УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ (XIV-XVI ст.)

1. Українські землі під владою Великого князівства Литовського.

2. Українські землі під владою Польщі.

3. Українські землі під владою Московії.

4. Українські землі під владою Угорського королівства та Молдавського князівства.

5. Українські землі під владою Кримського ханства.

1. Більша частина території України (Правобережна та Лівобережна Україна) з середини ХШ ст. знаходилась під владою монгольської держави Золота Орда. В XIV ст., за литовських князів Гедиміна й Ольгерда, ці території перейшли під владу Великого князівства Литовського. Але у 1362 p. у битвах на Синіх Водах литовці разом з українцями розбили монголів і захопили Київ, а 1399 р. після битви на р. Ворскла, Литва розширила свої володіння до Чорного моря. Українські князівства невдовзі були ліквідовані, а на їх місці створені литовські воєводства Об'єднавшись з Білорусією, захопивши Україну, Литва перетворилась на багатоетнічну державу, в якій більшість становили слов’яни. Занепад Київської Русі, монголо-татарська навала призвели до ослаблення східнослов’янських земель. Цим і скористалась молода Литовська держава, яка у середині XIV ст. приєднала Київщину, Переяславщину, Поділля і частину Волині до Великого князівства Литовського. Дії литовців не були експансією, завоюванням. О. Субтельний влучно називає цей процес “проникненням, включенням, приєднанням”.По суті, це була інкорпорація українських земель до складу Литовської держави. Вони перебували у складі сусіднього Литовського князівства майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському народові повне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько української історичної науки Михайло Грушевський. Він має слушність, бо Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями, сама складала десяту частку підпорядкованих земель. Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному язичницькою, стала переймати релігію, звичаї, мову українців.

2. У Галицько-Волинському князівстві після смерті в 1340 р. галицько-волинського князя Юрія-Болеслава великий князь литовський Гедимін примусив великих бояр проголосити князем його сина Любарта, поширивши таким чином вплив і на галицько-волинські землі. У тому ж 1340 р. Польща й Угорщина почали війну проти Литви за Галичину, яка тривала з перервами багато років. За угодами 1350 p., а потім 1352 р. між Польщею і Литвою Галичина була залишена за Польщею, а Волинь — за Литвою. У 1370 р. за угодою між Польщею й Угорщиною Галичина підпала під владу Угорщини, провінцією якої вона була до 1387 p., після чого її знову загарбала шляхетська Польща. У 1377 р. польські феодали захопили Західну Волинь (Холм і Белз).

Якщо литовці досить помірковано ставились до розвитку подій у підкорених їм українських землях, на перших порах залишаючи місцевому населенню досить широкий простір для свободи дій, то поляки в основу свого курсу одразу доклали католизащ'ю. полонізацію і колонізацію краю, Ідо програмувало на перспективу різке загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин. Кревська унія призвела до того, що згодом, вже через століття, Литва стала предметом відкритих зазіхань з боку польських феодалів. До 1569 р., до підписання Люблінської унії, польські землевласники уже володіли значними територіальними надбаннями і привілеями в межах Литовського князівства.

У 1413р. між Литвою і Польщею підписано Городельську унію. На Литовсько-Руську державу поширились обмеження. які діяли у Польщі щодо прав православних. Лише католики мали право брати участь у великокняжій раді. В Луцьку та Кам'янці-Подільському засновано католицькі єпископські кафедри. Політика зближення з Польщею і обмеження прав місцевої верхівки наштовхнулась на опір частини литовських князів. Великі

князі литовські Вітовт (1392-1430) і Свидригайло (1430-1432), спираючись на православну шляхту, протистояли польським впливам.

Після невдалої змови у 1480-1490 рр. прикордонні з Росією князі: Одоєвські, Трубчевські, Старобудські, Рильські, а згодом Чернігівські та Новгород-Сіверські перейшли із своїми наділами під владу Москви. Литовський уряд розпочав війну з Москвою. Проте, антилитовське повстання у 1508 р. - під керівництвом українського князя Михайла Глинського, яке охопило північну Україну і Білорусію, змусило Литву укласти мир із Москвою і погодитись з втратою прикордонних земель. Князі Глинські також перейшли до Москви.

3. Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці XV — на початку XVI ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства і відстояти свою незалежність. Разом з тим московські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських — українських і білоруських — земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі.

Уже великий князь московський Іван III, об'єднуючи навколо Москви російські землі, ставив своєю метою возз'єднати в межах Російської держави всі землі, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю «отчиною», а себе — «государем всея Руси».У 1489 р. Іван III вперше заявив великому князеві литовському і королеві польському Казимиру: «Наши городы, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Цілком зрозуміло, що уряд Російської держави підтримував як переселення простих людей, так і перехід від Литви з землями під владу Москви руських князів з прикордонних, зокрема чернігово-сіверських, земель, їх прагнення відірватися від Литви і приєднатися до держави Російської.

