8-й розділ. Земельна власність.

Займанщина земель, яко основа земельної власносте. Окружні козачі полкові та сотенні землі. Права на дрібну земельну власність козаків хазяїнів. Розпо­рядження про старозаїмочні землі Російського уряду.

Займанщина земель, яно основа земельної власности. Основою економичного життя населення України була його земельна власність. На землі сиділа і од землі годувалася більша частина людности. Xtojk мав право на землю у слободської Україні, хто роздавав сю землю? Скільки було землі і як вона поділя­лася N∏jκ слобожанами, мЬк тодішніми станами? Чи справед­ливий був поділ? Чи багато було осібних землевласників, і скільки землі належало до їх володіння? Які права мав на землю Російській уряд? Чим було так зване старозаїмочие земле­володіння, котре виявляє з себе найбільшу і пайцікавійшу особ­ливість земельної власности у Слобожанщині? Яке було це землеволодіння — чи громадське („общинное") чи приватне („личное")? Нелегко одповідати на сі питання, бо вони ще не розв'язані у наукових працях, але минути їх не можливо і я висловлюю на них свій погляд на підставі історичних дже­рел та де-яких розвідок.

Право земельної влажности у слобод ській Україні було зв'язано з її заселенням. Земля ся була, як ми знаємо, диким полем, за котре йшла боротьба з татарами: вона тільки тоді увійшла у склад Московської держави, коли було заселено поселенцями: головна ж частина поселенців се jk були українці, котрі вийшли з чужої Польскої дерікави. І ось з одного боку московські царі віддавали землі слобожанам, щоб привабити їх до переселення на дике поло і накладали па них обов’язок обороняти сю країну і московські окраїнни городи, а з другого самі переселенці почали дивитися па сі землі, яко на свою земельну власність на підставі трудо­вого начала, котре нам відомо у звичаєвому праві народу українського й великоросійського, бо переселенці захищали землі від татар і, піднімаючи віковічну цілину, поливали її своїм трудовим потом.

Окружні козачи полкові та сотенні землі. Коли засновувався новий город у Слободській Україні, він получав окружну землю. Так коли заселився Чугуєв, велено було писцу Ладижен- ському описати, виміряти ближні і дальні землі, сінні покоси, риболовлі, ліси, бортні уходи, перевісища і усякі угоди і одме- жувати їх від Білгородського повіту. При сьому мусили бути й ті білгородці, котрі мали де-які з Чугуевськіх земель па оброці, бо їм замісць сих оброчних земель треба було дати нові. Орних земель Чугуєвські козаки получили по 60 четвертей на чоловіка (ЗО десятин), а старшина більше; окрім сього їм одведено було ще лісів, сінокосів і усяких угодів. Бо Чугу- евський повіт, одмеж’ений від Білгородського, займав значну частину теперешньої Харьківської губернії. Сюди увіходили окрім Донця річки Уди, Лопань і Харьків. Там власне й були оброчні землі Білгородців, де вони били звіря, ловили рибу, мали бортні дерева і т. д. Отсі промисли, потрібували страшенно широкого земельного простора—сотен тисяч десятин. Із-за сих земель й вийшла у Чугуевських українців з Білгородцями суперечка. Грамоти на сі землі Білгородці не мали, а тепер хотіли їх получити для своїх промислів чугуєвці україньці. І такі промисли вони вже позаводили: пасіки чугуєвців зна­ходилися у 20—ЗО верстах од Чугуєва і туди навидувалпея розбишаки, котрі крали коней, видирали бджіл і убивали хуторян.

Схожу звістку про наділ землі ми маємо і що до Охтирки. У 1657 року у Білгород воєводі кн. Ромодановськоліу була прислана з Розрядного приказу царська грамота, щоб він вислав з Білгорода на Охтирське городище свого товариша Акинфова і звелів йому разом з воєводами і приказними людьми сумежних городів Олешні, Колонтаєва й Охтирки обме­жувати землі нових Охтирських поселенців від їх сусідів, бо вони о тім подали проханнє через свого отамана Дмитра Іва­новича з товаришами (се був той самий отаман, про якого ми раніше подавали звістку у розділі про козацьку автономію).

Теж саме ми бачимо і в инших містах та містечках. У 1676 р. прийшли з Задніпрянщини українські переселенці Поддубний та инші й оселили слободу біля Вольного; по їх проханню була одмежована орна земля і сінні покоси і усякі угоди на дикому полю проміле Охтирки, Богодухова і Сінного у сло- бодськоїї Україні на козачих землях. Вільготи у відбутках їм дали на 3 роки, а також промислові вільготи, землі і усякі угоди їм одведені були усім укупі („вопче") у помістье ПО 37¹∕^,2 десятин коленому. Окрім того вони дістали сінокос од слободи униз по р. Ворсклі по ліву руч спільно з Вольповсь- кими козаками, ліс на будівлю і на дрова—толе укупі з Воль- новцями, риболовлі у р. Ворсклі—рядом з Вольновцями. Українські поселенці Лебедина і Лебединського повіта або сотні дістали землі по межевих книгах Абакума Іевлева (котрого року, не знаємо), а поновлені були сі мелеі у 1681 р. Після межевания Іевлева у сих Лебединських земельних дачах було осалеено містечко Мелеирич, та й по р. Пслу Лебединці поосалеували села—Селище, Пристайлово, Червлене, Березки і Бишкинь. А землями і лісами і сінокосами і усякими угодами володіли мешканці сих сел „вообще всѣмъ городомъ черезъ межу", а осібно сі села та деревні землями і усякими угодами не були наділені. Виходить, що й тут, як і у Харькові, Лебе- динською городською земельною дачою володіли й мешканці усіх сел, котрі виселилися з Лебедина й поосажували ті села. Вони там для себе порозчищували сінокоси і декотрі окопали їх для себе, а другі, у кого таких окопаних лук не було, косили „вопче", себто гуртом. Гадяцькому полковнику Мих. Васильєву окрім його власного ліса дано було право вїздити у великий Лебединський ліс разом з Лебединцями. Салтовські поселенці у 1660 р. получили по одинаковому числу четвертей, а у 1705 р. грамоту па старі земли і нові заїмки.

Права на дрібну земельну власність козаків-хазяїнів. У основі земельної власності! і її походження лежала вільна заїмка— законне право займати усякі угоди. Про се оповідав представник слободсько-української старшини у Катеринииській Комисії Кондратьев. Не так давно, казав він, теперешня слободська Україна була безлюдною й дикою пустинею. Царь Олексій призвав із Задніпрянщини вільних українців для заселення сієї пустині і дав їм дозвіл займати землі й угоди по їх власній воіл. Простор був безмірний і ніякої міри землям сих переселенців не було положено. Через се кожний заняв собі стільки землі і угод, скільки йому було потрібно. Оттак сей нарід, оселившися слободами і з'єднавши гражданський устрій з війсковим, назвався слобожанами Слободських полків; замість жалування за воєнну службу він дістав право па безмитну торговлю. Полковники і старшини, по жаловаппих

