РАННІ СЛОВ’ЯНИ В ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ ПЕРШОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ
Письмові джерела перших століть нової ери містять скупі та суперечливі відомості про слов’ян.
Під іменем венедів перша згадка про них є в працях римського історика І ст. н.е. Плінія Старшого.
Інший римський історик Таціт у своїй праці “Германія” розповідає про венедів, відрізняючи їх від германців і сарматів. Вчений з Олександрії Птолемей у творі “Географія” згадує венедів, а також народ ставай, яких можна гіпотетично ідентифікувати зі слов’янами. Ще одну згадку про слов’ян-венедів знаходимо на карті шляхів Римської імперії, у так званих Певтінгерових таблицях, де до переліку народів і земель включено і венедів, які жили на північ від Карпат та між Дунаєм і Дністром.Аналізуючи ці джерела, бачимо, що етнонім “венеди” стосується, очевидно, слов’ян. Слов’яни (венеди-ставани) були в ті часи великим народом і жили між Віслою, північними схилами Карпат і Дніпром. Вони мали постійні оселі, воювали з балтами і фенами на півночі, германцями і сарматами на заході та півдні. Отже, слов’яни в перших століттях нової ери заселяли терени сучасного Полісся, Волині, Поділля та Середньої Наддніпрянщини. На заході вони межували з германцями, кордон з якими проходив десь між Віслою і Західним Бугом, а на півдні, в лісостепу — із іраномовними сарматами. Приблизно у II—III ст. венеди з Волині та Поділля переходять через землі, на яких в той час жили бастарни і даки, і заселяють край між Дністром і Дунаєм. Такі висновки підтверджують лінгвістичні та археологічні дослідження. Так, мовознавці окреслили межі території, на якій жили давні слов’яни, з’ясувавши, що архаїчні слов’янські гідроніми і топоніми вкривають територію на південь від Прип’яті і Десни, опускаються вздовж Дніпра, заходять на Лівобережжі в межиріччя Псла та Орелі, сягають на півдні верхів’їв Південного Бугу та Середнього Дністра, на заході — верхів’їв Дністра, Пруту, Вісли та Прип’яті.
За кілька століть до нової ери та на її початку давні слов’яни були об’єднані в рамках двох культур, що відрізняються одна від одної — зарубинецької і частини пшеворської.
Більш “слов’янською” була зарубинецька культура, західні ж племена перебували під впливом східних германців.Зарубинецька культура охоплювала східний регіон давньослов’янського масиву в Наддніпрянщині та Волинському Поліссі. У другій половині І ст. н.е. зарубинецькі племена потерпають від нападів сарматів і відходять у лісові райони Верхньої Наддніпрянщини, Подесення та Поділля. Залишають слов’яни і Полісся, просуваючись на південь ріками Горинь, Случ, Стир, розселяються на Волині і Наддністрянщині. На цих теренах жили племена західної частини слов’ян, які знаходились в ареалі вже згаданої пшеворської культури. Сюди ж прийшли і дакійські племена, а також сармати. Відбувалось поступове змішування слов’янських племен, у цей процес були втягнуті і гето-дакійське, і якась частина германського, балтського та сарматського населення. Утворені таким чином нові культурно-етнічні групи, очевидно, й були венедами, про яких згадують римські історики.
Саме між Віслою і Дніпром у І—II ст. н.е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. Міцніли стосунки між окремими слов’янськими племенами, формувався праукраїнський етнос. Для розвитку слов’янської культури велике значення мали контакти із сусідніми римськими провінціями, адже імперія була зацікавлена в добрих стосунках і торгівлі з “варварами” поблизу свого “лімесу” (кордону). Почався час культурного і політичного піднесення давніх слов’ян.
Основою господарства ранніх слов’ян було орне землеробство. Слов’яни оселялись ближче до рік, недалеко від луків і придатних для обробітку грунтів. На рубежі нової ери застосовувалась екстенсивна система землеробства — переліг. Поле обробляли і засівали, доки грунт давав добрі врожаї. Потім переходили на інше поле, а старе “відпочивало”. На добрих грунтах така система була досить продуктивною, і при достатній кількості земель забезпечувала багатий урожай. Поля засівали просом, пшеницею-двозернянкою, ячменем. Хліб збирали залізними серпами. Ранні слов’яни відгодовували також худобу.
Череди корів та волів, табуни коней паслися поблизу селищ. Тримали і свиней. Воли використовувались як тяглова сила при оранці поля та перевезенні вантажів. Промисли у господарстві відігравали меншу роль. Звичайно, ходили на полювання, особливо на хутрового звіра, адже хутра були цінним предметом торгівлі, займались рибальством, бортництвом, збирали гриби, лісові ягоди.Щодо ремесел, то найрозвинутішими у ранніх слов’ян були залізообробне ремесло та ковальство. Займалися ранні слов’яни й гончарством. На рубежі нової ери воно перебувало під впливом кельтської культури. Досить висока техніка свідчить про існування гончарів-фахівців, які обслуговували окремі общини. Гончарного круга ще не застосовували. Наприкінці І—II ст. гончарство дещо занепадає — люди часто переселяються, патріархальні сім’ї стають самостійніші та виготовляють власну продукцію. Родинним промислом були прядіння, ткацтво, чинбарство.
Велику увагу приділяли слов’яни житлам. Споруджувались вони найчастіше з дерева, їхньою характерною рисою є те, що долівка заглиблювалась у землю аж до твердої материкової основи. Такий тип житла випробуваний людиною протягом тисячоліть, воно тепліше і затишніше. Всередині жител влаштовували вогнища і печі. Поблизу жител містилися ями-льохи для зберігання зерна та інших продуктів, клуні та громадські зерносховища.
