Роз'єднаність і перебування українських земель напередодні Другої світової війни у складі чотирьох держав були вагомим дестабілізувальним фактором політичного життя Європи.

Крім СРСР, Польщі, Румунії та Че- хословаччини, які намагались утримати вже підвладні й приєднати нові українські землі, на них почала активно претендувати Німеччина, а також Угорщина, що домагалася повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що самостійно український на­род у той час об'єднати свої землі в єдиній державі не міг. Усе залежало від балансу інтересів насамперед великих держав - Німеччини і СРСР. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «україн­ську карту» - вагомим козирем у великій дипломатичній грі учасників Другої світової війни.

Важливо підкреслити, що майже до початку Другої світової війни фашистська Німеччина була ініціатором активних дипломатичних дій у вирішенні українського питання на свою користь. І тільки тверда позиція радянського керівництва про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Пів­денно-Східній Європі, а також про відмову Німеччини від планів створен­ня «Великої України» під час переговорів у Москві з міністром закордон­них справ Німеччини Ріббентропом 22 серпня 1939 р. змусили німецьке керівництво відмовитися від зазіхань на українські землі.

Задоволення радянських вимог відкрило шлях до укладення наступ­ного дня радянсько-німецького договору про ненапад терміном на 10 ро­ків. Додатково до договору було підписано й таємний протокол, яким пе­редбачався поділ сфер інтересів обох держав. Окремий пункт протоколу містив положення, що стосувалися українських земель.

Відмова Німеччини від геополітичних інтересів в Україні була пла­тою за нейтралізацію СРСР напередодні війни. Маючи гарантії нейтраліте­ту СРСР, Німеччина 1 вересня 1939 р. напала на Польщу. Пов’язані з Польщею договірними зобов’язаннями Англія і Франція оголосили війну Німеччині.

Попри всю суперечливість і неоднозначність політики тоталітарного режиму в західноукраїнських землях об’єднання в межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важли­вим кроком у розв’язанні українського питання.

Дія радянсько-німецького договору про ненапад виявилася недовго­вічною. Гітлер поховав її 22 червня 1941 р. блискавичним нападом фаши­стської Німеччини на Радянський Союз. План цього нападу містився в йо­го директиві № 21 (план «Барбаросса») від 18 грудня 1940 р.

Від самого початку війни в Україну вдерлося 57 дивізій і 13 корпусів групи армій «Південь», їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського воєнних округів. Німці мали незначну перевагу в живій силі - 1:1,4, але значно поступалися в техніці: у радянських частинах було в 1,3 разу біль­ше гармат і мінометів, у 4,9 разу - танків і у 2,4 разу - літаків. Проте не більш як 20 % радянських танків і літаків були новітніх конструкцій. Через низку об'єктивних причин і злочинних промахів Сталіна та його ото­чення радянські війська, зазнаючи величезних втрат у живій силі та бойо­вій техніці, відступали на схід. За перші три тижні війни німецькі війська просунулись вглиб території СРСР на 300-600 км. За цей час Червона Ар­мія втратила 850 тис. солдатів, майже 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 20 тис. гармат і мінометів. Катастрофічної поразки зазнали понад 100 диві­зій (3/5 війська, яке перебувало в західних прикордонних округах). Напри­кінці 1941 р. німці окупували майже всю Україну.

У травні 1942 р. катастрофічною поразкою закінчилася наступальна операція радянських військ під Харковом. Тут загинуло три армії, а в по­лон потрапило близько 240 тис. осіб. На початку липня після 250-денної героїчної оборони радянські війська залишили Севастополь. 22 липня 1942 р., після захоплення німцями м.

Основними причинами трагічних поразок і катастроф на початково­му етапі війни були некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, насамперед внаслідок масових репресій 1937-1940 рр., незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, недостатня вій­ськова підготовка, багато тактичних прорахунків та ін. Однак, незважаючи на величезні втрати, гітлерівський план «бліцкригу» було зірвано. Радян­ське командування отримало час для накопичення резервів і підготовки планів контрнаступу.

