Столипінські реформи

Прихід до влади Столипіна на посаду голови Ради Міністрів та мі­ністра внутрішніх справ став важливою подією цього періоду. Він був великим противником ліберального й соціалістичного рухів і тому планував змінити Російську імперію з допомогою соціальнігх реформ та посилення політики русифікації неросійських народів, зокрема Фінляндії її України.

У 1910 р. Столипін видав спеціальний указ, яким наказував губернаторам не давати дозволу на створення товариств з quot;іно­родцівquot;, до яких зараховано також й українців². Влада відкинула законопроект про введення української мови до початкових шкіл України, а полтавський губернатор посунувся аж так далеко, що пропонував не допускати українців на посади учителів та шкіль­них інспекторів. У школах забороняли співати українських пісень, декламувати українські вірші і навіть виконувати українські мело­дії на музичних інструментах³. Уряд ліквідував українські культур­но-освітні організації, замикав товариства quot;Просвітиquot;, українські клуби й бібліотеки. Навіть заборонив продаж Євангелії українською мовою, що її видав Церковний Синод у 1905 р.

Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реак­цію⁴ — нові заворушення, заставляли організувати самооборону й об'єднуватися проти наступу.

Найбільш значною в діяльності Столипіна була аграрна рефор­ма. Вона мала на меті розв'язати нелегке земельне питання. Указ від 9 листопада 1906 р. скасовував обов'язкові quot;земельні общиниquot;

¹ Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 446.

² Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 425.

³ Пастернак Є. Нарис історії Холмщини й Щаляшшя (новіші часи). — Вінніпег, 1968.— С 113—114.

342

¹ Там же—С.

² Історія Української РСР.- Київ, 1953.- Т. 1.- С 628.

³ Там же.— С 629.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 430.

343

і надав кожному селянинові право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву quot;відрубуquot;. Селяни могли перено­сити туди свої господарські будівлі і створювати quot;хутірquot;. Крім того, уряд надав Селянському земельному банкові право виділяти селянам вигідні для сплати кредити на закуп землі. Це сприяло та­кож торгівлі землею, яку продавали поміщики, а також бідніші се­ляни. На жаль, ціни, за які продавалися поміщицькі землі, були такі високі, що небагато селян могли їх купити.

За неповних чотири роки четвертина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916— 1917 pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад сім мільйонів десятин землі. Внаслідок цього напередодні вибуху ре­волюції 1917 р. у руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га¹. У висладі столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила заледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалося селянство, майже вся перейшла в особисту приватну власність². Особисте приватне землеволодін­ня стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кож­ний двір у середньому припадало по 6,3 десятин землі, але декіль­ка поміщиків все таки ще володіли від 50 до 1000 десятинами зем­лі, а Терещенко мав 250 000 десятин³. У Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській губерніях приватне землеволодін­ня охоплювало близько 50% усіх дворів.

Слід підкреслити, що столипінська реформа викликала вороже ставлення з боку великих землевласників, які боялися втратити ро­бітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники, як гу­берніальний маршалок Волині Є. Журавський, Терещенко, Хари-тоненко та Чикаленко, поставилися прихильно до реформи.

Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увін­чалося тільки частинним успіхом, бо з можливостей, які вносила земельна реформа, користали багатші та проворніші селяни. Шля­хом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли гос­подарювати. Але зі зростанням багатшої верстви селян зростала теж т.зв. бідняцька верства, яка в цей час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській гу­бернії понад 33 000 господарств мали дві або менше десятин землі. У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсо­нщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори.

¹ Енциклопедія українознавства.— Мюнхен, 1949.— Т. 1.— С. 1042.

² Історія Української РСР.— Київ, 1953.— Т. 1.— С 635.

³ Щербаков В. Черниговщина накануне революции // Летопись революции.— 1927.— №. 2(23).- С. 31.

Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити. Малоземельним селянам аграрна реформа не тільки не дала можливості підкріпитися, вона приско­рила їхню повну ліквідацію й остаточно перетворила їх у пролета­рів. Багато шкоди наробив в українському селі алкоголізм, якому пособляла державна алкогольна монополія, бо деякі виділені наді­ли землі на повну приватну власність навіть не продавалися, їх просто пропивали їхні власники. Щоб чисельно зменшити бід­няцьку верству, Столипін заохочував бідніших селян емігрувати з України до Сибіру, де був достаток вільної землі. І багато людей користало з того, але були й такі, що поїхали там шукати кращої долі, але потрапивши на нових місцях у скрутне становище, бо земля ще не була освоєна й не було де жити, поверталися назад, стративши все, що мали¹.

