Революція і Весна Народів

Після придушення Росією Варшавського повстання багато польських повстанців втекло до Галичини, де закликали до по­встання, але цим разом уже не тільки проти Росії, але також і проти Прусії й Австрії.

¹ Brock P. Ivan Vahylevych (1811—1866) and the Ukrainian national identity // Canadian

Slavonic papers.—1972.— Vol. 14.— No. 2.— P.171. ¹ Демковігч-ДобрянськийМ. Вказ. праця.— С. 23—24.

Східній Галичині й обіцяли їм звільнення від панщини. Але ав­стрійська бюрократія в Галичині також не спала й грала на антаго­нізмах, що існували поміж двором і селянами і під'юджувала їх, вказуючи, що власне двір є джерелом усіх селянських тягарів і злиднів, та що єдиним оборонцем села є уряд, який треба підтри­мувати й боронити¹.

Тимчасом 12 і 13 лютого 1846 р. поліція заарештувала у Львові 35 осіб, готових до повстання, а пару днів пізніше у Познансько­му князівстві німці провели масові арешти польських революціоне­рів і захопили також начального вождя планованого повстання Люд-вика Мєрославського, який там перебував інкогніто. Вістка про це дійшла до Кракова зранку 18 лютого, але відмінити повстання було неможливо, бо на панських дворах збиралися вже озброєні шлях­тичі, які також підбурювали селян. Щоб запобігти повстанню, уряд вислав до Кракова, що був центром польського революційного ру­ху, військову частину, однак під впливом непсревірсних вісток, що до Кракова зближаються великі повстанські відділи, командуючий краківською залогою покинув Краків і відступив аж до Тарнова.

Користаючи з відсутності військ на території Кракова, повстан-чий "Національний Уряд Польської Речіпосполитої" перебрав 22 лютого 1846 р. владу у Краківській Республіці, і ще тої самої ночі видав Маніфест до Польського Народу. В тому Маніфесті він обіцяв, що всі привілеї, очевидно шляхти, будуть скасовані, що зем­ля, яка знаходиться в посіданні селян, — стане їхньою власністю без жодної оплати, а ті, що візьмуть участь у визволенні Польщі, будуть нагороджені землею із державних маєтків².

Тим часом селяни-поляки відмовили послуху панам, які їх не раз уже обманювали, і замість йти з повстанцями — стали виловлювати польських шляхтичів-бунтівників, забирали від них зброю й достав­ляли на суд. Шляхта відповіла вистрілами в селян-мазурів. Розлючені селяни кидалися на панів, безжалісно їх побивали і побитих, або лед­ве живих везли до міста, де діставали нагороду за кожного доставле­ного повстанця. Мазури не тільки били й мордували тих повстанців, яких заарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на двори, нищити, грабувати й мордувати всіх чоловіків від малого до великого, іноді завдаючи їм страшенних мук³.

¹ Lozinski В. Szkice z history! Galicyi w XIX wieku.— Lwow, 1913.— S. 136—137.

² МшшерИ.С. Накануне отмены барщины в Галиции (Из истории идейно-политической борьбы в польском обществе в 30-40 годах XIX столетия) // Ученые записки Инсти­ тута славяноведения.— Москва — Ленинград, 1949.-; Т. 1.— С. 189.

³ Франко І. Вказ. праця.— С. 65—66.

160

В. Верига

161

У другій половині лютого 1846 р. на допомогу австрійцям прий­шли російські війська, і 3-го березня 1846 р. Краків упав. Щоб позбутися революційного центру, Австрія, на пропозицію Росії, лік­відувала Краківську республіку у листопаді того ж року й анексу­вала Краків до Королівства Галичини й Лодомерії.

У Східній Галичині вибухового матеріялу було ще більше: до со­ціального гніту приєднувався ще й національний. Але завдяки ве­ликому впливові духовенства, поза двома винятками, ніяких заво­рушень не було. У селі Горожані біля Комарна селяни-українці відмовилися брати участь у повстанні під впливом місцевого укра­їнського пароха Городиського. "В інших місцевостях Самбірсько-го округу ніде до вибуху не дійшло, й тому Горожана може служи­ти як доказ, що український нарід у тих сторонах віднісся до по­встання рішуче ворожо",— каже польський історик С Кенєвіч. В інших округах Східної Галичини був тільки один збройний виступ в селі Нараєві в Бережанщині, де 60 польських повстанців напали на військову команду і вбили двох гусарів. Однак повстанці мусіли розбігтися, не отримавши сподіваної допомоги на місці¹.