У 1481 р. князі Михайло Олелькович, брат останнього київського князя Семена Олельковича, Федір Бєльський та Іван Гольшанський влаштували змову. Вони задумали запросити Казимира на весілля до Бєльського, схопити і вбити його, а великим князем проголосити Михайла Олельковича. Якщо ж це не вдасться, вони мали намір «відсісти від Литви з усіма землями до р. Березини і приєднатись до Московської держави». Але змова випадково була викрита раніш, Бєльський прямо з весілля, напіводягнений, залишивши молоду дружину, втік до Москви, а Михайло Олелькович і Іван Г ольшанський були страчені в Києві. Проте ряд чернігово-сіверських князів із

своїми володіннями — Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Семен Можайський (з Черніговом і Стародубом), Василь Шемячич (з Новгород-Сіверським і Рильськом) та інші — перейшли під владу Москви.

З 1492—1494 рр. з перервами до 1503 р. тривала війна Російської держави з Литвою. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям, після поразки литовського війська, вся Чернігово-Сіверщина з 319 містами і 70 волостями була закріплена за Російською державою.

У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила ще одну спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очолив цей виступ один із найбагатших князів Михайло Львович Глинський. Він походив із татарського роду, що переселився в Україну ще при Вітовті, володів широкими просторами на Полтавщині (прізвище походить від м. Глинська на Ворсклі), учився і багато років жив за кордоном, служив у німецького імператора Максимиліана, у курфюрста Саксонського Альбрехта, в Іспанії та Італії і скрізь здобув репутацію талановитого військового і державного діяча. Повернувшись у Литву, він швидко висунувся при дворі великого князя литовського Олександра Казимировича (1492—1506 рр.) і дістав звання двірського маршалка. Коли ж Олександр помер і став новий великий князь Сигізмунд І Старий, під впливом литовських вельмож Глинський був усунений з високих посад.

У 1508 р. Глинський і його прихильники підняли повстання в Білорусі й на Київщині, але українське й білоруське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глинський утік до Москви.

Великі князі московські продовжували політику об'єднання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смоленськ, населення якого відкрило ворота російським військам.

Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. стала приділяти багато уваги захистові своїх південних земель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, так званих «засечных черт», що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).

На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які разом з місцевим населенням, зокрема за участю українських козаків, відбивали напади кримських татар і турків. Найпівденніше була розташована оборонна лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.

Разом з тим уже в 50-х рр. XVI ст., за часів Івана IV, російські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кількома сотнями черкаських і канівських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневенького, що кілька років перебував на службі у російського уряду, здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. Наступного року загони російських військ під начальством окольничого Данила Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татарськими містами і звільнили багатьох невільників.

У 1558 р. почалася тривала і виснажлива війна Російської держави з Лівонією за вихід до Балтійського моря, до якої включилися і Литва, Данія, Швеція, Польща. Через це російський уряд змушений був послабити наступ своїх військ проти татар і турків на півдні.

У Лівонській війні в складі російських військ билися й українці. Так, відомо, що українець Микола Черкаський на чолі загону козаків брав участь в обороні Пскова від польських військ у 1581 р. і там загинув у бою.

4. У 1340 р. Угорщина і Польща розпочали війну проти Литви за Галичину, яка тривала з перервами багато

років. У 1349 польський король Казимир III Великий за підтримки угорських військ захопив Галичину, а згодом - Холмську та Белзьку землі. У 1349 південна частина Галичини, що пізніше одержала назву Буковина, відійшла до Угорщини (з 1359 Буковина перебувала у складі князівства Молдова). У 1350 наступник Карла Роберта, угорський король Людвік І Великий (1342-82) уклав угоду зі своїм дядьком, польським королем Казимиром III Великим, згідно з якою Угорщина "відступала свої спадкові права" на "Руське королівство" (Галичину) Казимирові, а після його смерті (коли у нього не буде синів) Польща разом з Галичиною, Холмською та Волзькою землями і Крем'янцем перейде до Людвіка. ∣('~')∣

Після смерті в 1370 Казимира III Людвік І став польським королем. У 1372 він передав владу над Галичиною своєму наміснику князю шлезькому Владиславу Опольському (1372-1379, 1385-1387). У 1376-77 Людвік І вів запеклу боротьбу з волинським князем Любартом і великим князем литовським Кейстутом за Західну Волинь, внаслідок якої до Угорщини було приєднано Холмську та Белзьку землі. Зі смертю Людвіка І особиста унія Угорщини й Польщі розпалася. Королевою Угорщини стала старша дочка Людвіка Марія (1382-87), а королевою Польщі - його молодша дочка Ядвіга. У 1387 Галичина була остаточно приєднана до Польської держави.

Закарпаття продовжувало перебувати під владою Угорщини. У 1393-1414 (або 1417) володарем Мукачівської домінії та наджупаном Берегівського, Земплинського та Мармароського комітатів був князь Ф.Корятович.