ι⅛δ

грамотах, теж могли робити заїмки і ранійше усіх заняли собі, скільки їм. було потрібно. Так оповідав про історію походження земельної власности у слобод ської Україні представник дворянства у 1767 році, а він міг її знати, бо вона творилася й за його память, при його батькові, дідові та прадідові; і увесь рід Кондратьевих добре знав, як вибувалися землі у старі часи на Слобожанщині. А ось свідоцтво про це вже Харьківських військових обивателів, котрі вписалися у міщан­ство. Вони оповідають про заселення слобідської України теж саме, що й Кондратьев, кажучи, що їх діди та прадіди були визвані московськими царями й оселилися городами, містечками та селами на Україні на безлюдних землях і за сей вихід з-за Дніпра переселенців і їх нащадків пожалували усякими вільготами: дозволяли ім займати усякі землі і угоди, безоброчно та безмитно промишляли та торгувати. 1 ось прадіди їх, а потім і вони самі, оселившися на вільних землях, заняли собі кожний вільні паї, отруби орних, ЛІСНИХ і сінокосних земель, млини, хутори і инші угоди; деякі набули собі землі іще покупкою й володіли ними усі часи, навіть і після скасування Слободських полків, коли Слободські полки повернули у гусарські, а їх самих у війскових обивателів. Т. Селиванов, котрий приймав участь у розмеже- ваннї старозаїмочпих земель, написав про них записку в 40 роках XIX ст. І ось він каже, що у дрібних володільців старозаїмочних земель—а такими були усі війскові обивателі і декотрі з инших станів—сливе зовсім не було кріпостних актів на їх землі, окрім тільки духовних та купчих, вдні казали, що документи їх загублені або знищені у пожарі, другі, що їх одібрало начальство, треті, що хоч документів і не було, а володіння їх од дідів та прадідів було безперечне. На підставі грамот автор брошюри висловлює думку, що заїмка означала вільну займанщину або придбання земельного отруба; вже самі неправильні фігури сих займанщин нагадують, що там була вільна заїмка сього отруба. Де землю набули по кріпост­них актах або від громад, там загони, ниви мають форму квадрата. Треба тільки глянути на плян Харьківської земельної дачі, щоб побачити, що тут не було ні наділа, ні розділа землі: кожний по своїй волі та змозі займав те, що йому подобалося і що можливо було здобути. На підставі привилеїв, жалованних грамот багацько військових обивателів у старі часи своїми займанщинами орудували як своєю земельною власністью,—продавали їх, заставляли, передавали по духовних, віддавали у віно за дочками. Деякі з війскових обивателів, вступивши у військову або гражданську службу, здобули дворянство—і усе таки у них залишилися їх прадідівські

старозаїмочні землі без жадних кріпостних актів. Иньші поробилися купцями, міщанами або цеховими—і все таки володіли своїми прадідівськими землями та лісами по старо- заїмкам. Виходить по думці Т. Селіванова, що старозаїмочне землеволодіння було взагалі не обчеське, а участкове. Такого ж погляду держиться і О. Л. Шіманов, котрий присьвятив сьому питанню особливу розвідку. Він каже, що старозаїмочне землево­лодіння було участковою земельною власність»), а старозаїмщики такими земельними власниками, як і козаки Гетьманщини.

Що в основі земельної власности у Слобожанщині лежала вільна займанщипа земель, се підтріимуеться справді й жало- ванними грамотами й иншими джерелами У грамоті 1682 р. Харківському полковникові Донцеві дозволено було заселяти Ізюмськпй полк українцями Харьківського, Охтирського та Сумського полків з тим, щоб вони будували й заселяли городи й роз‘орували свої землі. У грамоті 1668 р. Донцям було стверджено, щоб полковники Слободських полків, козача стар­шина, козаки й міщане, де хто живе у якому місці, землями, пасіками, сінокосами і усякими угоди, котрі вони заняли собі по своїм заїмкам, володіли як і перше по своїх україн­ських звичаях і щоб воєводи до україньців не мішалися і їх земель по міряли. У грамоті 1705 р. Сумському йолковни- кові Кондратьеву згадується про заселення Сум, Суджи, Мірополья, Білополья, Краснополья українськими задніпрян­ськими переселенцями і про те, що за їх козачу службу, замісць грошового та хлібного жалування, указано було полкову службу одбувати по українському звичаю при усяких вільготах і дозво­лено заїмки займати, пасіки і усякі грунти заводити.

Приведемо тепер на зразок де-кілька указівок з тодіш­нього життя на старозаїмочне походження земель у ріжних полках. Ми знаємо, що полковники мали владу одводити землю не тільки своїм полчанам, а й собі самим. І ось доказ сього. У 1689 році Сумський полковник Ондр. Гарасимович Кондратьев проміняв свою займанщину у Миропольскому повіті (пасішне місце з ліском, та сінні покоси для хутора), яку він заняв по свойому украіньскому звичаю, на пай помістної землі Суджанського сотника Матвія Олексієва. Лебединський сотник Супрун заняв Ліс і з пасікою і сінокосні луки, озеро і усякі угоди, а йому їх одмежував московський приказний. Але найцікавійше, поважне і рішуче свідоцтво про старозаїмочне походження земельної власности у Сло- бодських полках взагалі, ствержене царською грамотою, ми знаходимо у надрукованій мною грамоті Петра і Івана Олексіє- вичів про стару займайнщину козака Безрученка, котру козаки Мирополья хотіли повернути до своїх окружних земель г. Миро-

полья. Сей козак зайняв землю, котра була обмежована йому, і туди призвав, по українському звичаю, вільних українців. При унуках цієї землї з’явилося більш, ніж було по межевому випису і ось сей лишок і хотіли Миропольські козаки прилучити до своєї городскої землі. Але унуки Безрученка одповідали на се, що такі лишки по закону отдаються поміщикам, а слобо­жане Сумського, Охтирського і Харьківського полків володіють землями і усякими угоди по своїх заїмках, хто скільки заняв, не тільки невеликий грунт, а й па тисячі четвертей і більш; і такими заїмочпими землями по свойому українському звичаю володіють не тільки вони самі, а й їх жінки і діти, і унучата, і родичі. По царській грамоті велено було усю землю Ів. Без­рученка як кріпостпу, так і заїмочну, залишити його на­следникам: орної землі 112 четвертей, сінокосу на 250 копиць, лісу 36 десятин да у другому місці 5 дес. да у третьому 10 дес., бо дід його їв. Безрученка з тієї землі ніс полкову козачу службу і ті землі дадені були йому Івану в старі часи по государеву указу і по одписках та обмежеваншо бояр і воє­вод, а заїмочні землі і усякі угоди заняв він по свойому укра­їнському звичаю, як і ипші його товариші-козаки і суперечок і прохання про сі землі з 1671 по 1691 рік на нього Івана у Москві од. Миропольських козаків не було. А по царському указу старшині і козакам Сумського, Охтирського і Харьківсь­кого полків землями і угоди велено володіти по їх українсь­кому звичаю по заїмках, хто що заняв, і на такі заїмочні землі їм давалися жалованіи грамоти, і таких заїмочних земель ні у кого не можно було однімати, бо й по писцовому наказу навіть у поміщиків не одбираються ті заїмочий землі, котрі з’являються по за їх межами та гранями. Найважнійше для нас у сьому доку­ментові те, що заїмочний початок земельної власності! царі при­знають звичайним для трьох старих полків слободської України; про четвертий полк—ІЗюмській - нічого не сказано мабуть через те, що він тоді був з єднаний з Харьківскім, а Острогожскій полк був поселений на Білгородскій линії серед великоросійских осель, де були помі тні землі. Дуже цікава вказівка в супліці на те, що займанщини були величезного розміру—по 1000 й більше четвертей. Цікаво й те, що займанщини переходят до нащад­ків, а до того ще нарівні з кріпостною землею. Значить, заїмка давала таку ж тверду владу на землю, як і кріпостний акт. Путивльскі великоросійські поміщики у 1708 р. супере­чилися за землі з Білопольськими українцями і з сієї супе­речки ми дізнаємося про в’ізжі ліси Білопольських козаків і про те, що землями вони володіли „вопче по войсковому роздѣлу, кто чего діетоин". Ми розуміємо се свідоцтво так, що земля почиталася війсковою власністью і поділялася війском на паї, поміж війскових чинів, по їх достоїнству -себ то старшині більше, простим козакам меньше. Земля Білопольских козаків Сумського полка, котру вони заняли для себе і володіли з старих часів, отвержена була за ними, разом з лишком її.