Поховальним обрядом ранніх слов’ян була кремація, спалені рештки захоронювали на грунтових могильниках в урнах або просто в ямці. До могили клали речі небіжчика — прикраси, посуд із заупокійною їжею, рідше зброю — списа. Всі ритуали виконувались поблизу поховального вогнища і могили. У пшеворській культурі поховальний обряд дещо відрізнявся: в могили клали більше зброї, гострих знарядь — ножиць, ножів, часто полама'них, зігнутих, встромлюючи їх у дно могили або в купу попелу (очевидно, зі смертю господаря повинні були “вмерти” і його речі). В цих ритуалах відчувається вплив германців або кельтів.
Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною.
Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалось кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних “гніздах”. Група таких “гнізд”- поселень, що простяглася, наприклад, вздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені. Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватись спілки племен.У І ст. н.е. частина гето-дакійських племен ГЕТО-ДАКІЙЦІ перейшла Карпати і оселилась у Верхній Наддністрянщині. Можливо, це було плем’я косто- боків, про яких згадує Птолемей у своїй “Географії”* зазначаючи, що одне із дакійських племен — ’’костобоки із-за гір", — займало землі на північ від Карпат. Костобоки, піднявшись лівими притоками Дністра, осіли на родючих землях, де зустрілися із давньослов’янськими племенами. Стосунки між ними, скоріше всього, були мирними, відбувалось навіть взаємопроникнення культур, що позначилось на побуті та поховальних ритуалах. Костобокам приписують археологічні пам’ятки, що дістали назву липицької культури.
Людність цієї культури жила на відкритих селищах, розташованих на південних схилах пагорбів, поблизу потоків. Споруджували наземні каркасні та півземлянкові житла з вогнищами та печами. Займались землеробством і скотарством, знали залізообробне та гончарне ремесло. Залізообробна майстерня із шістьма залізоплавильними горнами виявлена археологами поблизу с. Ремезівці на Львівщині. Про розвиток торгівлі та тісні стосунки з Дакією, тоді вже римською провінцією, а також із містами Північного Надчорномор’я свідчать багато знахідок привізних речей — римського посуду, прикрас, монет.
Добре вивчені могильники липицької культури. Особливо цікавий могильник досліджено поблизу с.
Болотні на Львівщині. Померлих костобоки, як і всі даки в той час, спалювали на території могильника на спеціальних вогнищах. Спалені рештки і дрібні прикраси клали до урни, накривали мискою або чашею, ставили до ямки і засипали. Два особливі поховання липицької культури із багатими супровідними дарами — речами римського та кельтського походження, — виявлені поблизу сіл Колоколин на Івано-Франківщині та Чижиків поблизу Львова. Очевидно, ці поховання належали визначним людям, можливо, племінній верхівці.У Ill ст. н.е. липицька культура зникає. Під натиском слов’ян її носії відійшли за Дністер і Карпати, хоч якась їх частина могла залишитися і розчинитися в давньослов’янському середовищі.
У II ст. до н.е. у південноукраїнські степи САРМАТИ прийшли сармати — близькі скіфам за походжен
ням і способом життя іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували Надчорномор’я. За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбів скіфів із амазонками. Назву сарматів виводять від іранського слова “саоромант” — “оперезаний мечем”. Це справді був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, аніж скіфи. Сарматські жінки, котрі займали особливе становище в племені, також вміли їздити верхи, володіти зброєю і разом з чоловіками ходили в походи. Давньогрецькі автори писали, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, доки не вбила ворога. В “Географії” Страбона названі окремі сарматські племінні об’єднання: аорси, сіраки, язиги, роксолани, алани.’ Останні три пов’язані з територією України. Історія сарматів наповнена війнами і походами. Після завоювання Скіфії сармати стають могутньою політичною силою в степах Надчорномор’я, з ними рахувалися всі довколишні племена і держави.
Сарматські племена (язиги і роксолани) просуваються все далі на захід, у І ст. до н.е. вдираються через землі бастарнів і даків у межі Римської імперії. Грецькі міста-колонії Надчорномор’я, опиняючись під постійною загрозою зруйнування сарматами, платять кочівникам величезні викупи.
Наприкінці І ст. н.е. у Надчорноморських степах з’являється нове об’єднання сарматських племен — алани, котрі підкорили всіх інших сарматів. Своїми постійними нападами на східні римські провінції та Закавказзя, участю у всіх війнах і сварках сусідніх держав алани вселяли жах усьому осілому населенню. Спрямували свою військову експансію сармати і на північ, на землі, де жили давньослов’янські племена, і на північний захід, у Наддністрянщину, де також проживало давньослов’янське і гето-дакійське населення. В III ст. н.е. алани деякий час були в спілці з готами, котрі прийшли в Надчорномор’я з берегів Балтики.
Кінець аланському пануванню на південних землях України поклали гуни, які розбили сарматів у Подонні. Вцілілі алани приєдналися до гунської орди і, пройшовши через всю Європу, опинилися аж у Африці. За час свого перебування у Надчорномор’ї сармати зуміли “зварваризувати” місцеве населення і його античну культуру, вони навіть входили до складу правлячої династії Боспору.
Про зв’язки сарматів із давньослов’янським населенням свідчать знахідки сарматських речей у слов’янських могильниках. Очевидно, що ці зв’язки не були ані міцними, ані особливо товариськими, хоч якась частина сарматів все ж увійшла в слов’янське середовище.