони запозичені невідомим нам автором із Галицько-Волинського літопису (ХШ ст )

Втім, у пам’ятках білорусько-литовського літопи­сання містяться і більш вартісні історичні відомості щодо приєднання до Литви південноруських земель Це стосується літописів короткої редакції, складених у середині XV ст Серед інших переказів вони містять так звану „Повість про Поділля”, де йдеться про справжні події — битву на Синій Воді (нині річка Си­нюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михай- ла-Коріата Гедиміновича У пізньому, XVII ст, Густинському літописі з Синьоводською битвою хро­нологічно ув’язується й підкорення литовцями Київщини Під 1362 р тут зазначено „У цей рік Оль- герд переміг трьох царків татарських із ордами їх і відтоді з Поділля вигнав владу татарську Цей Оль- герд й інші руські держави під владу свою прийняв, і Київ під Феодором-князем узяв, і посадив у ньо­му Володимира, сина свого” Синхронні писемні джерела дають підстави віднести утвердження Оль­герда у цьому регіоні до 1357-1358 рр Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі, котрі у 13 70-1380-х рр перетворилися на конгломе­рат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами

Вважається, що успіху литовської експансії знач­но сприяли феодальні усобиці в Орді, відомі як „велика зам’ятая” 1360-1370-х рр, початок яким поклала загибель хана Бірдібека (1359) Протягом 1359—1361 рр у Сараї, столиці Золотої Орди, змінилося сім ханів, а 1362 р внаслідок дій бекляри- бека Мамая монгольська держава розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга Наступні два десятиріччя — аж до приходу до влади Тохтамиша (1380) — були сповнені напру­женої боротьби між сарайськими правителями й маріонетковими ханами Волзького Правобережжя Однак не варто перебільшувати масштабів ослаб­лення Орди Мамай, фактичний правитель її правобережної частини, протягом 60—70-х рр XIV ст зумів утримати під своїм контролем землі на захід від Волги, придушивши сепаратистські висту­пи місцевих феодалів Тож, очевидно, й взаємини між правобережною Ордою та Литвою будувались у цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій, договірній, основі, що дало змо­гу литовським володарям, попри постійні, чи не щорічні напади німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на всю Південно-Західну Русь

Необхідно зазначити, що дані джерел про воєнно- політичну взаємодію татар і литовців сягають 40—50-х рр XIV ст — періоду напруженої бо­ротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину Однак у той час ішлося лише про спільні акції литовських князів і окремих татарських угрупо­вань (можливо, тільки подільських татар) Що ж до спроби налагодження політичних контактів із правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Оль- гердом 1349 р, то вона не тільки не мала позитивних наслідків, а й закінчилась ув’язненням литовських послів Однак ця спроба не стала останньою, і саме за Ольгердового князювання було досягнуто політич­ного компромісу між Литвою й Ордою Певне свідчення цього маємо у словах великого князя ли­товського та польського короля Сигізмунда І, котрий на початку XVI ст, нагадуючи кримському хану Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську „приязнь”, посилався на історичну традицію часів Ольгерда й Вітовта В літературі висловлено гіпоте­зу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди у середині 60-х рр XIV ст Не заперечуючи цієї точки зору, треба, однак, зауважити, що немає підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську, ігно­руючи ті протиріччя, котрі існували в Орді

Очевидно, просування литовців на землі Півден­но-Західної Русі у 50-х рр XIV ст було узгоджене з Сараєм, і, таким чином, їх інкорпорацію здійснено на договірних засадах — у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької залежності оку­пованих Литвою територій від татар Про наявність такої залежності з певністю свідчить ярлик хана Тох­тамиша 1393 р, де він вимагає від литовсько- польського володаря „З підвладних нам волостей зібравши виходи (данину), віддай послам, що їдуть, для передачі до нашого скарбу”

Ця залежність тривала до кінця 90-х рр XIV ст, коли той самий Тохтамиш своїм ярликом відступив ук­раїнські землі великому князю литовському Однак і після цього правлячі кола Литви змушені були відку­плятися від татар регулярними „упоминками” Навіть через 100 років, на межі XV—XVI ст, великий князь литовський Олександр, намагаючись покра­щити взаємини із Кримським ханством, погоджувався на фактичне відновлення щорічного „виходу”, обіцяю­чи Менглі-Гірею „зі своїх людей 1 з князівських, 1 з панських, і з боярських у землі Київській, і Во­линській, і Подільській з кожної голови по три гроші давати щороку” Це є яскравим свідченням того, якою тривкою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність окресленого регіону від татарських ханів

Саме визнання цієї залежності дало можли­вість Ольгерду дуже швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сівер- щину та Поділля Цей успіх є тим показовішим, що на напрямках його зовнішьополітичної актив­ності реальні здобутки були менш ніж скромними тільки смоленські князі знову визнали зверхність Литви Боротьба ж за політичні впливи в Новго­роді, Пскові та Твері була програна

Тож не випадково один із руських літописців, відзначивши, що Ольгерд „багато земель і країн звоював, і гради, і княжіння узяв собі і збільшилось княжіння його більше всіх”, вбачав розгадку цього історичного феномена у тому, що володар Литви „не стільки силою, скільки мудрістю воював”