Але найбільш поважне для пас свідоцтво про зай- манщину дає нам „(Экстракт о Слободськпх полках" 1731 р., котрий являє з себе оффіціяльний документ і містить у собі певні звістки на підставі полкових відомостей. Ось що опові­дає він нам про початок землеволодіння: козакам і підпомошпи- кам у Харьківському полку жаловапиих земель, виміряних у четверті, нікому ніколи не давалося, а з початку заселення містечок і сел поселенці займали дикий степ і розчищали ліс і з тих часів до теперешніх по свойому звичаю володіли й володіють по своїх заїмках через межу. А коли де-які з коза­ків та підпомошників розійшлися невідомо куди у ріжні сло­боди, їх подвірьями, землею та угодами володіють їх діти та брати та свояки і новоприхожі поселенці, котрі служать замісць їх козацьку та підпомошницьку службу; і сім ново- прихожим землі дає козацька старшина; підсусідки ж немають ні власних грунтів, ні угод, а проживають у сусідах, у хатах старшин, козаків або підпомошників, при пасіках їх, при скотар­ських, овчарських хуторах, винокурнях та млинах, годуючися з своїх заробітків". Про ізюмський полк там обговорено теж саме: „у Ізюмському полку як козакам, під помощникам, так і всім мешканьцям кожному осібно земель у дачу не давалося і вони їх не мали, а володіли з початку, володіють і нині усякими угодами по жаловапиих грамотах громадами („в общество"), хто що собі 3ⁱope по своїй заїмці через межу. А як козаки і їх підпомошники і иньші полкові мешканьці проживали на сих своїх полкових обческих жаловапнпх землях і перейшли у иньші слободи, їх подвірья і землі велено віддавати, по указу Апраксіна, реєстровим козакам, як старо­жилам, також і внов оселеним по распорядженпю полкових і сотенних старшин, а иньшимн володіють їх брати, родичі та свояки й покупкою. !таких безлюдних та виморочних подвірьїв, земель та дикого поля є ще доволі. Що до підсусідків, то вони не мали й не мають ніяких земель та у год, бо вони по свойому убожеству проживають у чужих дворах й годуються од роботи, а як хто з них обзаведеться майном, той вступає в козачу полкову службу і тоді оре землю і володіє усякими угодами укупі з усіма козаками". У Охтирському полку було такеж землеволодіння. Там теж як хто з казаків та підпомошників виходив у иньші місця й після них залишалися хата і подвірья та орне поле —один або два загона поля—то в сі їх пустки, з відома ко­зацької старшини, родичі сих „сходців" або пО'во-прихожі ко­заки приходили й володіли ними і за се одбували усі козацькі одбуткі; а де-які хати й тепер стоять пустками і ніхто ними не володіє. У Острогожському полку де-які козаки з безлісних місць були переведені на р. Айдар і Богучар і їх підгородні землі залишилися вільними, а декотрі з них свої землі про­дали КН. Меньшікову. ХтОЖ ВИХОДИВ 3 слобод у ИНЫПІ місця, тих подвірья трималися під охороною, а орні землі обробляли обивателі, щоб вони не за пустіли та щоб і подвірья і землі можливо було передати новоприхожим козакам. Усі отсі сві­доцтва підтримують нашу думку, що у всіх полках були полкові землі, як загальний козачий земельний фонд, але кожний козак орав для себе особливі ниви та загони, котрими й користувався; і сими землями забезпечена була козача служба, котру несли козаки без жалування. Через те як хто небудь з них виходив із слободи у инше місце, його двір та земля залишалися або родичам, або й чужому, але з тим, щоби той узяв на себе його війскові обов’язки—полкову службу. Що полковую козачою землею козаки володіли по розділу, значить окремими загонами поля, шматочками лісу, сінокосу, як своєю земельною власністью, се ясно видко з уступ­ного листа козаків сотенного містечка Золочова свойому сотни­кові Ондрію Голуховичу на двір і землі Золочевського козака Пилипа Сосновського. Ось зміст сього дуже ціковаго документа. „У 1714 р. у Золочівській ратуші Золочівські діди—Золочівський голова з товаришами по совіту і любові своїй до свого сотника Ондрія Голуховича оддаємо йому, його жінці навіки подвірья Золочівського мешканця Сосновського, котрий вийшов з Золо- чіва на слободу од полкової служби—двір, і до двора дві хати, винницю, ліс до двора на урочищі Жуковщині, дві луки сінокоснї і що належить до сього двора орного й неорного поля. 0. Голухович, по купчій, у кот­рий се усе було прописано, продав хорунжому Харь- ківськаго полка Роману Григорьевичу Квітці". Оттак „по своїй любови^α до старшини Золочевські діди зменьшували свої козачі землі й збільшували старшинську земельну влас­ність. І всеж таки бувало, як ми бачили, й так, що охотників заняти хати, пустки та вільні земельні загони не находилося, бо, як ми знаємо, козача служба була дуже тяжка, а землі скрізь було дуже багато й можна було оселитися на стар­шинських землях. Були такі землі і у Ізюмському, і у Остро­гожському полках. Де котрі, виходячи з слободи, свої ниви продавали.

Як, бачимо, слободсько-українське заїмочне землеволодіння схоже було з великоросійським помістним у тім, що і в ньому земля забезпечувала війскову службу, але воно значно відрі- жнялося од нього і сю ріжницю добре розумів й проводив на ділі Московський Розряд: помістне володіння було воло­дінням, а не повіюю земельною власністью, не вітчиною; воно було улаштовано навіть у подробицях особливими пра­вилами; старозаїмочне володиния—се була козацька земельна власність, до роспорядженя котрою центральний московський уряд не доторкався і її нічим не обмежував окрім-тільки козачої війскової служби. Коли вийшла суперечка за землі Лебе­диної кіх козаків, у Розрядному приказі не знайдено було указу про наділ четвертями слободських полковників, козаків і міщан, бо воєводи давали землю на пашні українцям взагалі, а не кожному особо. Старозаїмочні землі переходили од одного коліна до другого і у кінці XVlII ст., як побачимо далі, ними володіли унуки та правнуки тіх козаків, котрі їх получали з початку заселення по жалованних грамотах і по межових виписах. Що ж до великоросійских помістних земель, то московський уряд не дозволяв великоросійским служилим людям навіть селитися на полкових козачих українських землях, бо те й друге землеволодіння у основі своїй і у походженню свойому були не однакові. І так дивилися на них і Розрядний і Помістний прикази: великоросійскі служилі люди були для них обивателями власної Держави, а українці—переселенцями з чужої сторони, котрим треба було дати усякі вільготи і перш усього вільну займанщину земель, яка була їх українським зви­чаєм, щоб вони охоче переселялися на дике поле за Московську границю. Були оселі великоросійських служилих людей і у Слобожанщині, але їх наділяли землями по великоросійському помістному, а не по українському земельному праву займан- щини. І коли випадково великоросійські поміщики або служилі люди оселялися на полкових українських землях, Московський центральний уряд їх звідтиля виселяв. Так було, наприклад, у суперечці за землі Білопольских українців з Путивльскими поміщиками (1682—1685 р.), коли велено було великоросій­ського поміщика В. Вишневського з товаришами з його деревні Павловки вислати і навіть будівлі на їх подвірьях знищити, а кріпаків перевести на їх великоросійські землі. У Ізюмському полку теж Воєнна колегія виселила з козачих земель велико­російських однодворців. Козачи землі не дозволялося продавати людям инших станів, котрі не одбували військової служби. І ось ми справді читаємо супліку на те, що у 1690 році Мирополь- ський козак Подсененко продав свою землю, з якої одбував козачу службу, попам Безрученкам, бо се було заборонено і попи мали право володіти тільки церковними землями Але прода­вати козацькі землі старшині не було заборони. 1 ось куплею та займанщиною козацька старшина, як ми бачимо, й утворила собі широку земельну власність з громадських козачих земель. Сумський полк. Сидр. Кондратьев видав у 1690 році універ­сал, у котрому ствердив за Ів. Чернявським гайок, котрий він заняв собі по українському звичаю з відома полковника