У другій чверті XIX ст. підвалини феодальної системи тріщали. Гасло, кинуте Французькою революцією про волю, рівність і бра­терство, доходило й до панщизняних низів суспільства Галичини. Обставини життя і змагання селян та їхні стосунки з дідичами чу­дово описав Іван Франко 1887 р. в своєму творі "Панські жарти".

Паризька революція поширилася по всій центральній Європі й охопила Італію, Німеччину, а згодом підійшла до Австрійської мо­нархії.

У Відні 13 березня 1848 р. почалися розрухи, які допровадили до кровавих вуличних боїв і резиґнації уряду. Всевладний канцлер князь Метгерніх, головний творець Священного Союзу 1815 p., сим­вол реакції у цілій Європі, мусів в одязі жебрака тікати з Відня до Англії. Вістка про упадок Меттерніха в Австрії досягнула Берліна, на вулицях якого вже 15 березня з'явилися барикади. Щоб уник­нути кровопролиття, пруський король Вільгельм IV проголосив скликання парламенту, який мав опрацювати для ГТрусії консти­туцію, як гаранта громадянських прав. В Європі наступила Весна Народів.

Створений у Відні новий уряд проголосив свободу друку, до­зволив поодиноким краям імперії організувати своє військо, т.зв.

¹ Kieniewicz S. Ruch chbpski w Galicji w 1846 roku.— Wroclaw, 1951.— S. 169—170.

На вістку про події в Відні заворушішася північна Італія, яку ще на Віденському Конгресі в 1815 р. перетворено в Ломбардсь­ко-Венеційське королівство, складову частину володінь Габсбургів.

Мешканці міста Мілана 18 березня почали повстання, яке ав­стрійський генерал Радецький намагався задушити. Міланці зверну­лися за допомогою до королівства П'ємонту, внаслідок чого король Карло Альберт виповів 22 березня Австрії війну. Того самого дня Ве­неція, місто і провінція, що також була складовою частиною Ав­стрійської імперії, проголосила себе незалежною республікою, на чолі з президентом Денієлем Маніном. Цю складну ситуацію для Габсбургів використали мадяри і стали вимагати, щоб Австрійську імперію переорганізувати на конституційну державу, а Угорщині на­дати автономію. Подібні заворушення виникли у Празі.

Під впливом усіх цих подій знову зворохобилися поляки у Кра­кові та Львові. В той час (від 1847 р.) губернатором Галичини був граф Франц-Серафим Стадіон фон Вартгавзсн, який прихильно ста­вився до українців і підтримував їхні змагання за вживання рідної мови в школі й адміністрації. Це, очевидно, полякам не подобало­ся, бо їм не йшлося про свободу для народу Галичини, а про ство­рення самостійної Польщі, принаймні на території королівства Га­личини й Лодомерії¹. У Львові польська інтелігенція вже 18 берез­ня виготовила окреме звернення до цісаря, в якому представила бажання відбудувати Польщу у федерації з Австрією із цісарем Фер­динандом як польським королем. Вони вимагали: завести польсь­ку мову по всіх урядах і судах, створити окреме правління для Га­личини та крайовий сойм з представників усіх верств населення. Крім того, у тому зверненні вимагалося скасування цензури та ам­ністії для всіх політичних в'язнів, тобто арештованих поляків за ор­ганізацію бунтів у 1846 p., заведення шкіл по всіх селах, надання більших прав міському правлінню, видалення з Галичини всіх чу­жинців, очевидно німців, які там перебували на різних відповідаль­них посадах, а також знесення панщини².

¹ Франко І. Вказ. праця.— С 75.

² Там же.— С 76.

³ Kaczata S. Polityka Polakow wzgledem Rusi.— Lw6w,4879.— S. 286.

162

163

калем. Ця подія витверезила русинів, що готові були йти в польські революційні організації, повіривши нещирим фразам про рівність і братерство¹.

Поляки 13 квітня заснували свою Раду Народову, яка зовсім іг­норувала українців, і поводилися так, ніби Галичина була чисто польська країна, а Рада її дійсним урядом...