5. Кримський півострів під назвою Таврія (очевидно, від назви одного з народів — таврів, що мешкали тут у давні часи) відомий в історії ще за кілька століть до нашої ери. Назва ж Крим з'явилася лише в XIII ст., коли на півострові осіли татари і назвали Кримом м. Солхат (тепер Старий Крим). Протягом XIV—XV ст. ця назва закріпилася за всім півостровом.

В XI ст. Тмутараканське князівство, до якого входила й східна частина Кримського півострова, перебувало у складі Давньоруської держави. У XII — на початку XIII ст. на Крим і Північне Причорномор'я поширилась влада половців. У середині ХНІ ст., як і інші землі Русі, в тому числі й Північне Причорномор'я, Крим був завойований монголо-татарами. Було створено улус з центром у м. Солхаті, який підлягав ханам Золотої Орди. У Криму тоді жили представники різних народів — руські, греки, алани, половці та ін. У XIII ст. до кримських міст у значній кількості стали переселятися вірмени й італійці. Італійці, зокрема генуезькі купці, почали засновувати на кримському узбережжі свої факторії — торговельні й військово-адміністративні пункти, що стали головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом. Найбільшою генуезькою факторією в Криму, заснованою в другій половині XIII ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром перетворилася на великий центр міжнародної торгівлі. Особливо недобру пам'ять Кафа залишила як невільницький ринок, де татари й турки збували захоплених під час набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці вивозили до Генуї та Олександрії, де продавали в рабство.

Крім Кафи, генуезькими факторіями стали Чембало (Балаклава), Солдайя (Сурож, тепер Судак), Боспоро (на місці нинішньої Керчі), Тана в гирлі Дону та ін.

Унаслідок феодальної роздробленості Золотої Орди в 1449 р. від неї відокремилися кримські татари і було створено Кримське ханство. Кримським ханом став Хаджі-Гірей. Свою резиденцію він переніс з Солхата до Бахчисарая. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до турецького султана.

Туреччина ще з кінця XII ст., з часів султана Османа (1288—1326 рр.), почала швидко розширюватися і перетворюватися на могутню державу. Турецькі завойовники захопили візантійські володіння в Малій Азії, слов'янські землі на Балканах наприкінці XIV ст., а в 1453 р. оволоділи Константинополем, перейменували його на Стамбул і перетворили на столицю Османської (Оттоманської) імперії (Порти). У 1475 р. вони вдерлися в Крим. У 1487 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. На початку XVI ст. васалом Туреччини стало й Молдовське князівство, до складу якого входила й Буковина..

В основу своєї політики турецькі й кримські феодали поклали загарбницькі, агресивні війни. Вони захоплювали чужі землі, грабували підкорені народи, брали в полон і продавали в рабство мирних жителів, збирали данину й інші податки, по-звірячому знущалися з невільників. За турецької навали XV і XVI ст., як і під час монгольського нашестя, небезпека знову загрожувала всьому європейському розвиткові.

Особливо багато горя від турецьких і татарських нападів зазнавали український і російський народи. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей (1478—1515 рр.) напав на Київ, пограбував і підпалив його. Никонівський літопис сповіщає, що Менглі-Гірей «град Киев взя... и огнем сожже... Полону безчисленно взя; и землю Киевскую учиниша пусту». З тих часів українські землі майже не знали спокою. З 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі.

Ключові слова:

ВКЛ, Кревська унія 1385, 1362, Сині Води, Ольгерд; Польща, 1413, Городельська унія, Київське, Волинське князівство; Московія, Іван ІІІ, Чернігово-Сіверщина, повстання М.Глинського; Угорщина, Людовік І, Закарпаття, 1393, Ф.Коріатович; Кримське ханство, 1449, Менглі-гірей, 1482, Київ.

Вимоги до знань та вмінь:

Знати: особливості входження українських етнічних територій до різних іноземних держав, хронологію та основних діячів; соціально-політичне і культурне становище українських земель під іноземним володіння; ставлення українського населення до іноземного панування.

Вміти: позначати на картосхемі територіальні межі держав, у складі яких перебували українські землі, українські міста, які отримали магдебурзьке право, територію Кримського ханства; характеризувати політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського до і після Кревської унії, економічний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського, становище суспільних станів, здобутки в галузі освіти, уснопоетичної творчості та книговидання, архітектури й образотворчого мистецтва, діяльність видатних діячів періоду; описувати визначні пам’ятки культури цього періоду; визначати особливості суспільно-політичного життя українських земель у складі Великого князівства Литовського, причини та наслідки Кревської унії.

Рекомендована література: Петровський В.В. та ін. Історія України: неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі. -Х., «Школа», 2007; Русина О.В. Україна під татарами і Литвою//Україна крізь віки. В 15 тт. Т.6.-К., 1998; Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.5.К., 1994.

Дискусійні запитання

1. Час приєднання Київщини до складу Великого Князівства Литовського.

2. Причини війни між Свидригайлом Ольгердовичем та Сигізмундом Кейстутовичем (1432-40рр.).

3. Причини повстання Михайла Глинського (1508).