Распорядження про старозаїмочні землі російського уряду. Те­пер подивимося, які були видані укази про заїмочне право Слобожанщини Російським урядом у XV³III ст. Це заїмочне право, стверджене жаловаипими грамотами, істнувало на Укра­їні до 1735 року, (тоді воно було скасовано реформатором слободсь- кої України Кн. Шаховським, котрий одначе признав колишні козацькі заїмки законним способом здобування земельної влас- ности). Такі заїмочні землі дозволялося передавати дітям, унукам, родичам, хоч би’ на них ніяких письменних актів і не було. Ce було стверджено указом Цариці 16-го лютого (февраля) 1735 року. Але при кожній полковій канцелярії були установлені кріпостні контори, у котрих треба було об'я­вити, записати усі купчі, уступні та мінові записі, полковничі універсали й иньгаі документи на села, деревні, хутори, млини, двори, землі, ліси, сади й усякі угоди, коли вони не були явлені та записані в великоросійських та провіпціальних кан­целяріях у кріпостних книгах. Можно було записати їх в сих нових конторах безпошлинно, але не пізнійше як через I¹ /з року, а після того записувати вже за гроші. Ci укази, особливо перший, скасували право займанщини на будучину, але й вони не посміли скасувати тієї заімочної власності-!, котра тоді істнувала, бо себ значило ограбувати увесь український трудящий народ, відібрати у нього землю чи право на землю, котре він здобув, проливаючи кров, у боротьбі проти татар і поливаючи роспахану землю своїм потом. Що до скасування займанщини на будучину, то й тут цариця Anna зламала те, що обіцяли та своїм словом стверджували московські царі і її дядько царь Петро Великий. Як проводилося у життя се роспорядження цариці Анни, ми не знаємо. Здається, що воно у вся­кому разі не доведено було до кінця, бо й сама реформа Кн. Шаховського взагалі була знесена при цариці влизаветі. Одначе при Катерині П заїмка була зовсім скасована. У 1766 р. видана була комисарська інструкція, в котрий є кілька пунктів що до заїмочних земель. Усі обчеські грамоти на землі війскових містечок велено було одібрати (щоб вони немов не втратилися) і зберегати у Комисарствах, а в містечка дати їх копії; з окремих же грамот і кріпостних актів на ймення земельних власників і виданих полковими й сотенними канцеляріями указів і усяких документів, котрі належать власне до них а не до обчеств, дати тільки копії, а орігінал залишити у себе. У.сі обивателі повинні були жити у своїх поселеннях, де вони доси жили, а переходи заборонялися, бо од них чинилася велика шкода: спустошивши землю на одному місці, переходили на друге й на третє і сим привлащали собі і ті й другі землі, називаючи їх заїм- ками і Hiκo⅛y пившому поселятися там не дозволяючи. Окрім сього справедливо, щоб кожний мав обческої землі стільки, скільки йому потрібно, не беручи зайвої, більш по­треби, у обіду иньшим. А як такі случаї трапляться, тоді суперечку повинні розбірати сьвідки й дізнаватися, хто раніше володів і кому більш потрібна ся земля. Але се торкається тільки земель, котрими володіли обчества, що ж до особистих заїмочних земель, то вони, по жалованних грамотах, зали­шаються за тими, хто ними здавна володів. Обчеські лани й сінокоси треба було розділити проміж обивателями, з їх загаль­ного призволення у зв‘язку з їх одбутками, щоб не було кривди одному перед другим: хто платить по роскладці більше у казну, той повинен більше мати й землі. Але сюди не належать ті, хто володів власною землею по кріпостях або по заїмках. Право в‘ізжати у обчеські ліси було заборонено; от же треба було описати усі ліси і зробити їх заповідними, а залишити тільки малу частину, щоб можливо' було рубати дрова обива­телям. А хто з обивателів на пустопорожній землі або у вирубаному лісі на своїй займанщині виростить ліс своєю, а не громадською працею, той має й володіти ним. Сією коми- сарською інструкцією була зроблена, як ми бачимо, велика земельна реформа: право вільного перехода з одного місця на друге, а разом з ним і право нових заїмок було скасоване; старе право вільного вчзду в громадські ліси теж було знищено, але все ж таки старі заїмочні землі залишилися за їх власти­телями, навіть залишилося заїмочне користування старозаїмоч- ними землями та сінокосами і тільки було зміненоу тім, що поставлено було у залежність від казенних відбутків та від потреби обивателя. Що до обов'язку представляти документи у комисарство, то се привело не до цілости, а до згуби їх, і потім, коли з’явилася велика потреба в документах, щоб дока­зати обчествам свої права на окружні старозаїмочіг землі, прий- шлося розшукувати їх усюди по архивах. У тому ж 1766 році видана була центральним урядом інструкція можевим канцеля­ріям і конторам, на підставі котроїщовиино було робитися й гене­ральне межевання земель у слободськїй Україні. По XIX розділу її треба було межувати землі війсковим обивателям не кож­ному осібно, а усім мешканцям заразом. Але з них виключалися ті, хто записався у купці або міщане по городах, бо сі люди жили не з землі, а з торговлі та промислів. Значить спе­ціального межування дрібних старозаїмочпих земельних участків зроблено не було, бо зробити того не було ніякої спромоги у тодішніх адміністраторів. Центральний уряд хоч і розумів, що землеволодіння у Слобожанщині не схоже з одно­дворческим четвертним, але приклав до розмежування однакові правила.

У 1769 році була одчинена у з’вязку з земельною реформою у Слободсько-українській губ. межова контора і в указі про се заявлялося всенародно: „у слободсько-україпській губ. е чимало пустопорожніх державних земель. Переселенці присвоїли собі з них по старому звичаю стільки займанщин, що не могли навіть розробляти їх, а окрім того ще й поширяли сі свої заїмки, стісняючи козаків в одбуванню козачої служби. Через се уряд видав комисарську інструкцію, де було велено зробити розмежування, щоб кожний знав свій наділ або заїмку, лишок повернув і мав свою земельну дачу по правильних кріпостних актах і указах так, як і велпкоросіяне. А щоб межування йшло скорійше, дана була рада земельним власникам, що хто хоче залишити за собою свої займанщипи, мусить по добрій своїй волі, без суперечок розвестися у землях з своїми сусідами. А коли всеж таки великі суперечні заводили навіть ті, у котрих були лишки земель, то для таких одчиняється у Харькові межова контора, котра буде межувати землі по полюбовній згоді сусідів; хто полюбовно з сусідами розведеться у землях, за тим залишиться його земельний лишок, а хто заведе супе­речку про землі, про котрі до 1763 року скарг не було, у того будуть його землі виміряти і увесь лишок одберуть; теж саме буде робитися і з тими, хто у строк не роспочне полюбовного розводу землі. У слободсько-українській губ. володіння землею не таке, як у Великоросі!', бо більша частина земельних власників мають землі не по законних кріпостних актах, без визначення міри, а тільки по своїх заїмках, котрі вони потім що більше поширили. І ось коли громада, маючи лишки, не розведеться по добрій волі до прибуття землемірів, тоді на долю кожного мусить зали­шитися земля без лишку, тількі у пропорції по 15 десятин на кожну людину мужського пола.