Збільшені ряди бідняцької верстви легко піддавалися агітації чле­нів Соціал-Революційної Партії, які закликали їх до страйків та за­ворушень. Соціал-революцінери були проти аграрної реформи Сто­липіна, бо вважали, що землю треба було б забрати від поміщиків і роздати селянам безплатно.

* * *

У Києві з 1907 р. почав виходити історично-стнографічний та літературно-публіцистичний місячник quot;Українаquot;, як продовження quot;Київської Стариниquot;, за редакцією літературознавця, етнографа і філолога Володимира Науменка. Але цей журнал самоліквідувався з появою quot;Записокquot; Українського Наукового Товариства, яке по­стало з ініціативи і заходом того ж таки В. Науменка в 1908 р. Го­ловою Товариства був обраний Михайло Грушевський, який у ско­рому часі об'єднав біля нього десятки членів, старших і молодших наукових діячів. Товариство почало видавати свої quot;Запискиquot; і влаш­товувало прилюдні наукові конференції.

Репресії уряду, що мали хаотичний характер, викликали у різ­них партіях прагнення об'єднатися. Адміністрація таємними ука­зами забороняла приймати українців—quot;мазепинцівquot;, quot;сепаратистівquot; на посади вчителів і професорів університетів. Українські літера­турні твори роками лежали в цензурі, а державним урядовцям за­бороняли передплачувати українські часописи й журнали, чим влада позбавляла їх читачів і передплатників, а з другого боку, наклада­ла на видавництва великі грошові кари. У той спосіб видавництва

¹ Радянська енциклопедія історії України.— Київ, 1972.— Т. 4.— С 216.

344

345

позбавляли матеріальних засобів, що остаточно доводило до руїни й ліквідації тих видань.

Репресії з боку уряду викликали нові заворушення. Це найкра­ще виявилося восени 1912 р., в часі похорону Миколи Лисенка, на який з'їхалися представники з різних кінців України, в тому чис­лі й з Галичини та Буковини. У похоронному поході взяло участь понад сто тисяч народу. Тут були старі й молоді, заможні й бідні, інтелігенти, селяни й робітники.

У 1914 р. століття народин великого сина України Тараса Шев­ченка збиралася відзначити урочисто ціла Україна, включно з Гали­чиною й Буковиною. Під австрійською займанщиною приготування відбувалися без значних перешкод. У підросійських землях України по більших, а подекуди й по менших містах, постали офіційні комі­тети для вшанування пам'яті поета. Але ці приготування дуже зане­покоїли російський уряд, підбурюваний реакційною пресою. Чорно­сотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам'яті Шевченка і проти quot;мазепинськогоquot; руху взагалі. І вслід за тим міністр внутрішніх справ Маклаков заборонив друкувати про-пам'ятне видання в честь століття народин Тараса Шевченка. Мі­ністр внутрішніх справ рекомендував усім губернаторам не дозволя­ти публічного вшанування пам'яті Шевченка, називати його ім'ям вулиці і школи. Святіший Синод заборонив правити панахиди, Мі­ністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на акаде­мії й концерти в честь Шевченка². Унаслідок того в Києві урочисте відзначення століття Шевченка було відмінено й тільки в Катери­нославі та ще в двох-трьох містах відбулися святкування.

Але на тому справа не стала, ініціятиву взяли студенти, в першу чергу грузини, які ставилися з великим пієтизмом до Шевченка. Студенти створили протестний комітет, який організував 10—11 бе­резня 1914 р. у Києві вуличну демонстрацію. Але зараз з'явилася протидемонстрація чорносотенної студентської організації quot;Двого­лового орлаquot;, які волочили по вулиці й топтали ногами портрет Т. Шевченка. Так на вулиці міста вийшло спонтанно кілька десят­ків тисяч осіб і дійшло до сутички між двома демонстраціями. Влада, побоюючись, щоб не дійшло більш бурхливих виявів, спровадила кінну поліцію і кілька відділів козаків, щоб розігнати київських де­монстрантів.

¹ Ковалевськіїй М. При джерелах боротьби.— Інсбрук, I960.— С. 134—135.

² Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле.— Вінніпег, 1949.— С 162.