Окупаційний режим, що був встановлений німцями в Україні, спира­вся на нестримний кривавий і моральний терор і мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними й людськими ресу­рсами потреби Німеччини; звільнити шляхом фізичного знищення, депор­тацій і вивезення на роботу до Німеччини українського населення «життє­вий простір» для арійської раси; сприяти колонізації значної частини оку­пованих земель, заселенню їх німецькими поселенцями.

За роки війни фашисти закатували на українській землі понад 5 млн осіб, у тому числі майже 2 млн радянських полонених і близько 1,5 млн євреїв. Було депортовано до Німеччини 2,4 млн юнаків і дівчат. Каральні загони СС спалили 250 населених пунктів республіки, населення яких було розстріляно. Німці нещадно мордували жінок, дітей, літніх людей. Значних репресій зазнали культура й освіта. В Україні було створено 50 гетто і по­над 180 великих концентраційних таборів.

Необхідні вирішальні умови для визволення українських земель від фашистських загарбників були створені перемогою Червоної Армії під Ста- лінградом у лютому 1943 р. і поразкою німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р. Високе патріотичне піднесення народу, масовий трудовий і воєнний героїзм, єдність фронту і тилу, грізний рух Опору - все це стало чинниками переможного наступу радянських військ по всьому фронту.

Визволення України почалося 18 грудня 1942 р., коли під час контр­наступу під Сталінградом було вибито німців із села Півнівка Міловського району Луганської області.

1944 - рік остаточного визволення українських земель. У ході Кор- сунь-Шевченківської, Луцько-Рівненської, Львівсько-Сандомирської, Кар­патсько-Ужгородської та Яссько-Кишинівської наступальних операцій за­вершилося визволення території України від німецько-фашистських загар­бників. 14 жовтня вся Радянська Україна була повністю очищена від оку­пантів, а 28 жовтня було визволено Закарпаття. Вперше вся етнічна україн­ська територія опинилася під радянською владою.

Визволення України було оплачено надто дорогою ціною. Протягом січня 1943 - жовтня 1944 рр. в одній оборонній і 11 наступальних операці­ях загинули й дістали поранення 3,5 млн радянських солдатів і офіцерів, в основному росіян, українців і білорусів.

У результаті остаточного післявоєнного об'єднання споконвічних українських земель територія УРСР збільшилася на 110 тис. кв. км., а на­селення - майже на 7 млн осіб. Уперше за багато століть усі українці опи­нилися в межах однієї держави. Були встановлені та гарантовані кордони з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною й Румунією. Українське пи­тання щодо возз'єднання українських земель перестало існувати.

Народ, який пройшов через випробування війни, витримав такі муки й зумів вистояти, повинен особливо дорожити уроками минулого. Найбі­льшим уроком є ціна війни і миру. Загострення в сучасну добу проблеми війни і миру підвищує, як ніколи, відповідальність за те, щоб виключити силові методи, а тим більше збройне протистояння, з практики відносин між державами й народами. Другий урок полягає в тому, що усі люди ма­ють усвідомити, що мир - це не просто відсутність війни. Мир - це терпи­мість і злагода, взаємна повага й співпраця, ненасильство у відносинах між людьми, державами й народами. Минула війна показала всім приклад міжнародного згуртування перед спільною загрозою. Саме антигітлерівсь­ка коаліція країн, які належали до різних суспільно-політичних систем, у найбільш вирішальний для людства період відіграла доленосну роль. При цьому головну роль відіграли слов’янські народи СРСР, на долю яких припадає понад 85 % людських втрат.

Наступний урок полягає в тому, що справді демократичні держави ніколи не воюватимуть між собою. І ще повчальний урок, який має не тільки пізнавальне, а й незаперечне практичне значення. Перемоги не було б без віри людей у себе, свій народ і свою державу. Патріотизм був насамперед найвищою відповідальністю - загальною, колективною і осо­бистою - за всю державу, її сьогодення та історичні перспективи. І саме такий патріотизм має бути неоціненним зразком для нас, для наступних поколінь українського народу.