І ми маємо справді зразки такого полюбовного роз­ділу (наприклад, Мерехвянського обчества 1777 року, Kpac- нополья 1781 року). Як проходило генеральне межування, про се нам свідчить генеральне межування г. Охтиркц. Воно було зроблено у 1769 році, значить тоді, як у Харьківі була вже одчинена межева контора. Землі Охтирських меш­канців були обмежоваиі осібно у кожного, а земля війскових обивателів обмежована взагалі. її було 21252 дес. на 4986 ревизських душ, положених у подушний оклад по послідньої ревизії; виходило у середньому тільки по 4 дес. на душу замісць колишніх 40 дес! Серед Охтирського населення, котре володіло сією земельною дачею, ⁵∕β було війскових обивателів і тільки ^{[II] [III]∕θ (декілька десятків осіб) належала до иньших станів; се були премьер-майори, підпрапориі, прапорщики, вахмистри, протопопи, попи, канцеляристи, колишні сотники і судді. Вони мали невеличкі шматочки землі—у середньому 20—30 дес. і тількі дві пустоші мали од 100 до 200 десятин (одна належала до Охтирського Троїцького маиасгиря). Купців, міщан та цехових серед них ми ще не бачимо—мабуть через те, що тоді не було їх у Охтирці, як і по иньших городах Слободсько-української губернії, доки там не ввели нових губернських установ у 1775 році, бо тільки тоді заявилися сі нові стани купецтва та міщанства. Були ще виділені піддані, котрі проживали по хуторах осібних земельних власників. Вигонної землі місту Охтирці було одмежовано 2790 дес. у 1771 році.}

Коли з’явилися нові стани—купецтва, міщанства та цехових у слободсько-українських городах—тоді стало гостро питання й про їх право на окружну землю. У 1782 році харьківські війскові обивателі, котрі вступили у міщане — Гавришенко, Ортюхтаиньші, 13 чоловіка—подали Харьківському намістникові Черткову прохання, щоб за ними залишилися їх земельні дачі Харьківської окружної землі. Воші оповідали про те, як діди та батькі їх заїмкою здобули собі власні участки орної землі, сінокосу та лісу, а деякі набули їх покупкою. Далі писали про те, як сі землі залишилися за ними і після скасування Слободських козачих полків, а у 1781 році, коли вони записалися у міщанство, їх упевнили, що сих земель од них не одберуть. Тепер же вони дізналися, що хто записався у купці або міщане, той не матиме права користуватися землями, бо їм нарізані вигонні городські землі, щоб вони займалися хлібо­робством. Для них же сі вигонні землі не годяться, а вони прохають повернути їх з міщан поколишньому у військових обивателів. Чертков зробив розпорядження, щоб намістницьке правління залишило сих міщан у міщанстві і щоб залишилися за ними їх старозаімочні землі; він додав навіть, щоб також робили з міщанами й повітових міст, бо, нарізуючи вигонні землі, уряд хотів тільки приблизити землю до городських мешканців 3 комисарськоі відомосте про слободу Xyxpy видко ¹), що там було у 1783 році 886 ревизських душ і 7365 дес. землі. Всією тією землею володіли одні війскові обивателі; при кож­ному призвищу війскових обивателів показано, скільки йому власне належало усякої землі—орної, сінокосної, лісної й неудобно'! і при усіх зроблена примітка, що це була старозаї- мочна земля. Окрім сієї землі було ще 345 десятин обчесь- кого громадського • порозділеного дровяного лісу, котрий залишили по загальній постанові для того, щоб гатити гатки і для иньших громадських потреб; про сей ліс теж було ска­зано, що він старозаїмочний. Усього у слободі Xyxpi звій- ськових обивателів з'явилося 773 земельних власника, за котрими показано було 7299 дес. землі (решта 66 здається належали до церкви), тоб-то на кожну ревизську душу прихо- ДИЛОСЯ ПО 9,4 дес., окрім обчеського ліса, котрого приходилося ще по 0,44 дес. на душу. Далі показано у відомостях 116 чоло­вік безземельних військових обивателів, про котрих сказано, що хоч у них (власне у їх батків та дідів) і була старо- заїмочна земля, але в давніх роках вони з’убожіли на козацькій службі і уступили її мешканцям своєї ж слободи і через те тепер у них землі немає, а заробляють вони хліб роботою у тих обивателів, котрі мають землі. У свойому поясненні про ліси обивателі сл. Xyxpn заявляли, що лісами вони володіють на підставі жалованної грамоти 1657 року по старих заїмках і по куплі один у другого (до 1736 р., коли купля була’заборо­нена). У тих лісах дерево—дуб, береза, осика, вільха —частиною тільки годиться на будівлю, а б льш усього хворосту; лісників у сих лісах ніколи не було й тепер немає, а кожний хозяіп береже свій власний пай (участок) й користується ним тільки для своєї потреби—на будівлю хат, на паливо, на огорожу, а зайвого не беруть, зберегаючи ліс для себе й для своїх нащадків. Окрім же сих приватних обивательських лісів є ще порозділений громадський ліс, котрим відає й котрий оберегає.Хухряиська земська ратуша; з нього, з відома обчества і зем­ської ратуші, дається тільки хворост убогим слобожанам для огорожі подвірьїв, а більш його піхто не рубає. В часи роз­межований Хухрянської землі в окрузі, по старій заїмці, без волі обчества, без полюбовного розводу і без жадної заміни у 1770 році землеміром одмежовано було поміщиці Смаковській і сину її од першого чоловіка Перекрестову Осипову 2333 деся­тин землі орної, ліса. риболовель і усяких угод. Про сю землю ведеться суперечка між обчеством і поміщицею у Охтирському повітовому суді. Пасік по лісах не було, а їх держали хозяіни у своїх дворах, а літом вивозили на свої власні лани. У од­ного війскового обивателя був водяний млин на річці Xyxpi- Усі обивателі сл. Хухри займалися хліборобством, а деякі скотар­ством і викуруваниям горілки. Продаючи свої прибутки, вносили у казну подушно й инші громадські грошеві внески. У обивателів сл. Хухри було 9 винниць, у кожній по 3 казана. Дрова рубали рідко з власних лісів, а більш усього купували у сусідніх поміщичих селах. Ні ярмарок, ні базарів у Xyxpi не було. Начальником у слободі був по вибору громади староста.

'Схожі звістки про старозаїмочиі землі війскових обивателів були і в иньїпих комисарськіх відомостях, наприклад, міста Лебедина з слободами й селами, також сл. Межирич. Теж саме мабуть було і у всіх комисарських відомостях, хоч про се нам ще треба довідатися. Виходить, що комисарські відо­мості! дають нам поважні і певні звістки про найцікавійші для нас питання що до старозаїмочного землеволодіння: вони показують: і) що основою слободсько-українського козачого землеволодіння була займапщина земель, 2) що земельні паї займалися у власність кожним мешканцем, 3) що для загального користування виділялася тільки невеличка частина земель, більш усього ліси, 4) що старозаїмочиі землі переходили в наслідство, 5) що деякії з володільців -^козаків, розпродавші свої участки своїм або чужим людям, поробилися безземель­ними підсусідками та робітниками, 6) що з козачих земель Одмежена була значна частина їх осібним земельним власни-' кам—козацькій старшині та иньшим, 7) ще взагалі старі козацькі займанщини істнувалп з початку заселення краю до скасування автономії, пережили автономію і були обмежені за військовими обивателями усіх міст та слобід по генеральному межуванню, але тільки в окружних дачах, а не кожному дрібному власникові особисто, як се робилося з землями середніх власни­ків. І се мало свої поважні наслідки. У XIX ст. старозаїмочиі землі через се почали переділятися і перетворилися у обчеську влас­ність (бувши у всі часи приватною), а окрім того казна обложила їх без ладного на се права податком, проти чого обчества мусили виступити на суді у звісних старозаїмочних процесах.

Харьківській віце-губернатор без дозволу навіть централь­ного уряду у 1814 році зробив величезну аграрну реформу— рівний переділ старозаїмочних земель між усіма поселя­нами по числу душ у кожному семействі і заборонив прода­вати або переводити землю у чужі руки. А зроблено се було для того, щоб дати спромогу збірати казенні збори. Податки накладалися на все обчество і для сього треба було, щоб обчеська земля не зменшувалася і щоб не було серед поселяй безземельних або малоземельних. IIotlm і сенатор Горголій, і Харьківська казенна палата все більше та більше ширили серед поселян отсей переділ земель. Ce робилося в 20 — 40 роках XIX столітя. Дальші переділи йшли вже по ревизіях.