³ Там же.- С 163.

Подібні демонстрації мали місце також і в інших містах Укра­їни. Це був перший такого роду національний рух на землях цен-тральносхідної України, що виплеснувся на вулиці міст, щоб ви­явити своє невдоволення. Російська преса з подивом висловлюва­лася про цей несподіваний вияв потужності українського національ­ного руху. Заборона відзначати сторіччя народин Т. Шевченка знай­шла свій відгомін й на форумі Думи у Петербурзі. В часі палкої дискусії над тою справою високий царський достойник граф Кап-ніст, нащадок Василя Капніста, казав, що заборона святкувати сто­річчя з дня народження Шевченка є образою для цілої України¹.

Україна з польською та московською, чи змосковщеною укра­їнською аристократією, змагала власними силами в нерівній бо­ротьбі, не маючи навіть сприятливих політичних умов. Як засвід­чив quot;Союз Русского Народаquot;, серед найбільш завзятих ворогів ук­раїнського національного відродження не бракувало і зрусифіко­ваних українців. Православна церква, будучи підпорядкована по­вністю Російській Православній Церкві, виявилася найбільш успіш­ною зброєю у російщенні українського народу. Вона повністю сто­яла на послугах імперського уряду та московського шовінізму. Проте завдяки горстці українського дворянства-аристократії, головно на Лівобережжі та невеликого відсотка національно свідомої українсь­кої інтелігенції, український національний рух здобував щораз ва­гоміші позиції. Цей рух з кожним роком могутнів та мобілізував українське селянство, яке у своїй основі було здоровою і числен­ною базою у боротьбі за національне й соціальне визволення. В Україні обидва ці елементи були дуже тісно пов'язані й тому, що переважна більшість дворянства була чужородною, боротьба за на­ціональне визволення була одночасно й боротьбою за соціальне ви­зволення і справедливість. Унаслідок того напередодні першої сві­тової війни український народ під Росією не був ще належно на­ціонально й політично свідомий.

Період від скасування кріпацтва до вибуху першої світової вій­ни приніс великі зміни в Україні. Крім піднесення сільського гос­подарства, яке мало добрі та злі сторони, розбудовувалася також і промисловість, здебільшого завдяки мінеральним багатствам Укра­їни. Так само постійно скріплювався й захоплював щораз то шир­ші кола суспільства український рух, незважаючи на великі пере­шкоди з боку державної адміністрації. На переломі XIX—XX ст. Україна спромоглася на свою власну політичну ідеологію та після революції 1905 р. в Росії виявила себе живим і повним наснаги організмом, створивши свої власні політичні партії. Але найбіль­шим успіхом була відважна оборона прав українського народу на форумі російського парламенту — Думи. На жаль, все це стосува-

¹ Полонська-Васшіенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 431.

346

347

лося переважно права мати українську школу та розвивати укра­їнську літературу. Більших політичних домагань українська інтелі­генція, за малими винятками, під російською займанщиною не зу­міла ані сама, а тим більше в народі, закріпити.

Відданий українській справі, оборонець української мови і школи Микола Костомаров ревно намагався довести лояльність українсь­кого руху до Росії. Власне із його писань виходило, що весь укра­їнський рух вичерпувався такою скромною метою, як видавання книжок для народу, букваря та словника; навіть українську літера­туру визнавав він лише quot;для домашнього вжиткуquot;¹.

Наступне півстоліття не зробило великих змін у політичних по­глядах української інтелігенції, яка мала б вести свій народ до кра­щого майбутнього. Внаслідок того українство не дістало великої спадщини ідей, що творили би ясний і повний політично-держав­ний світогляд. Українська людина, яка виховувалася пщ різнородни-ми впливами, почавши зі школи, а потім преси, літератури й науки, засвоювала погляд, що український народ нездатний до творення свого національного життя в основних його ділянках — громадській, політичній, державній. Великий вплив на політичну думку українсь­кої інтелігенції кінця XIX ст. мали ідеї Драгоманова, що вважалися за ознаку найбільш поступового та модерного українства й проти­ставилися зневажаному quot;культурництвуquot;. Однак і вони зв'язували майбутність українства з розвитком поступових російських течій, спрямовували політичні настрої громадянства у бік лагідного спів­життя у російській державі, а не до державної незалежності².

І власне з такою політичною настановою захопила український народ війна 1914 p., а вслід за тим і революція 1917 р.