Початок панського дворянського землеволодіння. Ми дали повну історію козачого дрібного землеволодіння на Слобожанщині. Те­пер нам треба звернути увагу па походження та історію по- міщичої—старшинської, дворянської—а також маиастирської земельної власності!.

У 2-му та 5-му розділі ми вже торкалися питання про панські старшинські слободи з їх підданими посполітими, але більш оповідали про населення сих слобід; тепер нам треба дати звістки про початок та зріст самих земельних маетностей. Земля була військовою власністью, але право на заїмки, по царських жаловашшх грамотах, мали не тільки козаки, а й козацька старшина; значить, старшинське земле­володіння мусило з’явитися одночасно з козацьким. Полковники мали право роздавати землі старшині і сим правом вони й користу­валися Діставала листи на землю старшина і від московського уряду, як. на помісти та вотчини. Здобували землі й куплею і уся­кими не зовсім законними, а иноді й зовсім незаконними способами. Ми маємо відомости 1749 року про окружні козачі землі. Вони нагадують нам звісне і дуже поважне для історії Геть­манщини „Генеральне слідство о маетностях" 1729 року. У сих відомостях оповідається про те, які старшиньські сло­боди і коли осажен! були на окружних козачих землях. Ось, наприклад, відомости про слободи, села, деревні та хутори приватних власників, котри були засновані ними в сотеиній Мерехвіанської козачій окрузі. Слобода Артемовна ген. прокурора і майора лейбгвардії кн. H. ІО. Трубецкого. Вона була осажена сто років тому назад (значить ніби в 1649 р., вдійсности пізнійшо) в дачах мерехвянської сотні на полковій землі в двох верстах од Мерехви Харьківським полковником Ів. Сірком і тоді в ній було2 подвірья підданних. Землі присій слобідці було ЗО четвер­тей (45 десятин) та лісу версти на три (се вже вийде деся­тин 900). Сірко віддав сю слобідку й млин при р. Мерехві з усіма угодами у віно за дочкою зятю свойому тодішньому сотнику Ів. Артеменку, котрий довго володів нею, а потім продав бригадиру слободських полків Хв. Осипову, котрий провів межу сієї купленної землі по урочищах. Осипов володів Артемивкою років з 10, а потім продав її полк. Шидловсь- кому; той 'знов продав її полковому суды Данилсвському, котрий проміняв її мерехвянському сотникові Щербині на село Бурлук в Ізюмському полку; удова Щербини продала у 1739 році слободу кн. Трубецькому (тепер там було висе більше ста дворів підданних). З годом управителі князя силоміць заволоділи сотенною козачею землею на четири версти (себто більш ніж 1500 дес.), чим зробили великі утиски козакам.

Село Рокітне у семи верстах од Мерехви було осажено па полкових землях б. Харківським полковником Гр. Донцем років з 50 тому назад (значить у 1699 році) і володів він тим селом і занятими вільними козацькими землями -орним полем, сінокосом і дібровою на пів версти біля села; після смерти його володіли удова і син Іван, а у 1716 році протали вони Липецькому сотнику Черняку, по проханню котрого одведені були йому Харьківською полковою канцелярією з вільних ко­зацьких земель ще сінокоси і усякі угоди через сотників і старожилих Мерехвянської сотні; по смерти ж його володіли до 1746 р. син і удова, котра вийшла заміж за подполк. Мат. Куліковського; а Куліковській без усяких кріпостей заняв мли­нову гатку на сінокосппх луках козака Мерехвіянської сотні і при тому млину поселив слобідку і скотарській хутір, захо­пивши силоміць козачої мерехвіянської землі по р. Джгуну і позарічного орного і неорного поля, сінокосів і инших угод в ширину версти на '4 й більше, а вдовжину на 10 верст і тім зробив утиски мерехвіянським козакам у землях. Ізюмського полковника—деревня Аксютовка. Козаки та підпомошники сієї деревні продали йому років 20 тому назад свої подвірья з орними полями, сінокосами в дачах її на версту (більше ста десятин), а окрім того він сам заволодів силоміць козачою землею на ¹∕2 версти та подвірьями і сим зробив утиски коза­кам і підпомошникам; другі підпомошники уступили йому свої подвірья, але купчих на них не дали й проживали в них, володіючи усякими земельними угодами і укриваючися від козачої служби за полковником; себ то виходило так, що вони записані були його підданими, щоб не одбувати козачої служби; Слобідка Гуляй-Поле у 15 вер. од Мерехви поселена була років з ЗО тому (у 1719 р.) назад на полковій землі Харківським полков­ником Гр. Квіткою там, де буди займанщипи-хутори, пасіки, сінокоси, поля козаків Островерховки, котрі ними володіли по ста­рих заїмках з вільних земель біля урочища Гуляй-Поля версти па чотири; там же були заїмки, заняті з вільних земель другими козаками з старих часів з початку заселення мерехвіянської сотні; і сі землі Квітка купив і осадив там слобідку Гуляй-Поле, а тепер володіє син його Харьківський полковник Іван версти на 4. Деревня Гут або Гніповка кн. Крапоткина була поселена на полкових землях, а з початку тут заняв гатку на млин козак мерехвіянської сотні і заснував хутір, котрим володіли і його діти років з 10, а потім продали козакові Гиипу з братом, і вже сі володіли хутором до 1736 року, а у сім році Ів. Гнид таємно од брата продав хутір разом із батьківською займапщиною—подвірьям у Мсрехві з левадою, огородом, сінокосом, 10 нивами, яблуневим садохм у лісі і пасічним місцем кн. Крапоткину, котрий поселив там у 1737 році слобідку Гнипівку і збудував при тій слобідці гуту і до сієі гути невідомо з чого заволодів бором па 1 версту з полкової землі. А козак їв. Гпип після сього продажу не захотів уже відбувати козачої служби і перейшов у слободу Уразову кн. М. М. Голіцина, залишивши брата свого у великих недостатках; брат не міг одбувати козачої служби і через се зменьшився і козачій комплект. Слобідка Гузенка ген. Девитца була осажена Mepex вянськім сотником Бульским років з 20 тому назад (у 1729 р.) в урочищі при Гузівськіму млині, котрий був занятий в старі часи з вільних полкових козачих земель козаком Гузем, а той продав його Харьківському полковникові Ів. Донцю Захарьевському, а той Харьківському городничому Голуховичу, син котрого продав її сотнику Бульському. Бульський при сьому млині на козачій полковій землі Mepex- вянської сотні осадив сю слобідку і володів нею 6 років, а опісля продав майору Полубояринову, а той Девитцу, котрий захопив сінокосні луки деяких козаків та орну землю на 1 версту та байрак козака Рубана та ще навкруги його ниви та сінокоси та ліс на I¹/2 версти, чим зробив великі утиски в землях козакам Село Борки абшитованого май­ора IOp. Куликовського у 6 верстах од Мерехви було осажене полк. Гр. Донцем років 50 тому назад (у 1699 р.) на полковій землі в Мерехвянських дачах і до нього належало окружної землі сажнів на 20. Син Гр. Донця продав його Харьківському полковникові Прок. Куликовському, котрий володів ним років з 20 до смерти, а потім воно перейшло до сина IOp. Куликовсь­кого, котрий силоміць ще захопив з козачої полкової округи землі верст на 6, а то й більш. Хутір Водолажця Крамара в версті од Мерехви. Ще в давні часи козак Білокур заняв собі там млинову греблю і володів нею років з 20, а після смерти його вона перейшла до його трьох дочок, котрі усі укупі воло­діли нею років з 10, а потім продали удові сотника Щербини, а та Бульському, а той Крамарю, котрий завів там хутір і заволодів ще 2 нивами з козацьких земель. Слобідка Kpe- менне—Комарівка. Років 70 тому назад вона була осажена полк. Гр. Донцем для поширення казенних здобутків і його служб на куплеиних ним у казака Гудзя і ипших землях у великих і непроходимих лісах, нетрях і пасіках поблизу Крим­ського погранична Перш сими землями володіли козаки полтав­ського малоросійського полка, розчистивши ліси своїм коштом у 6 верстах од Мерехви. В тій слобідці він збудував млин, двір та винницю і володів нею до смерти, а після його смерти вона перейшла до сина його Хв. Донця, а після його смерти до рідного брата Івана, котрий населив там більш ЗО дворів вільних підданих і продав полковнику Л. Шидловському за 800 карб. І на ті грунти по куплі й заїмці свого батька він дав купчу, де були означені землі по урочищах, і по тій купчій сим грунтом володіли батько і син Шидловські, а потім син Шидловський продав полк. Бульському за 500 карб. Кн. Як. Крапоткин 25 років тому назад силоміць повідіймав у великому лісі пасічні місця з липовими тесаними хатами й иншими пасічними потребами, розведеними яблоневими садками у ріжних козаків мерехвіянської сотні, хоч ті позаймали ту землю собі у давні часи, років з 100 тому назад (мабуть трохи меньше) і володіли ними років з 70. Будівлі він сплюндрував, хати переніс у свою Буду, а яблоневими садами і лісом во­лодів силоміць сам, а тепер володіє його удова кн. Пр. Kpa- поткина.

Ce скорочена мною відомость тільки про одну, мерехвіянську сотню, які на її землях явилися слободи, села, деревні та хутори приватних власників. Такіж відомості! ми маємо й про иньші сотні Харьківського полка—Мартовецьку, Банківську, Вовчанську, Салтовську, Золочівську, Соколовську і ГІерекопську. Булоб цікаво роздивитися, як і в сих сотнях складалася земель­на власність старшин,алей ітам робилося теж саме, що у мерех­віянської сотні—були тільки иньші папи, а здобували воші собі землі у сотенних козацьких округах точнісінько так, як і у мерехвіянській сотні. Теж робилося і по инших сотнях Харь­ківського полка і навіть по усіх, ипьших полках. У Мерехвянській сотні на козацьких землях з‘явидося 17 усяких панських осель, котрі заняли значну частину полкової козацької землі; значить, старшинськр. земельна власність виділилася з загальних козачих окружних полкових земель. Коли полкові козачі землі забірали папи —старшини, козаки мусили звідтіля виселятися. Так зробили Золочівці після того, як їх землю позаймали Голухович та кн. Крапоткин. Ci панські слободи виникли головним чином з старих козачих займапщпн, котрими козаки володіли часом як дрібні власник. Але були й такі слу чаї, що заїмку робила козацька старшина, бо й вона мала право на займанщипи у купі з козацтвом. Заїмочними землями мали право распоряджуватися власники по своїй волі—продавати, міняти, передавати у нащадок і таке инше. І ми справді бачимо, що маетности часто переходили од одного власника до другого. Переходючи вони звичайно збільшувалися, бо нові власники, особливо великі вельможпї пани, захоплювали собі землі з полкової округи, хоч тим і робили утиски козацьким громадам; иноді вони примушували продавати їм землі за дешеву ціну. !Іноді продавали земли й такі люди, котри не мали па них ніякого права. Хутори та греблі для млинів ширилися та переверталися в деревні, слобідки, деревні та слобідки—в села та слободи. Приватні власники володіли землями по урочищах і захоплювали нові шматки мірою на версту, або й па 10 верст або й більше. Значить, їх землі не були як слід обмежені од полкових. Бачимо й таке, що піддані, себто посполіти користуються зем­лями для хліборобства укупі з козаками з загальних козачих окружних земель в м&ках окружної дачи. Серед приватних земельних власників бачимо більш усього козацьких старшин, але разом з ними йдуть великі магнати великоросійського походження—як, наприклад, кн. Трубецький або кн. Крапоткин. Коли слободка Сірка Артемівка попала уруки кн. Трубецького, число підданих виросло з 20 до 100 і захоплено було навіть не самим князем, а його управителем та підданими козачих земель на 4 версти. Були тут й инші великоросійські земельні влас­ники, як Бульский; були й прості великоросійські поселенці; були й попи, були й манастирі. Ми бачили ранійше, скільки було панських слобід у Слобожанщині і земельних приватних власників, як складалося з них слободсько-українське дво­рянство. Ми знаємо, що були тут і великі магнати з велико- російского та чужоземного дворянства, котрі мали величезне число підданих. А звісно, що велике число підданих свід­чить нам і про велику земельну власність. Значить серед приватних земельних власників слободської України була купка таких, котрі мали не сотні і не тисячи, а десятки тисяч десятин землі. Таким, наприклад, був рід Кондратьевих, котрий дав кілька полковників Сумському полкові, а полков­ничі уряди дали йому землю. По актах генерального меже­вания роду Кондратьевих належало 119083 десятин землі, причім Кондратьеви ще з давних часів почали для певності! володіння укріпляти свої землі царськими вотчиними грамотами, переводючи землі з помістья у вотчину в рід свій на вічні часи, бо така грамота справді покривала й захищала земельне володіння, яке б воно не було. Змагатися проти такої грамоти було неможливо, хоча й би раніще земля була набута й не зовсім законно; особливо потрібно було се робити Кондратье- вим у Сумському полку, де вони купували помістья у великоро- сійскіх поміщиків і однодворців.

Другим власником великих маетностей з козацької стар­шини був рід Перекрестових—особливо полковник Ів. Ів. Перекрестов. Але його маетности були узяті в казну, в особливу комісію і після того їх почали продавати тароздарювати. Зберіг невелику частину Перекрестовських маетностей зять його Гречаний; друга частина була повернута синові його Данилу Ясенове і частинаМартииівки опинилася у руках кн. Меншикова. Ів. Ів. Перекрестов, як ми знаємо вже, набував собі маетности

т усякими способами. У село Лутище, наприклад, він перевів силоміць 20 дворів козаків з полкового села Подарей Охтир- ського полка, себ то, виходить, повернув вільних козаків у підданих. Взагалі треба сказати, що земель до панських сло­бід належало дуже багато: до двох слобідок гр. Гендрикова у валковській сотні захоплено було землі на 15 верст; до слоб. Непокритої, в котрій було 100 дворів, належало на 25 верст в окрузі, до дер. Цаповської (кн. Крапоткина)—округа на 7 в. длинини і 5 ширини. До панського дворянського землеволо­діння належало ще манастирське—манастирі теж набули собі великі маетности і земельні угоди.

Манастирське землеволодіння. Так у Харькові був зоснова- ний у 1726 р. Покровский монастир, котрий давав кошти на Харьківській Коллегіум. Для сього приписані були до нього пустині, а окрім того він набув жертвами багато маетностей. Жертвували більш усього ради Коллегіума. Коли манастирь був закритий, він мав 3076 дес. землі, 600 підданних, 50 мли­нових кол, 3 винниці, скотарські дворі, сади. У Валковському повіті до нього належала дер. Рубанівка—жертва удови Вал- ковс'ькбго сотника Рубанова, сл. Песочки і Замоській Кут— жертва кн. Голіцина, у Харьковському—хутори Клочко, Липець- кий, Немешлянський Шаповаловський, Данилівськи# Черева­тий, пустоші—Уставникова і Куленчовська, Гринцов Por і дер; Гуки, котра була куплена еп. Епифаніем, у Змійовському пов. хутір Вопяковській. А. ось як охазяїнувався і здобував собі землі Куряжський манастирь біля Харькова. На місці мана- стиря була колись пасіка Олексія Куряжського серед густого ліса, котрий тоді йшов од Харькова аж до Куряжа. У нього се місце купив за 150 грошей Тенетевський, а у сього купив за 200 злотих, давши ще в придачу млин з землею під Данилівною, Харьковский полковник Гр. Донец з другими старшинами Харьківського полка— титарем Логином Хведоровичем і иньшими. Вибравши ігу­мена, вони дали на манастирське хазяйство бджіл, 100 овець, плуг волів і куплені землі. Окрім того полковник, по своїй полковничій владі, одвів новому, монастиреві вільний ліс вверх по р. Куряжу, а в ширину на 1 версту і подарував свій власний грунт, котрий він купив у дітей боярських. Титарь Логвин, Харьківский мешканець, робив вклади і в церкви міста Харькова. Робив земельні вклади в манастирь увесь рід Донців; Кост. Донець дав мапастиреві чотири озера коло річкі Чепеля, Хв. Донець—кілька шматків землі, укупі з братом Іваномг-млпн з землею по р. Удах, по духовній свого батька; Ізюмський полковник Мих. Кост. Донець отдав Чепельску

дачу з лісом і сінокосами. Один Харьківський мешканець пода­рував Куряжському манастирю на будівлю церкви хутір з угодами на Люботинській землі. Гр. Донець у 1678 році передав Куряжському манастирю займанщину двох мельників, котрі за часів полковника Хв. Репки поубивали Білгородських служилих людей, і доручив Логвину Хведоровичу на його власний кошт збудувати там водяного млина. У 1687 році манастирь получив царську жалованну грамоту на свої землі, щоб забезпечити себе од тих Харьківськіх мешканців, котрі в манастирських урочищах позаймали собі займанщини; велено було навіть зробити чертеж усім манастирським землям. З другої царської грамоти 1686 року видно, що манастирь прохав оддати йому вновь поселені сельце Сіноліцовку та Пісочин, дер. Гаврилівку і Коротич, де жили вільні пересе­ленці з за Дніпра. Грамота потребувала, щоб про сі села та їх населення були зложені переписні книги. З грамоти не видко, чи получив манастирь сі 4 сельця, але у 1732 році він воло­дів в селі Пісочині слобідкою й хутором, в Сінолицовці хутором, селом Полевим, де було 267 підданих, і при ньому хутором Куряжським. Одна жінка у Харькові продала манастиреві свій хутір із ставком і свою стару земельну займанщину за 500 злотих. Про Святогорський манастир ми оповідали уже раніше, тепер же тільки додамо, що з початку Святогорський манастирь володів величезним числом угод—більш усього риболовлями по р. Донцю—по обох берегах Донця од гирла р. Оскола до гирла рр. Жеребця і Бахмута, себ то на 50 верст у довжину. Тут вище манастиря був перевоз через Донець на Тор, з якого ченьці мали значний дохід. Але у 1664 р., коли оснувалося місто Маяки, його передали мешканьцям сього міста. Манастирські землі та угоди позаймали Цареборисовці та Маячане. У кінці XVTIl ст. до Святогорського манастиря належало 27000 десятин землі і 2000 душ підданих. Охтирський Троїцький манастирь мав у 1785 році у ріжних місцях 1574 десятин землі. У 1762 році манастирь мав 180 підданих, мельників при своїх млинах, землі й угоди у ріжних місцях, хуторці та млини. Дивіюгор- ський манастирь у кінці XVlI ст. мав чимало земель та угод— риболовель при гирлі рр. Богучара і Дона, котрі здавалися у оброк острогощанам. У початку XVIII ст. Дивногорський манастирь мав вже добре хазяйство: у Острогожську подвірья і часовню (укупі з жіночим маиастирем), у слоб. Селявиній— землі й 100 хат підданих. Сіннянській сотник Григорьев віддав усе своє майно на засіювання Сіннянського манастиря і був першим його ігуменом; усієї землі манастирь мав на 2 версти длини і на версту ширини і 100 підданих; син Охтирського полковника Миколи Матвієва подарував манастиреві вигон. По відомостях 1787 р. всієї землі під манастирем і в сл. Братениці було 3661 дес. да в дер. Чернеччині 452 дес., окрім того манастир володів слоб. Малою Писарівкою. Сумський полковник Гарасим Кондратьев заснував Сумський Успенській манастир. Манастир мав 6 садів більш ніж па 48 дес., у дер. Чернеччині млин з 10 колами, чимало земель, котрі набув більш усього куплею. Наприклад, у 2 Сумчан був куплений хутір з ліском, сінокосом і займанщина на новій греблі за 40 талярей —се була їх батьків­щина. Але були й земельні жертви. У 1686 році манастир получив царську грамоту на свої землі. По відомостях генерального межевання Сумському манастиреви належали: дер. Чернеч- чина з 648 дес. землі і 75 підданих, хутір Чернеччина з 213 дес. і 82 підданних, пустош Тихоновщина з 13 дес., деревня Чернеч­чина в Краснопільскому повіті. Озерянська пустинь мала у 1773 р. 5 садів, 7 дес. орної землі, 6 дес. лугу і 3 дес. ліса. Змієв- ській Миколаевській козацький манастир мав пожалованні і куплені землі; у 1681 році йому була одведена заїмочна земля—орна, сінокоспа і риболовлі по р. Гомолыпі; отвержена також і земля по купчій. Маємо опис його хазяйства 1702 року. По відомостях 1784 року манастир мав броварню і гончарську майстерню, де вироблялися кахлі та гончарний посуд. Було також у нього 17 садів, з котрих 1 виноградний. Піддані варили пиво в броварні та робили кахлі. Манастир володів слобідкою Гомольшою, в котрій жило 194 душі муле, п. і було 5987 дес. лісу. Краснокуцькій Петропавловській манастир був заснований переселенцем з за Дніпра полковником Штепою, котрий збудував його на своїй власній займанщині. Коли сей манастирь був скасований, у нього було 1543 дес. землі—більш усього лісу. Аркадіївська пустинь набула собі 150 дес. лісу, 236 дес. орної й сінокосної землі і мала 3 сада. Гороховатська пустинь, по відомостях генерального межування, мала 88 дес. лісу, 728 дес. орної землі, 1157 дес. сінокосу і сади. Частину земель манастир набув жертвами. Оттак, як ми бачимо, слободсько-українські манастирі здобули собі багацько земель і усяких угод. Здобули собі вони їх ріжними способами—більш усього, здаєтея, благодійними жертвами од усяких добродіїв, потім куплею, пожалуванням царів та свого козацького уряду, а иноді, траплялося, й примусом. Полковники й козацька старшина не тільки помагали манастирям у їх земельних нуждах, а навіть, як ми бачили, самі засновували манастирі. Таким побитом, початок манастирської власності! був такий же, як і панської старшинської. І манастири, особ­ливо у XVTU столітью, поробилися такими ж сельскими госпо­дарями, як і поміщики—старшини. Вони теж мали підданих, котрі на них робили всяку роботу і на таких же умовинах взагалі, як і поміщикам. Вони мали такі ж промисли при землеробстві, як і старшини—і млини, і риболовлі, і садки родючого дерева, і пасіки, і броварні; особливо вони кохалися у садках, иноді з виноградом, та риболовлях. У слободській Україні було більш 2 десятків манастирів (21) і, як ми бачили, де-які з них мали великі земельні угоди; чимало земель було навіть у невеликих манастирів—пустинь, де було зовсім мало ченьців. Правда, ченьці не повинні були б зовсім мати маетно­стей і у всякому разі мусилпб сами своїми трудами обробляти землю, а вони, як бачимо, набули маетностей далеко більш, ніж їм було потрібно і мали посполітих підданих, котрі на них пра­цювали. Вони збірали великі кошти, багатіли, купували нові маетности і у кінці XVIII ст. своїми земельними багацьтвами визвали заздрість у Катерини П, котра й одібрала їх землі у казну. Так прахом й пішли усі їх заходи про землі та усякі добра, а укупі з сим знищені були й ті садки, котрі вони порозводили, і усе їх манастирське иноді добре постав­лене хозяйство.